Минулого року російський журналіст Владіслав Нікітенко три місяці «відсидів» на батьківщині за те, що начебто порушив підписку про невиїзд, під якою навіть не ставив власного підпису. Насправді, стверджує журналіст, його було ув’язнено за звинуваченням у наклепі на суддю. Цьо­го року Владіслав приїхав до України на журналістські хліби. «Тут, порівняно з Росією, існує про­­сто реальна свобода слова», – пояснює він «Главреду» мотиви переїзду до української столиці.

 

Для підтвердження власних слів Нікітенко згадує про недавній нещасний випадок із прокурором Дніпропетровської області, коли той, за офіційною версією, помер через необережне поводження зі зброєю. Хоча неофіційно гуляла чутка про вбивство. «У Росії думка про умисне вбивство навіть не прозвучала б у ЗМІ, а тут її чути скрізь», – каже журналіст.

 

Після Помаранчевої революції низка московських журналістів перебралась до Києва, і мимоволі з’явилась думка про існування тенденції перетікання до України російських медійних кадрів. Ті, мовляв, втікають сюди в пошуках притулку від «путінської» цензури.

Ганна Безулик, журналіст каналу «1+1», в розмові з «Главредом» каже про існування окремих випадків приїзду російських журналістів до Києва, але аж ніяк не про таку тенденцію. Тієї ж думки і журналіст Віталій Портников.

 

Він стверджує, що для масового перетікання до нас російської журналістської братії немає передумов. «Якщо говорити про пресу, то в Росії є низка видань, в яких можна зустріти яку-не-яку альтернативну думку. При цьому там видання більш професійні, якісні та авторитетні за українські газети чи тижневики. Тому в російській пресі є робота і для інакомислячих та опозиційних журналістів. Щодо телевізійників, то в нас, порівняно з Росією, де існує диктат держави, значно більше можливостей для самовираження. Але тут телебачення україномовне, тому маневр російських журналістів на нашому ТБ обмежений мовою», – аргументує «Главреду» Портников.

 

 

Приїзд закордонних журналістів та медійних менеджерів в Україну можна розглядати як окремі випадки. Часто-густо це дуже різні люди, і їхній приїзд сюди пов’язаний лише з конкретними медійними проектами, на які їх було запрошено.

 

Ще задовго до Помаранчевої революції російського журналіста Дмітрія Кисельова запросив Віктор Пінчук для розбудови інформаційної служби на власному щойно придбаному каналі ICTV. Кисельов у той час вів на російському ТБ власну авторську програму, яку за собою зберіг. У 2006 році, коли проект на ICTV закінчився, журналіст благополучно повернувся в Росію, де успішно продовжує робити власну телевізійну кар’єру. «Зважаючи на те, що зараз Дмітрій Кисельов має на російському ТБ авторську передачу, говорити про його еміграцію через несвободу слова в Росії було б, м’яко кажучи, дивно», – каже Портников.

 

Цього літа на роботу в Україну приїхав інший російський телевізійник Євгеній Кисельов, якого запросили на посаду головного редактора каналу TVi. Після того, як його було позбавлено контролю над НТВ, та закриття його авторської політичної програми, він краще підходить під образ журналіста-вигнанця. «Незважаючи на опозиційність Євгенія Кисельова до Кремля, все ж важко говорити про те, що його приїзд сюди пов’язаний з гоніннями на батьківщині. Для професіонала рівня Кисельова приваблива не так Україна з її сумнівною свободою слова, як окремо взятий проект, який міг би відбуватись і в іншій країні», – стверджує Портников.

 

Сам Євгеній Кисельов в одному з інтерв’ю розповів про те, що багато хто з російських телезірок із задоволенням погодились би працювати в Києві. Інша справа, що до них ревниво ставляться місцеві медійні менеджери. Тому й запрошують росіян вельми неохоче.

 

У 2000 році з Москви до Києва приїхав Казбек Бектурсунов. Тоді він запускав український «Коммерсант» і, володіючи 10% видання, планував заробити на його капіталізації. Однак він не любить, коли його називають іноземним, а тим паче російським журналістом: «Я тут уже 8 років, тому мене сміливо можна вважати місцевим».

 

На пропозицію, від якої не сила відмовитись, відгукнувся свого часу Савік Шустер. Він приїхав на ICTV вести «Свободу слова», а згодом перебрався на канал «Інтер», звідки перекочував на ТРК «Україна». «Не виключаю, що той стандарт, який пропонує Савік, згодом може з’явитись і в іншій країні. Тут простежується радше робота журналіста глобально, аніж його прив’язка до якоїсь країни», – зазначає Портников. Дійсно, Шустера навряд чи можна вважати російським журналістом.

 

Народився він у Литві, зараз є громадянином Канади та Італії, в Росію приїхав як головний редактор московської редакції «Радіо Свобода», яке фінансується урядом США, і жив там за акредитацією іноземного журналіста. Цього «громадянина світу» не робить російським журналістом навіть участь у минулому в певних проектах на телебаченні РФ.

Медійних варягів запрошують не лише з Росії. Нещодавно новий виконавчий директор з’явився на Central European Media Enterprises, якій належать «Плюси». Новенького топ-менеджера CME, румуна Адріана Сирбу, запросили на цю посаду для дуже амбітного завдання – зробити, зокрема, «1+1» в Україні «намбер 1».

 

З літа цього року обновився менеджмент і на ТРК «Україна». Генеральним директором «України» став поляк Вальдемар Дзікі, відомий у себе на батьківщині успішним запуском каналу Polsat. Як він сам згадував у своїх інтерв’ю, на українському медійному ринку його привабила наявність простору для розвитку. Вочевидь, з ринком телебачення відбувається те саме, що і в інших сферах бізнесу – топ-менеджерів приваблює не лише великий оклад, а й можливість курирувати масштабні проекти.

 

 

Можливою перепоною для роботи російських журналістів на українських теренах може стати незнання української аудиторії та реалій. «Марно сподіватись на те, що один і той самий текст можна опублікувати в Росії і Україні, і він буде сприйнятий читачами однаково», – розказує з власного досвіду Портников. З тим, що різні читацькі аудиторії потребують різної подачі та акцентів, погоджується і Владіслав Нікітенко.

 

Одні журналісти свідомі цього і стараються зрозуміти місцеву аудиторію та писати чи створювати сюжети саме для неї, а інші – ні. «Євгеній Кисельов, будучи в Україні, завжди уважно прислухається до своїх українських співрозмовників та цікавиться тутешньою специфікою, тобто намагається скласти для себе певну картину, – наводить приклад Портников. – Він як політичний журналіст усвідомлює, що це інші політичні реалії. Але в Росії є багато й таких людей, які не усвідомлюють цього і думають, що Україна – це такий собі Краснодарський край».

 

Нікітенко впевнений, що непорозуміння з аудиторією у нього не буде. «Проїхавши минулого літа половину України на велосипеді та поспілкувавшись з людьми в багатьох великих містах та маленьких селах, в мене не має виникнути проблеми з місцевою специфікою. Для мене це не повинно стати перепоною також тому, що я займаюсь виключно журналістськими розслідуваннями. А в цьому жанрі тут є де розвернутись», – каже Нікітенко.

 

 

 

Не можна говорити про відтік журналістських кадрів з Росії, якщо там залишаються потужні і професійні кадри. Є поодинокі випадки переїзду окремих людей на роботу в Україну. Ці випадки пов’язані з особистою позицією цих людей та певними особливостями розвитку їхньої кар’єри. Є окремі люди з власними людськими та професійними історіями, в яких політика може мати місце, а може й ні. Але це історія кожної людини окремо.

 

Віталій Порніков, український журналіст, що свого часу працював у Москві

 

Думаю, їздити до Москви, Варшави та інших міст потрібно якраз українським журналістам, щоб вчитись і позбуватися того провінціалізму, який лежить тяжким клеймом на тому, що у нас досі помилково іменують професійною журналістикою. Власники українських медіа-корпорацій готові запрошувати сюди за великі гонорари іноземних журналістів та медійних менеджерів, але не хочуть тратитись на створення і утримання корпунктів за кордоном, а також на фінансування закордонних поїздок журналістів, завдяки чому можна виростити власних висококласних журналістів. Саме тому ми не можемо виховати нормальний корпус журналістів-міжнародників та й взагалі журналістів з ширшим світоглядом.

 

 

За моїм спостереженням, в Україні загалом та українських ЗМІ зокрема дуже демонізують Росію, не відрізняючи Росію як таку від «путінської» Росії, яка, звісно, більш виправдовує це негативне сприйняття. Частково ця демонізація не виправдана. Також помітив, що в Україні є не лише справжня свобода слова, тобто багато різних, часто протилежних, думок, а й помітна розколотість країни, котра зумисно нагнітається українською владою. Одне цікаве спостереження за українською політикою: нещодавній «розгін» суду Ющенком – це відверто «путінський» крок.