У №34 за 13 – 19 вересня 2008 року газети «Дзеркало тижня» був надрукований матеріал президента Національної радіокомпанії України, секретаря Національної спілки журналістів України Віктора Набруска «Чи стане Україна господарем у власному інформаційному просторі», де висвітлюються актуальні питання опікування інформаційним ресурсом як складовою національної безпеки, дискусії стосовно громадського мовлення, інформаційних війн, які призводять до знищення в ефірі української культури, майбутньої ролі цифрових технологій у цих та інших процесах.

 

Ознайомившись із змістом матеріалу, Всеукраїнська громадська  “Телерадіоасоціація “УКР-ДВБ-ФОРУМ” цілком і повністю підтримує державницьку позицію автора публікації, розділяє стурбованість з приводу піднятих у ній проблем. Адже за останні роки інформаційне поле України перетворилося у неконтрольований переораний простір, з якого різного роду «цілинники» намагаються відрізати собі ласий шматок, користуючись чи-то невіглаством, чи-то свідомим дозволом з боку регуляторних органів, обов’язком яких є захист інформаційних кордонів держави, опікування про цивілізований ефірний ринок і прозорий та об’єктивний розподіл мовних частот.

 

На разі, все менше у теле- та радіоефірі лунає просвітницьке українське слово. Все більш «привабливими» для аудиторії стають іншомовні ведучі, погляди яких з дня у день, наче сиворотка, вводяться у підсвідомість глядачів та слухачів. Таким чином формуються «потрібні» політичні симпатії й антипатії, спрямовуються відповідні культурні орієнтири, а на національні мистецькі здобутки навішуються ярлики шароварщини. Особливо це стосується молоді, на яку певні політичні сили та різного ґатунку ідеологи роблять неприховану ставку, як на коней на іподромі.

 

Плоский брутальний гумор на рівні «нижче паска» просто-напросто спресовує їхній розум до рівня тваринного сміху. І це «творцями сучасних «відеошедеврів» подається за взірець.

 

Масові ін’єкції калькованих проамериканських, прозахідноєвропейських та проросійських ток-шоу все більше витісняють з ефіру програми, проникнуті національними мотивами, українською автентичністю та духовністю. Усі ці загарбницькі процеси маскуються під яскравий глянець сучасної демократичної упаковки. Насправді ж, коли вщухає феєрія зовнішніх ефектів, зостається сухий залишок підміни справжніх цінностей. І приходить вже звичне відчуття чергового задурювання.   

 

Аналізуючи ці та інші негативи, які заполонили мовний ефір, вимушені констатувати – на інформаційних теренах України давно вже діє «п’ята колона». Діє зухвало, не прикриваючись, міцно підтримуючись фінансово та всмоктуючи в себе левову частку рекламного ринку. Так відбувається змичка інтересів бізнесу та політики, спрямованих на підрив державних інтересів.

 

Який національний продукт можна протиставити цій масованій системній агресії при мізерному бюджетному забезпеченні державного телебачення та радіо? Хіба що ентузіазм окремих авторів та досвід ветеранів журналістського цеху. Можливо, певні спонсорські вливання, які скоріше є винятком, аніж правилом.

 

Звичайно, цього сміхотворно мало. Перш за все, має бути сформована національна молодіжна культурна політика в галузі мовлення шляхом спільної як фінансової, так і ідеологічної підтримку з боку відповідних міністерств та відомств. Достатньо побувати на фестивалях «Країна мрій», «Шешори» та ряді інших, щоб побачити духовний потенціал молоді, її відкритість до сприйняття національних духовних цінностей. На жаль, цей потенціал розбазарюється.

 

У матеріалі, який ми обговорюємо, дуже гостро стоїть питання стосовно радіопростору. Скажімо, коли сьогодні одна й та ж програма панує на різних хвилях, це свідчить про те, що окремі олігархи мають по 5-6 каналів. Формати у них одні й ті ж – «Шансон», «Русское радио» та інші абсолютно російськомовні станції. Однак, усіх це обходить. Виникає конкретне запитання: «Те, що відбулося у радіопросторі – хто це зробив? Чиїми руками допущені такі зухвальства?» Відповідь, як-то кажуть, на поверхні – авторство належить Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення. Така їхня політика. Саме так вони реалізують свою власну концепцію, якої фактично немає, бо вона не затверджена Верховною Радою.

 

З цього приводу давно вже треба здіймати ґвалт – на багатьох каналах немає української культури. У сучасному українському радіо просторі на сьогоднішній день немає української нації!

 

Окремі бізнесмени за рахунок українського радіопростору цинічно заробляють гроші. А чи не займається тим же наше славне чиновництво від мовлення?

 

Питання є й політичне: «Вплив інших держав на нашу свідомість». Що чиниться тими ж засобами радіо. І не існує аж ніякого захисту нашої моралі

Тривоги з цього приводу, висловлені у матеріалі Віктора Набруска, Асоціація також розділяє та ставить на порядок денний. Ми звертаємося до Президента України, до Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів, Ради Національної безпеки та оборони України, шановні панове, із цим треба щось робити, треба наводити лад у цій державі.

 

Треба оголосити бій тій системі, яка нині панує в нашій країні та прописана, до речі, в українських законах. Скажімо, стосовно формування складу Національної ради з питань ТБ і РМ. Коли структура призначається десь і за формальною ознакою – четвірка від Президента та четвірка – від Верховної Ради, – надалі вона стає абсолютно безконтрольною. Немає ніякого контролю за їхньою діяльністю. Бачимо лише наслідки цієї діяльності, які й свідчать про кричущий стан інформаційного простору.

 

Тобто, немає аж ніяких важелів впливу. Фактично Національна рада знаходиться поза впливом Кабінету Міністрів, Верховної Ради, звіти щодо діяльності цього регуляторного органу не проводяться вже фактично кілька років. Це породжує примарне розуміння того, що фактично ці чиновники можуть робити все, що завгодно.

 

Більше того, вже довгий час двоє чиновників обіймають посади у порушення закону – В. Понеділко та Т. Лебедєва значно перевищили свій строк перебування у складі Нацради. Але вони продовжують брати участь у голосуваннях, обговореннях тих чи інших питань і, кінець кінцем, впливають на ті чи інші рішення.

 

При тому, що сьогодні формується нова цифрова технологія, політика мовлення. Але яким чином відбувається розподіл частот, мультиплексів, каналів, яким чином призначаються ті чи інші провайдери програмної послуги – ніякої прозорості механізму діяльності цього органу не існує. Ніхто не відповідає на критичні виступи ЗМІ на цю тему.

 

Проект Державної програми впровадження цифрового мовлення, яку розробило Міністерство транспорту і зв’язку за дорученням Уряду отримав заперечення з боку Національної ради з питань ТБ і РМ. Але хто обговорював та затверджував концепцію, яку самопроголосила потім сама Нарада і за якою працює нині? Хто її визнав? Сьогодні доволі популярно займатися сепаратизмом. Але коли він дає паростки всередині керівництва державними питаннями національної ваги, мимоволі пригадується байка про лебедя, рака та щуку. Тільки от ніхто не робить висновків з моралі того твору – віз і нині там.

 

Зв’язківці вустами першого заступника директора Державного департаменту з питань зв’язку Міністерства транспорту та зв’язку України Олександра Баранова на Другому міжнародному форумі з впровадження цифрового мовлення (до речі, проігнорованому керівництвом Національної ради) назвали будь-який інший документ з впровадження цифрового мовлення, окрім того, який розробили вони за дорученням уряду – порушенням Конституції України.  Нині він знаходиться на затвердженні в Кабінеті міністрів. Керівництво ж Нацради, у свою чергу, також спирається на певні пункти Основного Закону, які буцімто дають їм право робити по-своєму. Двовладдя (а точніше було б сказати – безвладдя) у питанні прийняття Державної програми затягнулося вже більш, як на два роки. Керівництво держави має поставити у цьому питанні крапку. Інакше на нас чекає реальний колапс у справі переходу від аналогового мовлення до цифрового, про який все приреченіше кажуть фахівці.

 

Чимало з них, аналізуючи шлях, за яким рухається Національна рада, відзначає його недосконалість. Чимало експериментів під егідою Національної ради завершилися нічим. Наша асоціація неодноразово зверталася з проханням докладно звітувати про київський експеримент, припинений минулого року. Конкретної відповіді так і не дочекалися. Результати залишаються невідомими широкому загалові, що зайвий раз підтверджує не підзвітність Нацради. Нині в ряді областей, зокрема, на Одещині, зводяться якісь напівзаконні мережі, де немає узгоджених частот. Ніхто не може (або не хоче) пояснювати – що насправді відбувається. Це наводить на категоричні висновки: в інформаційному просторі держави діється вакханалія.

 

Далеко не останню роль у цьому відіграє Національна рада. І, перш за все,  наводячи лад у цьому питанні, слід принципово поставитися до діяльності цього регуляторного органу, який нажив собі сумнівної слави. Тому ми ще раз звертаємо увагу Президента України, Верховної Ради, Уряду та РНБОУ з проханням ініціювати створення спеціальної комісії, яка б фахово розібралася, що сьогодні роблять ті чиновники, які відповідають за розподіл та функціонування інформаційного телерадіопростору України.