Деякі жартівники в старі часи говорили: «Є фільми погані, а є фільми кіностудії Довженка...». Від цього лихого жарту, звісно ж, за версту несе несправедливістю. Тому що і на кіностудії Довженка в різний час народжувалися фільми різні, а були деякі картини і просто чудові: «Тіні забутих предків», «В бій ідуть тільки «старики», «За двома зайцями», « Білий птах з чорною ознакою», «Чорна курка, або Підземні жителі», «Польоти уві сні та наяву» і чимало інших. До ювілею підготували декілька роликів старих знаменитих фільмів довженківців — «щоб пам’ятали». У цьому ж ювілейному році студія представила на суд глядачів і критиків два нові великі проекти — «Богдан-Зиновій Хмельницький» Миколи Мащенка і «Владика Андрій» Леся Янчука (думки щодо прем’єр дуже полярні). А директор довженківців — Ігор Ставчанський — в інтерв’ю «ДТ» у зв’язку з ювілеєм студії розповів: про нові проекти; про те, що на «Тараса Бульбу» Віктора Греся потрібно 70 мільйонів. Запевнив, що студійну землю «не віддадуть»; зізнався, що сьогодні деякі маленькі приватні студії швидше вирішують свої проблеми в Мінкульті, ніж студія Національна.

«Важка дорога до міністерства... »

— Ігорю Леонідовичу, зовсім недавно міністр культури заявив про додаткові мільйони, що будуть виділені на кіногалузь нинішнього року? Ви вже якось відчули ці блага на своїй студії?

— Поки не відчули. Відповідь, як бачите, коротка. На жаль, поки в Мінкульті немає прагматичної позиції. Як, наприклад, у сусідній Росії, де багато проектів так чи інакше йдуть через центральну студію «Мосфильм». Я вже говорив: коли в нас навіть немає спецфонду на розвиток студії, то принаймні треба, щоби більшість фільмів, які запускаються, не проходили через рахунки маленьких студій-одноденок. Адже ці «одноденки» не можуть упоратися з таким колосальним бюджетом! Бо фірма, яка раніше не мала на рахунку навіть гривні, тепер отримує, наприклад, десять мільйонів. А якби це йшло через національну кіностудію, вона могла б розвиватися. Ми б за рахунок прибутків, за рахунок обігу засобів могли розвиватися інтенсивніше, якісніше.

Та навіть попри ці тенденції, ми третій рік виявилися прибутковими. Вперше за 17 років незалежності 2006 рік у нас закінчився з позитивним сальдо балансу. І показуємо, що навіть без спеціальної підтримки держави, а тільки за правильного менеджменту кіностудія усе ж може працювати й утримувати себе.

— Виходить, гроші так і не дійшли до адресата?

— Знаєте, от як на початку року ми отримали бюджетні 18 млн., так ці гроші і відпрацьовуємо. А перелік картин, які подавали на затвердження в міністерство, поки на обговоренні.

Чесно скажу: важка дорога — як у міністерство, так і назад. Ми як ті козаки, що по сіль їздили... Іноді приватні компанії швидше вирішують питання, бо вони мобільніші. І їм легше одержати бажане.

Я ж прихильник одного — щоб розвивалося українське кіно. І щоб Мінкульт, коли й виділяє державні кошти, тобто наші з вами гроші, добирав і серйозно диференціював: на які проекти доцільно витрачати ці гривні. Має бути серйозний підхід до сценаріїв, до тем. Нарешті, потрібен серйозний кастинг режисерів — або це справді спеціалісти, які вже принесли славу, або дебютанти. У нас, спасибі державі, існує студія «Дебют» і фінансується через Мінкульт. І в цю студію приходять молоді режисери, хлопці, і на 100-150 тис. дол. знімають фільми. За ці гроші можна цілком «відсканувати» людину — тобто чи здатна вона працювати в цій галузі, чи ні? Адже дати режисерові-початківцю 10 млн. бюджетних гривень дуже небезпечно.

— У такому разі, скільки сьогодні проектів на студії в запуску?

— Сьогодні працюємо над двома повними метрами: фільм «Криза» (за Володимиром Яворівським), режисер Валерій Ямбурський, він же працював у «Дебюті» із Віктором Гресем (керівник студії) і вже здобув низку нагород за свій дебют «Приблуда». А друга робота в дебютантки Марини Кондратьєвої — «Якось я прокинусь» (за її ж сценарієм). Цю роботу нині і завершуємо. Є ще «заморожений» проект «Мамо, я льотчика люблю»: спочатку фінансування було, потім картину довелося призупинити. І подальша історія незрозуміла.

— А які приблизні терміни прем’єр?

— Початок 2009 року. А на День незалежності вже була прем’єра фільму Леся Янчука «Владика Андрій». А ще у травні — прем’єра «Богдана Хмельницького» Миколи Мащенка. Це багатостраждальна робота, оскільки фільм знімався сім років. Про кожного з наших відомих режисерів, до речі, можна створити цілий цикл документальних фільмів, що ми і збираємося зробити. Сьогодні ми не маємо наміру стати «виробничою базою» для північного або західного сусіда. Як зробили багато болгарських, чеських або румунських студій. У нас була й є своя школа, у нас є історія.

І ті, хто говорить, що українського кіно ніколи не було — просто неуки. Їм треба займатися чимось іншим — сільським господарством або металовиробництвом, наприклад.

«Щодо «Бульби» продовжуємо переговори... »

— А чого ви очікуєте від «Владики Андрія» у прокаті — з початку вересня ця ваша прем’єра вже на екранах кінотеатрів?

— Розумієте, у нашому випадку рейтинг і прокат — це утопія... Поки не буде мережі з 1000 залів, то не варто навіть сподіватися… До того ж соціальні, історичні і просвітницькі проекти не окуповуються. Але їх потрібно знімати. А для цього потрібна

— На День незалежності «Інтер» представив фільм довженківців «Богдан-Зиновій Хмельницький». Ви цікавилися телевізійним рейтингом цієї картини?

— Частка аудиторії — 16%. І на каналі сказали, що це верхня планка. Усе те, чого можна було очікувати від фільму, з огляду на те, що його показали о 23.00. Тому канал не пошкодував, що придбав цю картину.

— А як розходяться DVD того ж «Хмельницького»?

— На жаль, існує проблема з DVD у нашій «піратській країні». От ми самі на базарі купили піратський DVD-диск. Мені було, звичайно, приємно, що цей фільм цікавий піратам, оскільки на ньому можна заробити. Але як менеджер, я розумію, що цей проект ідеологічно пророблявся ще в 2001 році. Коли я прийшов на кіностудію, то картина була закинута, гроші витрачені, знімальна група розбіглася. Водночас були постійні перевірки контролюючих органів.

Але ми все-таки зібралися і надихнули людей на завершення роботи. Кіно знімалося в бойових умовах під постійним дамокловим мечем: мовляв, давайте обговоримо, а чи потрібна нам взагалі ця тема і таке інше?

— Все-таки, чи є надія у ветерана студії Віктора Греся зняти свою версію «Тараса Бульби», підготовка до якої триває, здається, цілу вічність?

— Там справді геніальний сценарій. Коли я його прочитав, те просто закохався в текст. Віктор Степанович ясно бачить, як «Тараса Бульбу» «запакувати» у продюсерський проект по-сучасному і як із нього зробити серйозне кіно. Нині ведемо підготовчу кропітку роботу, опрацьовуємо матеріал «Бульби», перекладаємо його французькою й англійською мовами. Проводимо переговори з продюсерами різних країн. Створення українського «Бульби» коштуватиме мінімум 70 млн. Це не означає, що всі ці мільйони повинні бути державними. Зовсім ні. Мільйонів 20—25 як перший крок держава повинна виділити. Решту ми знайдемо додатково.

— Ця робота Греся явно змагатиметься з новим фільмом Володимира Бортка, прем’єра якого очікується вже цієї осені?

— Гресь дивиться вглиб теми. А Бортко, очевидно, «описує» з допомогою кіномови події повісті — у цьому його манера. У нього кіно — «під Росію», це його право. Нам же треба жити за своїми законами. У Греся філософська і психологічна проблематика батьків і дітей, поколінь, світу в цілому. Цей режисер завжди «над» соціумом і «над» суспільством. Над поколіннями. У нього мислення іншого масштабу. Він вважає, що мистецтво — це місток між верхніми і нижніми брамами, яке тримає і зв’язує їх.

— Як часто сьогодні приносять на студію цікаві сценарії?

— Це, як ви розумієте, вічна проблема. Сценаріїв насправді багато. Сидимо і перечитуємо. Але немає тих людей, які можуть за драматургічними канонами розкласти історію. Поки все одномоментне.

— А все-таки, чому кіностудія не ініціює великі проекти із залученням інших країн, адже це допомогло б вам вийти на інший рівень? Навіть у радянський час українську студію «зміцнювали» кадрами з Вірменії, Росії, Грузії…

— Ми ведемо переговори. Так, є низка ідей щодо таких проектів. Але поки нічого не хочу говорити: боюся наврочити. Якщо сьогодні нам вдасться реалізувати кілька пристойних проектів завдяки Міністерству культури, то ці всі переговори з потенційними партнерами зі сходу, заходу, півдня, півночі підуть енергійніше. Тому що сьогодні ми можемо виступати в ролі прохача, стоячи вже на одному коліні, а не на двох. Та хотілося б підвестися з колін і розмовляти на рівних. Цього моменту і чекаємо.

— Не так давно бурхливо обговорювали можливість забудови студійної території якимось новим комплексом…

— Справді, є ідея побудувати медіа-ситі. Тобто зміцнити структуру кіностудії. Сьогодні міністр культури підтримує ідею розвитку системи кіностудії, щоб у майбутньому бізнесі-центрі розмістилися найрізноманітніші продакшн-компанії — приватні телеканали та інше. Це буде такий собі мультиплекс, щоб усе зосереджувалось в одному місці, щоб не треба було носитися з Правого на Лівий берег…

— І «Укртелефільм» приймете?

— Ворота будуть відкриті для всіх, кожний нехай приймає для себе рішення, що для них вигідніше: стояти осторонь, десь тихенько жити своїм життям або бути у вирі подій.

— Наступного року 200-річчя з дня народження Гоголя. А в Юрія Іллєнка, кажуть, давно готовий сценарій за мотивами гоголівської «Страшної помсти». Цей задум можна зреалізувати найближчим часом?

— Поки ні... Репертуарна політика Мінкульту досить незрозуміла. Було б доцільно створити календар подій — Сковорода, Кобилянська, Франко... Потім видавати ідею, проводити конкурс сценаріїв, добирати, а далі знімати. У нас же принцип такий: а може, згадають? Тому не впевнений в тому, що до 200-літнього ювілею Гоголя відбудеться український проект Іллєнка. Сьогодні, правда, намагаємося ввійти в копродукцію з Наталею Бондарчук, вона знімає про Гоголя — це художній фільм за російські гроші.

— Довженківці залишили історії кіно чимало шедеврів. Чи створює кіностудія свою власну DVD-колекцію?

— Є колекція Олександра Довженка, саме його фільмів. Нинішнього року плануємо придбати спеціальний сканер для відновлення фільмофонду студії. Сьогодні це роблять приватним чином, але треба серйозніше підходити до такого процесу. Адже старі фільми в жахливому стані, і показувати їх не можна.

Мінкульт зробив нам «подарунок», відписав весь фільмофонд, який належав десятиліттями кіностудії, Агентству кінематографії. Тобто групі кінематографістів. А ця організація не є суб’єктом підприємницької діяльності. Як вона може взяти собі на баланс весь фільмофонд кіностудії, а потім на власний розсуд продавати його й отримувати дивіденди?

Зі студією поводяться за принципом: так зможете вижити? Ми витягуємо студію, а податок на землю піднімають утричі. Мовляв, а от за такого підходу будете жити? Оренда раніше була — 70%, а Фонду держмайна — 30%. Тепер усе переграли. 70% забирає Фонд держмайна, а 30 — ми. «А отак ще виживете?»

— Але ж ви повинні обуритися таким рішенням?

— Надіслали лист міністру, що це незаконно. Ми навіть готові подати до суду. Просимо виправити цю юридичну помилку. Виправити кілька пунктів, скажімо, фільми потрібно поставити на баланс тих організацій, хто ними володіє. Тобто у Одеської кіностудії має бути свій фільмофонд, у нас — свій. Три роки боролися за те, щоб ці фільми зосередилися в одних руках на кіностудії. Але поки, на жаль, у держави лише такий підхід...

«Своєї землі не віддамо ні п’яді»

— Чому все-таки мало нових молодих помітних імен на студії Довженка? Невже всі пішли в серіали?

— Кадрова політика — складне питання. По-перше, рівень заробітної плати в нас бюджетний, а по-друге, навіть якщо у приватному бізнесі платять більше, це не означає, що приходять фахівці. Часто їх просто немає. Так, люди хочуть отримувати зар-

плату за західними мірками, але працювати, як на Заході, не вміють.

Робимо поки, що можемо, — підняли в кілька разів заробітну плату. Вважаю, що обов’язково повинна бути додаткова система гонорарів. Щоб у людей принаймні була якась мотивація. Сьогодні на студії постійно працюють близько 400 чоловік, і мені ці співробітники дісталися у «спадщину». У принципі кіностудія працювала б при такій кількості людей цілком нормально, якби всі були на своїх місцях. Адже людський чинник — це важливо в такому великому колективі. До того ж тим же пенсіонерам поки заміни немає, бо не завжди молодь готова працювати тут, вони швидше підуть на серіали і на кліпи. Але це справа часу.

— Трохи раніше — за директорства Віктора Приходька — тут постійно роїлися якісь скандали. Сьогодні все тихо-мирно виходить?

— Це я у вас запитаю: скандали є? Напевно, немає, якщо до нас перестали їздити камери. Коли я прийшов, то ЗМІ з’їдали мене. А я був піднесений, починаю розповідати про плани... Вони кажуть, мовляв, усе обіцяють і обіцяють, а до справи не доходить. Сказав їм, щоб прийшли через рік. Проте ніхто не прийшов. Питаю: чому? А мені кажуть: та у вас же скандалів немає, чого до вас приходити! Але не можна створювати собі імідж тільки за рахунок скандальних тем, за рахунок злободенного піару і всього іншого. У нас і так суспільство політизоване. Я їжджу по Європі, там ніхто не пам’ятає, хто в них прем’єр-міністр або міністр профільних відомств. Вони живуть подіями сьогоднішніми — побутовими, культурними, соціальними.

— Якщо повернутися до тих же недавніх скандалів, один із них стосувався студійної землі, яку облюбували деякі впливові політики…

— Це питання відкрите... Трохи раніше його могли вирішити як гордіїв вузол — розрубати. Тому сьогодні ми все вирішуємо — і ні п’яді землі ми не віддамо. Національна кіностудія повинна бути тут, а не за містом. Потрібно забути про цей ласий шматочок для меркантильних цілей. Інакше вже сам Київ буде нецікавий і все піде — кіностудія, зоопарки, Печерськиа лавра. Місто перетвориться в нетрища... А Київ може і повинен стати європейською кіностолицею.

Кіно — як мистецтво, як бізнес — досить молоде. Йому всього 100 років! І з цих ста років кіностудія існувала 80 років. Отже, студія майже ровесник десятої музи. На студії є 12— 13 чоловік, які ще можуть віддавати свою творчу енергію. І мені часом дуже шкода, що нашим молодим режисерам притаманний нігілізм: живуть самі по собі, виховуються на створенні рекламних роликів або кліпів і думають, що потім вони будуть спроможні зробити велике кіно. Цей безвихідний шлях розвитку ні до чого не приведе. Якщо немає школи, класичних азів, то саме по собі нічого не навіється.

Національна кіностудія імені Довженка (у своєму минулому і, сподіваємося, майбутньому) — це сузір’я яскравих імен. Деякі з майстрів (а також режисер-дебютант) на прохання «ДТ» відповіли всього на два запитання стосовно студії — її минулого і її майбутнього. Запитання перше: які найяскравіші сюжети — життєві та творчі — у вас пов’язані саме з довженківською студією і які фільми довженківців могли б беззастережно увійти до золотого фонду світового кіно? Запитання друге: чи можна, бодай у досяжній перспективі, подолати кризу, яка переслідує студію два останні десятиліття, і чи є якісь реальні шляхи її подолання?

Віктор Гресь, постановник знакових для довженківців картин — «Чорна курка, або Підземні жителі», «Нові пригоди янкі при дворі короля Артура». Майже двадцять років перебуває у творчому простої. Його задум «Тараса Бульби» (з Олексієм Петренком) так і не був реалізований.

— По закінченні ВДІКу я планував їхати в Ленінград... Але життя так розпорядилося, що приїхав в Україну. Гадаю, у Росії вже давно зняв би і «Тараса Бульбу», і багато іншого. А тепер, бачите, Бортко закінчив свій фільм, а я двадцять років як мучусь. Проте основна частина життя минула тут, на студії. Мої діти «народилися» на цій студії. Я їх возив у двох візочках цими доріжками. Вони, слава Богу, відбулися в кінематографі. Зараз моя дочка запрошена на «Мосфільм». І я їм не перестаю казати: як сумно, що шукаємо таланти в інших місцях, а не на цій своїй землі!

Я щасливий, що тут познайомився з надзвичайними людьми — з Віктором Івановичем Івановим, який став моїм товаришем. Із Сергієм Параджановим... І взагалі, хоч би в яке місце я навідався на студії — тут усе для мене рідне, бо я жив на цій території, у тому ж самому будиночку, де жив колись Чухрай. Це унікальний будиночок, правда, зараз залишилися лише його руїни. Насправді з нього можна було зробити музей О.Довженка.

Не можу спокійно перебувати у павільйонах студії. Для мене вони безпосередньо пов’язані з давніми роботами.

Я приріс до цієї студії пуповиною. Провів тут сорок років життя. Сумно, що мій задум «Бульби» досі на «полиці». І це не просто бажання або лемент душі, я відчуваю, що це та тема, заради якої я народився. «Тарас...» для мене — енциклопедія української душі. Ось наближається ювілей Гоголя, а Україна повз цю подію проходить...

Я щасливий, що працював на студії з такими операторами, як Владимиров, Степанов. А з Віталієм Зимовцем зняли «Сліпий дощ», який отримав «Золоту німфу» у Монте-Карло. Це диво — працювати з таким художником костюмів, як Галина Фоміна! А тепер я вже навіть і не знаю, з ким можна знімати «Бульбу»...

Мені б не хотілося зараз ділити на «великих» і «малих», я прожив життя серед цих людей. Були талановиті особистості. Були не дуже. Але для всіх цих людей життям була робота в кіно. Мені хочеться привітати всіх — від двірників до директорів, — хто провів життя на цій території і для кого робота на студії — не просто робота, а форма духовного існування. Так, хотілося б, аби ті, хто «вгорі», пильніше приглянулися до кінематографа. Адже це ідеологія. І вона могла б допомогти державі. Це стосується і виховання дітей — наразі ми абсолютно не робимо дитячих фільмів. Наприклад, мій фільм «Чорна курка» раніше був у прокаті скрізь, а тепер його взагалі не показують на ТБ. А діти ж, як і колись, люблять казки. Багато людей люблять історичні картини. Але ж і територія, на якій лежить Україна, має велику історію. Якби в американців була така історія землі, то вони б знімали не тільки свої ковбойські фільми.

Іван Гаврилюк, народний артист України. На кіностудії з 1973 року. Знімався у фільмах «Анничка», «Небилиці про Івана», «Захар Беркут», «Тривожний місяць вересень», «Ати-бати, йшли солдати» і багатьох інших.

— У мене всі враження, пов’язані зі студією, дуже яскраві. Це юність, розквіт. Адже ці роки не повертаються. Тоді на кіностудії працювали чесні люди. Їх давно немає... То були особистості. А бездарності оминали десятою дорогою навіть цю територію. Тепер усе навпаки. Я знявся приблизно в 45 фільмах кіностудії... Мій перший фільм — «Анничка». Працював серед таких зірок, як Миколайчук, Брондуков, Сердюк, Степанков, Наум, Денисенко, Войтецький, Параджанов...

Ну і, звичайно, Леонід Биков. Серед них я жив. А якщо згадати найкращі картини, то це насамперед «Богдан Хмельницький» Ігоря Савченка. Цю стрічку можна дивитися й зараз. І враження таке, ніби її зняли тільки вчора.

Так, сьогодні вже є новоспечений «Хмельницький» режисера Миколи Мащенка. Але краще я промовчу про якість цієї роботи... Вражає весь цикл фільмів Олександра Довженка. А за фільмом Леоніда Осики «Камінний хрест» викладають режисуру в Нью-Йоркській кіноакадемії.

Чи є вихід із глухого кута? Насамперед люди, котрі керують країною, повинні розуміти, що таке «кіно». Це — обличчя країни, це велике мистецтво. І воно вічне — як та ж таки книжка або живопис. Ще кіномистецтво — інструмент ідеології. Он скільки знято російських фільмів, які безпосередньо звеличують матінку-державу. А в нас натомість — естрада, кліпи! А коли з’являється хоч одна вітчизняна стрічка, вона викликає у всіх тільки сміх.

Дуже багато гарних тем протягом останніх 17 років вибрано, але втілено їх — бездарно. Коли я був депутатом ВР, то «відсиджував» перед високими кабінетами, написав закон про кіно… Але всім поки що байдуже, що рівень нашої культури повинен бути набагато вищим. При цьому вітчизняне кіно низької якості посилають навіть у Канни… Невже ці люди забули такі поняття, як сором і адекватна

Лариса Кадочникова, народна артистка України. Ця акторка у 60—70-х роках фактично стала обличчям кіностудії, знявшись у найвідоміших картинах — «Тіні забутих предків», «Ніч на Івана Купала», «Білий птах із чорною ознакою», «Чорна курка, або Підземні жителі».

— Я знялася в дуже багатьох фільмах кіностудії Довженка. Тоді був просто прекрасний період — розквіт студії. Ми постійно бігли «на Довженка», бо там можна було зустріти талановиту людину з будь-якої країни — поета, письменника, художника, актора. Це був «вулик»: мільйони людей проходили через прохідну студії, організовували зустрічі, творчі вечори...

Але коли розпався Союз, усе розвалилося. І думаєш інколи: ну гаразд, розвал, а ми стали самостійні, незалежні... Але чому ж разом із цим усе решта має розвалюватися? Чому всі вони повинні розмінюватися на телевізійні серіали? Адже кіно має бути справжнім, як частина культури, а не маскульту. Ми все одно ніколи не станемо Голлівудом. Та й навіщо? Треба, навпаки, тут підтримувати авторське кіно. Адже і в нас були великі — Довженко, Савченко, Параджанов, Биков. Чому ж їхні традиції не продовжувати?

Коли я приїхала на студію, то кіно знімали з різних напрямів, при цьому працювали і молоді режисери, яким по 25 років, і 40-річні, поруч працювали 60-літні. Чому ж тепер на студії практично немає молоді? Адже наш інститут випускає дуже багато режисерів. Вони ходять-тиняються, мріють, як правило у них у всіх уже є манія величності. І так виходить, що зараз у нас лише Кіра Муратова в Одесі постійно знімає пристойні картини.

Адже раніше, коли Параджанов, Осика, Іллєнко або хтось інший робили навіть проби, то це були маленькі картини, провісники великого фільму. І перегляд цих проб був подією. Це був як один подих, співтворчість усього Києва, всієї України.

Складне питання: як це усе повернути... Мені здається, що перше завдання — знайти чималі кошти і вкласти їх у розвиток студії... Або держава, або спонсори. Оскільки поки що лише лемент про незалежність. Поки що хочуть тільки відібрати — помешкання, землю, якісь нескінченні розмови про будівництво будинків, офісів... І, звичайно, має бути сильний керівник студії. Фанат своєї справи. І саме він повинен вести «селекцію талантів». На «Мосфільмі», наприклад, є такий керівник в особі Карена Шахназарова. Він же підняв студію, і тепер хай із 200 картин — а три-чотири серйозні є. І актори забезпечені — і ролями, і грішми. Так, непросто знайти таку особистість.

З приводу нових картин... Я дуже люблю Миколу Павловича Мащенка. Розумію, як йому було непросто сім років знімати свого «Богдана Хмельницького». Незважаючи на вік, цей режисер у дуже добрій формі, у нього енергія молодої людини.

Вважаю, що потрібно виділити окремий телеканал для національного кіно. Чому в національного кіно немає свого каналу?

Марина Кондратьєва, молодий режисер, дебютант студії. Свій прем’єрний проект «Одного разу я прокинуся» почала реалізовувати завдяки Ганні Чміль та Ігореві Ставчанському. Велику допомогу у роботі молодому постановникові надавав і Олександр Адабаш’ян, який грає одну з головних ролей у новій стрічці.

— Завжди ставилася з повагою до цієї студії. І навіть раніше, приїжджаючи сюди до когось у гості (чи у власних справах), завжди відчувала неймовірну енергетику, що йде від цієї землі, від довженківського саду, від павільйонів. Я працюю тут тільки вісім місяців, але мені комфортно, як удома. Я вдячна гендиректорові Ігорю Ставчанському, людині, до якої я прийшла фактично «з вулиці» зі своїм сценарієм, і він захотів мені допомогти.

Зараз обговорюємо вже другу мою картину, яку, дасть Бог, наступного року буде запущено.

Якщо моє теперішнє кіно — більш фестивальне, то, сподіваюся, наступне буде розраховане на широку аудиторію. Напевно, унікальність нинішнього керівника кіностудії в тому, що він не втручається в художній процес, а просто приходить на майданчик і запитує: чим допомогти, чого бракує?

Надбанням студії, безумовно, вважаю картини Бикова, Параджанова, Балаяна, Криштофовича. І коли хтось каже, що українського кіно не існує, то це означає, що людина погано освічена. Просто останнім часом наше кіно трохи себе дискредитувало тематичною кон’юнктурою. Хоча, як це дивно, у радянські часи навіть при цензурі народжувалися такі фільми, як «Польоти уві сні і наяву», «Самотня жінка бажає познайомитися», «Два гусари» або «У бій ідуть лише «старики».

У мене відчуття, що студія все ж таки виходить із кризи. Сюди приходить молодь, це інколи не подобається старшому поколінню, але що ж... Разом зі мною прийшов режисер Валерій Ямбурський. Тут працює об’єднання «Дебют» режисера Віктора Греся, і він набирає студентів, дає їм можливість знімати повнометражки. Хороше кіно — це кіно, яке зрозуміле і в Україні, і в Америці, і в Німеччині, і у Франції...

Втішно, що на студії є технічна база, павільйони. Отож «глобальна криза», на щастя, не відчувається. Бракує лише фахового проявлення плівки й апаратури для виробництва Dolby. Тому нашим режисерам доводиться їздити за кордон. Але, гадаю, ще трохи — і кіностудія придбає й це.

Раїса Недашківська, народна артистка України, її яскравий злет теж пов’язаний зі студією імені Довженка — коли вона знялася в «Лісовій пісні». Знімалася також у фільмах «Вавилон ХХ», «Народжена революцією» та багатьох інших.

— Мій хрещений батько в кіно — режисер Віктор Іларіонович Івченко. Коли він затвердив на роль Лукаша в «Лісовій пісні» Івана Миколайчука, то мене взяв на роль Мавки в цю ж картину. Це була приголомшлива робота. Зустріч із Мавкою, зустріч із Лесею Українкою. І тільки тепер, через сорок років, я оцінила титанічну працю цього режисера. Як він делікатно підійшов до скорочення матеріалу... Адже все у фільм увійти не могло.

У золотий фонд вітчизняного кіно, крім «Лісової пісні», могло б увійти багато картин. Це, безумовно, і «Тарас Шевченко», і «Камінний хрест», і «Криниця для спраглих», і «Ніч на Івана Купала», і «Білий птах…», і «Гадюка», і «Ати-бати, йшли солдати», і «У бій ідуть лише «старики». Та, звісно ж, фільм усіх часів — «Тіні забутих предків» Параджанова. У цій картині зібрався гурт геніальних людей. Ця екранізація стала духовним фундаментом нашої кіностудії.

Для мене ця тривала криза на студії — постійний біль. І як же так можна, щоб ось так відразу стався цей обвал? Гадаю, мій режисер Івченко такого б не пережив. Багато ж творців нічого іншого, крім кіно, й робити не вміють! Вони не можуть стояти на базарі. А як їм виживати? Ось вони спивалися й помирали...

Перше для відродження — бажання керівництва країни. Воно мусить розуміти, що без культури нічого не буде — ні народу, ні України.

Потрібно прийняти закон про меценатство. І для екранізацій є безліч чудових тем. Досить тільки прочитати хоча б твори Марії Матіос — це вражаюче! Вже не кажучи про наших справжніх патріотів — Олену Телігу, Ліну Костенко. Існує безліч глибинних, а не тимчасових тем. Скільки ж можна стріляти? Час зупинитися. Ми, люди культури, безпосередньо відповідаємо за майбутнє країни. Тому потрібно нести позитив і гармонію. Всі вже втомилися від «чорнухи» і розбещеності. Наша ж недуга лікується тільки любов’ю й позитивом. Мета мистецтва — підносити дух і душу. «Геть думи сумні!» — писала Леся Українка.