Є у нас така традиція. Щороку напередодні Дня Незалежності в країні розгортається найжвавіша дискусія про спроможність України як держави. Сумно, але факт: із моменту проголошення повної політичної й економічної самостійності минуло 17 років, а кількість тих, хто не вельми вірить у безхмарне майбутнє республіки, все ще велика. І на «рідних теренах», і за їхніми межами. Ще сумніше, що досі чимало тих, хто й зовсім сумнівається, а чи є у країни це саме майбутнє.

 

Розкол у суспільстві, розрізненість еліт, неефективність влади, брак глибоких системних змін, масштабна корупція, невиразна зовнішня політика — ці очевидні загрози безпеці країни лягають в основу тривожних заяв сумлінних політиків і скептичних висновків незалежних експертів.

 

Цього року суперечки про здатність держави в цілому і влади зокрема адекватно реагувати на зовнішні та внутрішні виклики набирали іншого звучання. Після сумних подій у Південній Осетії набуло актуальності нове запитання — чи здатна Україна захистити свою незалежність у разі виникнення реальної загрози її суверенітету та цілісності. У тому числі загрози воєнної.

 

Песимістичні прогнози західних експертів і двозначні заяви російських політиків дозволяють казати про виникнення такої загрози як про реальність.

 

Чи готова до неї Україна? Чи готові до адекватних дій політики і військові? Чи усвідомлює ступінь виникаючої загрози суспільство? Якою мірою воно довіряє здатності влади й умінню збройних сил відстояти право України на існування? Наскільки єдиними є представники різних регіонів, соціальних верств і вікових груп в оцінці того, що нині відбувається, і гіпотетично можливого? Чи змінилася ця оцінка після трагічних подій на Кавказі?

 

Не дуже віримо (але все ж сподіваємося), що відповідальні особи вже вдалися до негайних пошуків максимально точних відповідей на ці архіважливі запитання. Тому що оцінка існуючих ризиків і реальних загроз значно важливіша за пошук міфічних ворогів і псевдопроблем. Якщо можновладці цього не усвідомлять сьогодні, то завтра буде байдуже, чи існує парламентська коаліція, хто повинен бути єдиним кандидатом на президентських виборах і кому дістанеться той чи інший шматок землі або промисловий об’єкт. Паради буде проводити нікому і ні до чого.

 

Недооцінивши ступінь загрози державі, політики ризикують її поховати. У кращому разі, — поховати себе. Можливо, якщо не тягар відповідальності за долю Батьків­щини, то принаймні банальний інстинкт самозбереження допоможе загрузлим у склоках небожителям стати метикуватішими і, найголовніше, мудрішими...

 

Щоб надати нашим читачам можливість самостійно зробити деякі попередні висновки, «Дзеркало тижня» ініціювало проведення соціологічного дослідження. Експерти центру «Тейлор Нельсон Софрез Україна» з допомогою телефонного опитування проінтерв’ювали 1200 респондентів у віці від 18 років, які мешкають у містах із населенням понад 20 тисяч. Рівень похибки не перевищує 3%.

 

На нашу думку, отримані результати становлять собою цікавий матеріал для умовиводів. Ми, традиційно, зупинимося на деяких характерних рисах.

 

Досить цікавою видається думка опитаних із приводу дій Росії і Грузії в ході «п’ятиденної війни» у Південній Осетії. 44,4% учасників дослідження вважають кроки, зроблені Москвою, агресією проти незалежної держави. 41,4% переконані, що йдеться виключно про миротворчу операцію. Тобто діаметрально протилежні оцінки дані приблизно однаковою кількістю громадян.

 

Територіальний розподіл голосів угадати нескладно. Агресором Російську Федерацію називають 72,9% жителів західних областей, 62,5% населення Київського регіону і 58,5% жителів Центру. Натомість миротворчістю дії армії РФ схильні вважати 67,1% мешканців Півдня (в окремо взятому Криму ця цифра становить солідні 73,2%) і 52,2% на Сході. Таким чином, відповідь на це запитання побічно підтвердила думку про збереження розколу в суспільстві. І не підтвердила прогнозів деяких експертів, що події на Кавказі здатні істотно зменшити рівень полярності оцінок.

 

Симптоматично, на наш погляд, і те, що тезу про агресію росіян поділяють 60% респондентів віком від 18 до 19 років. А думку про миротворчу місію армії РФ — 52,3% тих, кому за 60... Висновки робіть самі.

 

Цікаву точку зору висловили опитані, оцінюючи дії Грузії та її керівництва. З одного боку, застосування військової сили стосовно Південного Осетії понад половину респондентів розцінили як акт агресії — 50,9% (у Криму переважна більшість — 74,6%, на Заході — 27,1%). Кількість тих, хто назвав бойові дії, розв’язані Тбілісі, необхідним кроком для збереження територіальної цілісності Грузії, менша. Однак таких також чимало — 38,3%, особливо в західних регіонах (64,9%) і майже половина жителів Києва та Центру (46,7% і 44,5%).

 

З іншого боку, рішення Михайла Саакашвілі про введення військ на територію самопроголошеної республіки з подальшим застосуванням артилерії й авіації, поділяє значно менша кількість учасників дослідження. Тільки 19,5% назвали використання сили нормальною реакцією на обстріл осетинською стороною грузинських сіл. Причому в цьому разі територіальний розкид не занадто великий — від 22,5% у Центрі до 17,6% на Сході. А ось невиправданою емоційною реакцією на провокації з боку Росії такі дії схильні вважати на диво багато опитаних — 57,4%. Характерно, що це думка понад половини респондентів у всіх регіонах України. А якщо бути точним, то 61,5% — у Центрі, 60% — у Києві, 58% — на Заході, 56,3% — на Сході і 53,5% — на Півдні. Рідкісна однодушність.

 

Відповіді на ці запитання дозволяють зробити попередній висновок про підтримку частиною населення країни територіальної цілісності Грузії й водночас про рішучу незгоду наших громадян із діями Саакашвілі, а також про категоричне неприйняття застосування сили.

 

Трохи здивували й відповіді на запитання про головну мету Москви в операції на території Грузії. Те, що буде багато переконаних у прагненні Росії захистити інтереси своїх громадян, прогнозувалося. І все ж цифра в 39% трохи спантеличила. Хоча зворушлива віра наших громадян у чистоту помислів стратегічних партнерів викликає щиру повагу. Причому властиве це всім без винятку віковим категоріям — від 31,1% 20—29-літніх до 50,6% серед тих, кому за 60.

 

Дивно й те, що в переліку відповідей на це запитання на другому місці за популярністю виявилася економічна гіпотеза. 34,5% опитаних переконані, що кінцевим задумом Росії в операції на території Грузії є встановлення контролю над країною. Потрібного для зриву планів будівництва альтернативних нафто- й газопроводів, що йдуть з Азії в Європу в обхід Росії. Так, зокрема, вважають 51,6% жителів Заходу і 45,8% киян.

 

Доволі багато прихильників версії про готовність росіян за допомогою військової сили перешкодити вступу Грузії в НАТО. Цей варіант відповіді обрали 26,3%. Абсолютна меншість прихильників цієї версії проживає в антинатовському Криму — 15,5%, абсолютна більшість — у столиці (38,3%).

 

Прихильникам якнайшвидшого зближення з альянсом відповіді на наступне запитання принесуть повне розчарування. Тільки 18,2% опитаних вважають, що в світлі останніх подій наша країна має формувати процес вступу в НАТО. Ще 13,2% відповіли на це запитання позитивно з певною часткою сумніву. Але при цьому цікаво, що кількість таких порівнянна на Сході й у Центрі, регіонах, що істотно відрізняються за політичним забарвленням, — 10,3 і 12,5%. Вважають себе відносними противниками зближення України й НАТО 11,7%, рішучими противниками — 51,4%. У сумі кількість опонентів альянсу вражає — понад 63%. Звертає на себе увагу й незначна кількість тих, хто не визначився — лише 3,3%.

 

Важлива деталь. Чимало антинатовськи налаштованих громадян — скажемо так, солідного віку. 65,7% противників входження країни в блок — ті, кому за 60. Проте при цьому важко говорити про домінування пронатовських настроїв серед молоді. Категорично за НАТО 23,7% тих, кому від 18 до 19 років і лише 17,8% тих, кому від 20 до 29. Водночас частка рішучих противників альянсу в цих же вікових категоріях становить 37,8 і 44,4% відповідно.

 

На базі наведених вище даних дозволимо собі зробити кілька висновків. Конфлікт у Південній Осетії не змінив ставлення наших громадян до НАТО як до надійної системи європейської безпеки. Про причини судити не станемо. Хоча їх напевно безліч. Починаючи з того, що в Україні нема ефективної системи інформування про НАТО. Закінчуючи позицією, яку зайняли лідери деяких держав — членів альянсу під час південноосетинської кризи.

 

На підставі результатів опитування, проведеного з ініціативи «ДТ», можна зробити попередній висновок і про те, що в цілому не зазнала істотних змін позиція більшості жителів країни стосовно Чорноморського флоту. Навіть після того, як дислоковані в Україні судна взяли безпосередню участь у конфлікті.

 

Дослідження, нещодавно проведені іншим соціологічним центром — Київським міжнародним інститутом соціології (2007 респондентів, похибка від 2% до 3,5%), — начебто продемонстрували, що ставлення до ЧФ піддалося певній корекції. Відповідно до даних КМІС, якщо в травні-червні лише 21,7% наполягали на виведенні флоту з території України після 2017 року, то в серпні ця цифра зросла до 29%. А число прибічників перебування флоту в Криму і після зазначеної дати знизилося з 33% до 26,5%. Втім, кількість тих, хто наполягає на негайному виведенні ЧФ з нашої країни, після осетинських боїв упала на 5% — з 21,6% (до початку червня) до 16,6% (до середини серпня)…

 

А тепер повернімося до нашого дослідження. Відповіді на запитання про місію російського флоту на українських землях заслуговують на особливу увагу. 44,1%, як і раніше, переконані, що ЧФ РФ — це гарантія миру і стабільності в Україні. Однак значно показовішим є інше. Цю думку поділяють не лише 48,8% 60-річних, а й 47,4 (!) тих, кому від 18 до 19 років. І ще одна деталь. Гарантами миру (за даними опитування) російських моряків вважають 33,5% (тобто третина) жителів західних регіонів. Керівникам держави (які форсують приєднання до ПДЧ, висловили готовність посилити систему семивідсоткового контролю за переміщеннями кораблів і постійно нагадують про конституційну заборону на розміщення іноземних військ) слід звернути на ці цифри особливу увагу. І зробити висновки.

 

Чинником нестабільності та зростання сепаратистських настроїв у Криму назвали ЧФ 21,8% (35,8% у Київському регіоні), загрозою втягування України у воєнний конфлікт із третіми країнами — 20,7% (28,2% на Заході). Досить багато (13,4%) тих, хто вагався при виборі однозначної відповіді (показово, що 15,9% — на Сході).

 

При всьому при цьому, ні багато ні мало, 47,1% (!) допускають можливість збройного конфлікту між Росією та Україною. 42,3% вважають такий розвиток подій імовірним (у тому числі, хоч як дивно на перший погляд, 44,1% на Сході). 4,8% переконані в неминучості війни. 49,7% у такий сценарій не вірять. Причому на Сході та Заході таких практично порівну — 48,8% і 48,4% відповідно. Категорично не вірять у війну з РФ респонденти похилого віку — 60,5%. Вірить молодь — 53,3% 18—19-річних і 50,6% 20—29-річних.

 

У світлі наведених даних не видаються одкровенням результати опитування про потребу підвищити обороноздатність країни. 37,9% (у тому числі 32,8% на Сході) рішуче висловилися за збільшення військових витрат. Ще 18,5% на запитання про бажаність зростання витрат на армію відповіли: «Скоріше так, ніж ні». Таким чином, 56,4% (більш як половина населення) переконані, що держава має адекватно реагувати на можливість воєнної загрози.

 

Але демонструючи стривоженість, більшість громадян, проте, випромінюють оптимізм. 38,8% однозначно впевнені, що Україна здатна відстояти незалежність і цілісність. (Рідкісний випадок, коли молодь і ветерани солідарні — так вважають 40,7% респондентів віком від 18 до 19 років і 43,6% тих, кому 60 і більше). 19,8% поділяють цей бадьорий прогноз із застереженнями. У сумі — майже 59%. Нібито має тішити.

 

Однак. П’ята частина (20,4%) настільки ж рішуче переконана, що захистити свою політичну самостійність держава не зможе (характерно, що так вважають 27,7% опитаних жителів Півдня). Ще 15,1% не настільки категоричні, але у відповідній спроможності України сумніваються. Понад третина не впевнених у здатності держави виконати одну з найважливіших своїх функцій — дуже тривожна статистика.

 

Ще цікавішими є думки громадян стосовно того, що саме завадить Україні відстояти державну самостійність і непорушність кордонів. Загрозу в роз’єднаності суспільства бачать лише 20,3% опитаних (21,4 % на Сході й лише 16,7% у Києві). У боєздатності армії не впевнені 22,5% (у тому числі 30,3% на Заході й лише 16,4% жителів Півдня). Основними причинами можливої втрати незалежності й цілісності називають роз’єднаність політичної еліти (41,8%) та непрофесіоналізм влади (45,8%). Цікаво, що серед прихильників першого погляду жителів півдня найменше, а серед прихильників другої — найбільше. І головне. Лише 8% вважають, що завадити залишитися державою нам не може ніщо. Рекордсменами серед абсолютних оптимістів є студенти (18,6% усіх опитаних), молодь до 20 років (17%), жителі західних областей (12,8%).

 

І тяжко повірити, що успішно проведений парад здатен змінити ці цифри...

З повними даними дослідження, проведеного центром «ТНС-Україна» на замовлення «ДТ», ви можете ознайомитися тут.