Ну так, звісно, Україна перебуває під впливом російської пропаганди. А можна подумати, що останні років триста було якось інакше? Всі жителі прикордонних областей завжди перебувають під впливом пропаганди своїх сусідів. Просто з Росією у нас ще й тисячокілометровий спільний кордон, практично спільний Інтернет, не кажучи вже про те, що російський бізнес чудово тут почувається і поліпшує таким чином самопочуття своїх українських партнерів. Природні переваги. Підступи, звісно, є, й ефективні. Причому двосторонні. Тому про них не говорять уголос. А істерики трапляються у тій сфері життєдіяльності, де людина чи група людей відчуває свою неефективність.

 

Усе просто. Величезна пострадянська пропагандистська машина Кремля відновилася і намагається вставити якісь свої випалі штекери у відповідні гнізда. Формально це їм вдається. У будь-якій політичній системі знайдеться певне число колаборантів, готових руйнувати цю систему тому що вона їх недооцінила. В українському суспільстві таких переконаних приблизно сім-десять відсотків. Ці громадяни — основні носії міфу про прийдешній раптовий і переможний напад Росії на український інформаційний простір. З наступним повним відновленням — чи то СРСР, чи то Російської імперії, чи то СНД — тут уже справа смаку. Втім, вони ж і рознощики міфу про безперестанну адресну інформаційну агресію США в дусі «наколотих апельсинів». Американці взагалі-то пам’ятали, де розташована Україна доти, доки у нас була ядерна зброя і «не накритий» саркофагом Чорнобиль.

 

Я був би радий констатувати, що на території України залишилися неуражені в цій війні цілі. Але чесніше буде сказати, що за роки незалежності ми не створили нічого принципово нового, здатного викликати у противника гостру заздрість і інформаційний «вогонь на ураження». А навіщо?

 

По-перше, державна таємниця у нас якщо й існує, то якісно охороняється тільки в одному вигляді. Це таємниця корупційних і політичних інтриг у вищих верствах суспільства, мов зіниця ока, бережена від українського народу круговою порукою самої влади. Тому щойно таємниця іншого роду опиняється в руках у держчиновника, він разом із нею хутенько змивається за кордон і виявляється громадянином іншої країни. У цьому сенсі ніякий закон тут нічого захистити не може.

 

По-друге, наші впливові постаті принципові й впливові лише доти, доки не страждає їхнє особисте благополуччя. І з ними завжди можна домовитися (див. пункт «по-перше»).

 

По-третє, стрімке падіння загальноосвітнього рівня робить більшість людей несприйнятливими до тонких технологій, а молодь і поготів із усіх інформаційних сайтів віддає перевагу порнографічним.

 

По-четверте, коефіцієнт корисної дії державних структур, покликаних захищати безпеку країни, особливо інформаційну, дорівнює ККД паровоза, тобто максимально 5—10%. Вони занадто заклопотані захистом одне від одного, щоб думати про ворогів.

 

Це дозволяє дуже іронічно реагувати на ситуативне занепокоєння інформаційною безпекою країни. Говорять в Україні про це так, немов ми все ще живемо в СРСР. Вічні посилання на Геббельса, як на зразок демонічно ефективної пропаганди, просто кумедні на тлі сучасних мережних комунікацій. Особливість будь-якого сучасного суспільства — тотальне взаємопроникнення інформації. Так, її дуже важко контролювати. Але це також означає, що її дуже складно спрямувати на конкретну ціль. І визначити ефективність результату (не плутати зі звітами щодо освоєння бюджету).

 

Ви пам’ятаєте, як жадібно радянські громадяни слухали передачі «Радіо Свобода» й інших бі-бі-сі? Як передавали одне одному розклад передач, секрети посилення антен, час мовчання «глушилок»? Ніяка радянська пропаганда, ніяке КДБ нічого не могло з цим вдіяти. Нудне залякування тільки об’єднувало людей. У них виникав потужний мотив протистояння радянській пропаганді — пошук себе як самостійної особистості, котрий вів до ідеологічної, а то й фізичної втечі від колгоспно-табірної зрівнялівки.

 

Часом здається, що для пошуку національної ідеї було б дуже корисно, щоб Крим і деякі економічно й політично депресивні регіони України якось уранці опинилися в складі Російської Федерації. Вдень пред’явили свої фінансово-апаратні претензії Держдумі, ввечері отримали виразну відповідь і вранці почали збиратися назад в Україну. Тією ж мірою це стосується наших західних областей і Євросоюзу. (Не вірите — спитайте у поляків.)

 

Для пропаганди необхідна наявність ідеї, цільової аудиторії і засобів, щоб донести ідею до цільової аудиторії. У Росії, як і в США, засобів для ведення пропаганди в Україні предосить. Є проблема з ідеями та цільовою аудиторією. Соціальна структура українського суспільства така, що неможливо сьогодні під будь-яку ідею сформувати критичну масу її прибічників. А ефективність пропаганди визначається тільки відповідними діями людей, котрі до неї дослухаються. Соціологія, на яку покладають надії політики, у кращому разі свідчить лише про наміри, а зазвичай — про думки. Але якщо ви здатні змінити думку сусіда про вас шляхом стукання шваброю в стелю, то це зовсім не означає, що він вимкне дратівливу для вас гучну музику, чи не так?

 

Що все ще становить інтерес для закордонних пропагандистів? Умонастрої людей. Без цього вся пропагандистська машина, як у випадку СРСР, буде неспроможною. Але для України сьогодні неможливо придумати ідею-вірус, легкодоступну для аудиторії і стійку до критики. Неможливо знайти баланс між доступністю і невразливістю для контрпропаганди.

 

Тому всю сукупність пропагандистських зусиль, яка залишилася, можна назвати «спонукуванням до здавання в полон». Взагалі пропаганда полону — один із найбільш перспективних і ефективних напрямів психологічної війни. При цьому важливо:

 

1. Не прикрашати перебування в полоні;

 

2. Розсіювати страх перед невідомістю полону і його труднощами;

 

3. Підводити до думки про доцільність здавання в полон в ім’я кінцевої мети — залишитися живим і благополучним.

 

Якщо порівнювати кремлівські та брюссельські месиджі (а за великим рахунком, яка різниця, кому наші лідери намагаються віддати частину українського суверенітету практично на дурняк?), то європейські — послідовніші й переконливіші, але ніби ні до кого конкретно не звернені. Кремлівські ж ідеологи, схоже, навіть не підозрюють про існування перших двох пунктів, тому що працюють «на позитиві» лише з вузьким прошарком соціально близьких їм громадян України, намагаючись вселити решті страх поразки. А замість інформаційного гарчання «російського ведмедя» ми бачимо в українських ЗМІ до болю знайомий, безперервний «танець маленьких ідеологічних ведмедів». Просто тепер — у лужковсько-затулінському виконанні. Почергове високе піднімання ніг із грайливою демонстрацією межиніжжя. Зрозуміла, нуднувата і передбачувана класика.

 

Ні, це працювало б, якби у країни — об’єкта впливу (та не у країни на папері, а в головах більшості людей) існувала виразна національна ідея, що дозволяє не озиратися підлесливо на далеких і близьких сусідів, а розпочати рішуче наведення ладу у себе вдома. Настільки рішуче, наскільки це дозволяють силові структури. Але цього немає. Тому масоване інформаційне бомбування місць у свідомості громадян, де мала б бути національна ідея, нікому надто не зашкодить.

 

Феномен інформаційної небезпеки існує відтоді, як з’явився інформаційний обмін. Небезпека посилюється, коли з’являється можливість спекулювати на неоднозначності, двозначності інформації, щоб її споживач «заразився» непевністю.

 

Якщо громадяни зберігають здатність виробляти такі, що відповідають їхнім об’єктивним потребам, цілі, а також здатності й можливості їхнього досягнення — нація ідеологічно сильна. Але якщо навіть із ровесників незалежної України половина не розуміє, що це за країна така і де її пріоритети — можна сказати, що ми просто невразливі для інформаційних атак. Які ще потрібні вороги, якщо ми так чудово дружимо всередині країни?

 

Інформаційний щит країни може вибудуватися тоді, коли спочатку консолідується свідома частина суспільства, на її базі сформується нова соціальна цілісність, якою можуть бути заміщені «хворі» місця соціальної субстанції. У сумі цей процес може забрати до 20 років. Звісно, якби 17 років тому замість розмазування літературно-ідеологічних шмарклів бодай мала частина державної машини мала волю стиснутися в кулак, а не в дулю, то сьогодні у нас була б інша країна.

 

Ой, а п’єса «Міщанин у дворянстві» має передісторію, яка має стосунок до нашої розмови. У листопаді 1669 р. Париж відвідала делегація послів султана Османської імперії. Бажаючи справити враження, Людовік XIV прийняв послів у всій своїй пишноті. Він готувався до війни з Нідерландами, фінансове становище країни було не вельми. Але показне багатство приймання залишило турків байдужими. Досада короля була тим сильнішою, що, як з’ясувалося, глава делегації виявився шахраєм, а не послом султана. Піар не спрацював, адже не було перед ким викаблучуватися.

 

І Людовік, аби помститися, замовляє «смішний турецький балет», у якому було б висміяно турецьку делегацію, для чого призначає автору консультанта, котрий нещодавно повернувся з Туреччини і знайомий із їхньою мовою й традиціями. З цієї «Турецької церемонії» Мольєр потім спорудив «Міщанина у дворянстві». Український контрпіар Росії за ефективністю сьогодні нагадує той самий «турецький балет». Адже Людовік XIV затято не слухався своїх радників (Мазаріні, потім Кольбера та Лувуа) і майже ухоркав би Францію у воєнних авантюрах, якби не смерть Карла I і не зміни в англійській політиці. Так і Україна — усе чекає змін, а маленькі ведмеді все танцюють і танцюють. Не бійтеся, вони не кусаються. Поки.