Загалом є аксіомою, що військові дії підпорядковані політиці. Останній конфлікт на Кавказі показав, що відтепер у глобальному світі ракетні обстріли підпорядковуватимуться інтересам влучності залпів інформаційних батарей головного калібру. Російсько-грузинська війна має кілька вимірів, і той, в якому зударяються танки, літаки та кораблі, не є у цьому конкретному випадку вирішальним для підведення підсумків. Безперечним є те, що коли Грузія відвела свої війська з Цхінвалі та почала уникати боїв навіть в районі Ґорі, Росія не змогла розвинути такий, здавалось би простий і логічний (в рамках логіки Другої світової війни) наступ на грузинську столицю, захопити її та святкувати остаточну перемогу. Вчинити доконаний факт і примусити світ достосовуватися до нього. Якраз після цього російські суто військові дії стали хаотичними та малозрозумілими (хтозна, може там і був високий порядок військової думки, але навіть російські ЗМІ не змогли донести до мас її змісту), а громадська думка у світі почала виразно схилятися на бік Грузії. Якщо до того домінантою повідомлень у світових ЗМІ була теза, що "Грузія вчинила гарячкувато і непродумано, напавши на Південну Осетію", або ж "Саакашвілі повівся на провокацію", то тепер вона є повсюдно протилежною. Світ не має сумнівів, що Росія є агресором, а публічна підтримка Кремля Кубою чи Хезболахом дає більше козирів у інформаційній війні Грузії, ніж Росії.

Щоправда, Росія й сама спричинилася до інформаційної поразки у світовому інформаційному просторі. Є кілька причин цього, але головна та, що в умовах реального плюралізму думок та плюралізму джерел інформації, технології доктора Ґеббельса не працюють. Незважаючи на добре відпрацьовані технології "глушіння" інтернет-ресурсів (а ця війна показала абсолютну перевагу інтернету над іншими ЗМІ в оперативності та можливостях інформування), DDOS-підрозділу бригади.ру вдалося заглушити лише частину грузинських ресурсів. Крім того, частину інформації журналісти черпали з живих журналів, а проскрипційних списків інтернет-дисидентів бригада.ру ще не склала, та й мабуть не скоро складе. Просто тому, що ця робота нагадує перепис мурах у мурашнику.
Коли різниця між тим, що подавали російські джерела та інші (не конче грузинські), перевищила межі здорового глузду, у багатьох зацікавлених подіями з’явився стимул для аналізу: що ж насправді відбувається, і чому? Ось тут і почався крах російської концепції інформаційної війни. А технології Йосипа Ґеббельса його тільки підсилювали.

Скажімо, Росія кілька разів акцентувала на повідомленні про загибель 2000 мирних жителів у Цхінвалі. Згідно зі світовою статистикою подібних випадків, поранених повинно було бути принаймні втричі більше. Водночас незалежні джерела з госпіталю в Цхінвалі повідомляли про значно меншу кількість поранених, ніж заявлялося про число вбитих. Це знову ж стало стимулом для розслідування, аналізу, і виявилося, що російські джерела – брешуть. Тавро брехуна – це завжди початок кінця в інформаційній війні. Однак робити висновок, що російські штаби інформвійни склали хибний план дій, передчасно. В цих умовах Кремль міг перемогти (і поки що переміг) лише на географічній території Російської Федерації.

Якби справа була лише в результатах інформаційної війни навколо південноосетинського військового конфлікту, результати, можливо, були б для Росії менш катастрофічними. Однак в результаті цієї війни Росія отримала кілька дуже вразливих інформаційних місць, в які її ще довго битимуть противники.
Найперше – це паралель між сучасною російською владою і гітлерівцями у справі захисту "своїх". Разюча подібність аргументів Кремля щодо захисту "своїх громадян" в Південній Осетії та аргументів Гітлера при поділі Чехословаччини впала у вічі багатьом. Відбивати удари в цю больову точку росіянам важко тому, що частина внутрішнього національного міфу збудована на антигітлерівській боротьбі СССР. Звичайно, багато залежатиме від настирливості тих, хто використовуватиме це слабке місце, але багаторічна робота з іншими слабкими місцями зруйнувала Совєцький Союз, а Росія ідеологічно менш монолітна держава, ніж СССР.

Ще одним слабким місцем (тільки для позаросійського вжитку) є визнання Лавровим, що метою Росії є усунення Саакашвілі. Ця теза вже добре спрацювала, розвернувши проти Москви Європу, звужуючи можливості загравання з Кремлем Франції та Німеччини. Теза працює, якщо є бажаючі її нагадувати, а таких чимало – Польща, прибалтійські країни, США.

Так само провально закінчилася для Росії спроба переконати світову громадськість, що в Осетії відбувається геноцид осетинського народу. Особливо, коли грузини відвели своє військо з Цхінвалі, а росіяни добу піддавали місто артилерійським та авіаційним нальотам. Зараз вони скромно промовчують про "геноцид", але шлейф брехні залишився, і позбутися його нелегко.
Врешті, тепер грузини дуже успішно розвивають тезу про російське мародерство, і поки що Росія не має аргументів для протидії. Всі ці напрямки грузинського інформаційного наступу давно вийшли за межі Грузії, і здійснюються навіть без участі грузинських інтернет-ресурсів, таким чином DDOS-атаки на грузинську зону інтернету мало впливають на їх результат.

Якщо підсумувати перспективи результатів інформаційної війни для Росії внаслідок південноосетинського конфлікту, то вони для Кремля мало оптимістичні. Жорна інформаційних операцій мелють довго, але результативно. НАТО витісняло Росію з Балкан протягом 20 років, – але сьогодні навіть "братня" Болгарія є членом НАТО. В Грузії справа навіть не в інформаційному відторгненні цієї території від Росії, – Кремль і сам це успішно зробив. Тут справа у перебудові ставлення США, ЄУ і НАТО до Росії. Функцію зміни ставлення євроатлантичної спільноти до Кремля конфлікт виконав. Як плануватиме далі Європа і Америка політику протидії Москві та наскільки ця політика буде ефективною – це питання окремого аналізу.

Частина інформаційної війни тривала в Україні, вона мала кілька специфічно українських напрямків. Дуже важливим був напрямок, пов’язаний із Чорноморським флотом РФ. Тут українські кроки були асиметричними до російської тактики грубої сили, і це, мабуть, був єдиний шанс для України зберегти гідність у зв’язку з його (флоту) застосуванням в конфлікті. Попутно Росія засвітила кілька своїх політичних проектів в Україні, що дуже доречно для нас – їх тепер буде важче використати на майбутніх виборах.

Якщо йдеться про поширення російських впливів та збільшення числа прихильників Росії в Україні, то тут, як показує соціологія, Росія програла. Згідно з дослідженнями Центру з інформаційних проблем територій НАН України, близько 44% українців ставляться до рішень російського керівництва негативно, і лише 21% – позитивно. При цьому значна кількість тих, хто підтримує дії Росії, – пенсіонери. Якщо порівняти це з результатами опитувань щодо НАТО, чи бодай результатами останніх парламентських виборів, де в прихованій формі так само були присутні симпатії до Росії, то це дуже поганий для Росії результат.
Він тим більше поганий, оскільки українська журналістика хвора незнанням англійської, й укладачі багатьох українських новинних ресурсів полегшували собі життя простим копіюванням новин із російських ресурсів, без жодних коментарів транслюючи російське бачення конфлікту в українську авдиторію. Ще й без позначки, що джерело цієї новини – воююча сторона, а тому читач повинен робити поправку на зацікавленість джерела у способі подачі інформації. Але навіть при такому несприятливому співвідношенні інформації, вихід російських агенцій інформвійни за межі здорового глузду спричинив небажаний для Росії результат. Можливо, тому, що в інтернеті були й неросійські, але російськомовні ресурси: ті, хто справді відчував обов’язок подавати різнобічну інформацію, могли скористатися дуже оперативним азербайджанським сервісом day.az чи російськомовним ізраїльським сайтом newsru. Азербайджанці в цих подіях працювали оперативніше, ніж ВВС, Рейтерс і CNN. Взагалі, ця війна показала, що інтернет випередив телебачення в оперативності та різнобічності подачі інформації з місця подій, тепер диктори новин частіше читають в ефірі повідомлення, які вже розповсюджено в інтернеті, аніж оригінальні повідомлення своїх кореспондентів.

Дуже цікавим фактом є спроба Росії перенести інформаційну війну в американський простір. Здається, це перший випадок, коли бригада.ру відрядила великі сили, щоб нав’язати свою думку американським ком’юніті. Спроба не вдалась. Американське громадянське суспільство скоріше обурилося, що йому намагаються нахабно нав’язати сторонню думку. І чим нахабніше діяли росіяни, тим вишуканішим був інформаційний опір американців. Зазначимо, не професійних солдатів інформаційної війни, а звичайних громадян, об’єднаних в інтернет-спільноту якимись громадськими інтересами. Врешті, коли в американському інтернеті почала поширюватися гумористична "інструкція для російського блогера", в якій осміювались російські трафарети нав’язування кремлівської думки американцям, росіяни відступили.

Але вони не відступили з українських форумів. Російські атаки в українському інтернеті відрізнялися, звичайно ж, від тих, які вони проводили в Грузії, та й українські мешканці всесвітньої мережі звичні до російської агресії. Зараз ситуація на українському інформаційному фронті дуже сприятлива для зміни значної частини громадської думки щодо НАТО, але як завжди, все впирається в невміння та небажання українського політикуму, об’єднаного в урядову коаліцію, докласти спільних зусиль. Кон’юнктурне бажання здобути більше голосів на наступних виборах, параноїдальні підозри, що позиція національного інтересу – це спроба союзників-конкурентів "підставити" їх політичну силу – ось фактори, які гальмують роботу в напрямку просування до НАТО. А війна на порозі... Добре, якщо тільки інтернетна.