— Як вам спало на думку поїхати у Цхінвалі?

— Ми знали, що Цхінвалі захоплений військами, і хотіли перевірити, що там відбувається. Це було доволі авантюрне рішення, і я як людина досвідчена з точки зору безпеки у військових конфліктах, вважаю, що прийняв не зовсім вірне рішення. Я мав бути більш далекоглядним і не їхати туди, хоча, якби ми не потрапили до Цхінвалі, ми б не зняли багатьох речей. Але водночас через цю поїздку у нас були певні втрати. Тому, зваживши всі плюси і мінуси зараз, для себе я роблю висновок, що з погляду безпеки значно розумніше було б не їхати, але з точки зору творчої і отриманого матеріалу будемо вважати, що все закінчилося нормально.

— Опишіть свій маршрут.

— Спершу ми прилетіли в Тбілісі, потім поїхали в Горі, далі — до Південної Осетії через Ергнеті.

— Ви згадали про свій досвід роботи у гарячих точках. Де вам доводилося бувати?

— Цей досвід почався у квітні 2001 року, це була Македонія і її конфлікт із місцевими албанцями, потім — Ірак на початку війни у квітні 2003-го та в серпні того ж року, коли туди заходили наші миротворці. Також були три коротенькі відрядження в Ірак з нашими офіціозами, потім — під час виходу наших військ із Іраку на Новий рік-2006. Ще — остання ізраїльсько-ліванська війна з Хезболлою. Ну, і заморожені тоді ще конфлікти в Придністров’ї, Абхазії, тій самій Південній Осетії. До речі, під час свого передостаннього відрядження в Грузію ми були в Кодорі. Туди нас на кілька годин возили грузини, це було як раз під час загострення конфлікту, коли вони російських шпигунів зловили.

— Невже ці всі поїздки не відбили у вас бажання висвітлювати воєнні конфлікти?

— Після останнього мого перебування в Грузії, принаймні зараз, таких поїздок мені не хочеться. Поки що...

— То що там із вами сталося?

— Після повернення з таких відряджень відчуваєш дуже сильну втому. Передусім психологічну. Пов’язану з періодичним відчуттям загрози і небезпеки. Для людини це доволі серйозний стрес. Одна справа, коли ти чуєш постріли десь далеко — і зовсім інша, коли якась із ворогуючих сторін направляє на тебе зброю і загрожує твоєму життю.

— З вами таке траплялося під час цього відрядження?

— Так. Це різні ступені загрози. Один — менший, другий — більший, але це в будь-якому разі стрес. І, звісно, після такого необхідно відпочити. Тому не можна, висвітлюючи конфлікти, постійно їздити в подібні відрядження. Вони бувають доволі рідко. І до цього треба бути готовим, чітко відчувати, що ти цього хочеш. Якщо ти не хочеш, ти не повинен туди їхати.

— Ви, до речі, самі проявили ініціативу?

— У цьому випадку — так. Мені потрібно було відволіктися психологічно. Плюс я непогано знав регіон, декілька разів був у Грузії, маю контакти, зв’язки. Я знав, що справлюся технологічно і творчо.

— А які навички потрібні журналісту для роботи в таких умовах?

— По-перше, цього потрібно хотіти. Я б радив тим, хто намагається займатися військовою журналістикою, підходити до неї обережно. Спочатку доторкатися до цих територій і конфліктів, так би мовити, краєчком: спершу їздити туди, де раніше були якісь воєнні дії, або туди, де тривають якісь миротворчі операції. Тобто поступово влазити безпосередньо в конфліктну зону, щоби за цей час набути досвіду спілкування з військовими, з журналістами, зрозуміти технологію передавання матеріалу в ефір. Тому що робота в таких умовах вимагає дуже чіткої координації дій, організованості і миттєвого прийняття рішень. Часу на зйомки дуже мало. Як правило, ти обмежений контактами, домовленостями і навіть такими банальними речами, як пересування. Не завжди найкоротший шлях є дійсно найкоротшим.

Серед журналістів на війні створюється братство. Ми всі обмінюємося інформацією, передзвонюємося. Дуже важливо мати також людей на місці, які працюють у регіоні і добре його знають. Мені, до речі, допомагала кореспондентка «Інтера», яка постійно перебуває у Грузії. У неї багато зв’язків, контактів. Вона мені іноді навіть у СМСному режимі скидала інформацію про те, що і де відбувається, куди варто їхати, а куди — ні.

На охоплених війною територіях панує хаос у організації роботи. Ти не можеш визначитися, куди тобі їхати, тому дуже багато важить інтуїція: сам мусиш визначитися з тим, куди ти їдеш і що там хочеш зняти.

— І на це, очевидно, значно впливала дезінформація?

— Я б назвав це не дезінформацією, а відсутністю чітких потоків вхідної інформації. Начебто є якийсь прес-центр, де ти можеш з кимось переговорити, щось запитати, але там усі бігають, усі стомлені, змучені, кожен працює за своїм графіком. З чисто журналістської точки зору є інтуїтивне бачення того, де може статися історія, що менш, а що більш імовірне.

У нас немає такого великого персоналу, який працює на західні компанії. Як правило, в таких точках вони розгортають цілі офіси, де є декілька груп, продюсерів, зовсім інше адміністрування.

— CNN i BBC під час цього конфлікту працювали саме так?

— Там я не спілкувався з CNN i BBC прямо, але в Іраку, який був дуже важливою для США темою, вони розгортали цілі міні-телекомпанії на місці.

— Стосовно журналістської етики на війні. Є якийсь набір неписаних правил?

— Не можна показувати крупних планів, які можуть викликати відразу. Треба більше думати про безпеку і допомогу. Це на першому місці, а на другому — уже фіксування всього цього. Дуже часто виникає плутанина в таких ситуаціях з іменами, прізвищами, коли хтось щось не дочув, хтось щось переплутав, інформація обростає нашаруванням чуток, думок, недомовок, перебільшень. Тому дуже важливо перевірити її в кількох джерелах.

— Ви помічали якісь суперечності в інформації, яку надавали росіяни чи грузини, з тим, що відбувалося насправді?

— Можу сказати, що традиційно суперечності стосуються кількості втрат з обох боків, і, напевно, тут треба оперувати серединною логікою. Якщо офіційно грузини оголосили про 215 загиблих, а росіяни — про 64, то давайте довіряти цим цифрам. Як на мене, то найбільша цікавість до збитих літаків. Грузини кажуть про 21, росіяни визнають чотири, а правда лежить десь посередині. Не має жодного доказу і участі наших у конфлікті, осетини всі про це говорять — а доказів я особисто не бачу. Стверджувати це можна лише тоді, коли ти бачиш людину, говориш із нею. Або ще краще — бачиш її паспорт.

Нам було складно працювати з грузинськими військовими. Вони дуже часто забороняли знімати. З грузинської сторони я очікував більш приязного ставлення до української преси. З іншого боку, я можу їх зрозуміти, вони не довіряли людям слов’янської зовнішності, не вірили, що ми з України, а не з Росії. Декілька разів нашим проханням про зйомки просто нехтували, воно не викликало нічого, окрім жорсткої реакції, не загрозливої, порівнюючи з осетинською, але жорсткої.

Я вважаю, що для Грузії важливе сприйняття війни нашою аудиторією, саме не західною, а нашою, бо ми поруч, ми сусіди, ми реально впливаємо і можемо внести в цей конфлікт якусь допомогу. По суті ми — четверта сторона в конфлікті.

— Ми тут виступаємо як окрема сторона чи вже як частина Заходу?

— Я б сказав, що окрема. Тому в українських медіа багато уваги приділяється цьому конфлікту. Я вважаю, що для Україна це найважливіший конфлікт за останній час, навіть важливіший нашої участі в Іраку — за своїм значенням, за своїм впливом, за своїми майбутніми наслідками.

— А українські ЗМІ були втягнуті в інформаційну війну?

— Ми не були залучені у цей конфлікт настільки безпосередньо, як про це говорили осетини, розповідаючи про кількість наших вояків у грузинських танках і літаках. Це не відповідає дійсності, а є одним із способів інформаційної війни і пропаганди. Але наші симпатії чітко відчуваються всіма грузинами й осетинами.

— Журналіст Ігор Луценко порівняв втрати журналістів із втратами армії — 4%, доволі значна цифра. Він сказав, що на такій війні це закономірно. Чи це закономірно на вашу думку?

— Жоден військовий конфлікт не проходив без загибелі журналістів, це дуже прикро, але це невідворотній процес.

— А якщо порівняти з іншими військовими конфліктами, які вам доводилося спостерігати?

— Конфлікти завжди різної інтенсивності, різної тривалості. Це була дуже коротка війна — чотири дні інтенсивних бойових дій, а п’ятий, шостий, сьомий — таке повзуче поствоєнне замирення, яке іноді буває значно більш небезпечним, ніж воєнний стан. Узагалі порівнювати конфлікти складно.

Що тут можна сказати? Мабуть, кожній зі сторін будь-яких конфліктів потрібно поважати норми Женевської конвенції і намагатися чітко відокремлювати цивільних від військових.

— Щодо засобів масової інформації Грузії. Наскільки мені відомо, вони фактично взагалі не інформували, а показували голівудські бойовики. Як населення реагувало на відсутність інформації?

— Тільки в понеділок (11 серпня. — Ред.) увечері була інформаційна паніка, коли почалося пересування російських колон бронетехніки з Горі вглиб Грузії. Люди боялися, що російські танки зараз заходитимуть у Тбілісі. Мені здається, що грузини зі своїх джерел отримували достатньо інформації. Я вважаю, що взагалі журналістика Грузії доволі розвинена, там доволі багато телеканалів і інших ЗМІ. Грузин міг отримати зі своїх медіа інформацію, що відбувається.

— Я вважаю, що так. Принаймні базову.

Це не перша їхня війна. Грузини звикли до того, що в них на Кавказі постійно стріляють — десь із більшою інтенсивністю, десь — із меншою. До початку війни у зоні осетинського конфлікту періодично відбувалися сутички. Це не спалахнуло на голому місці. У країні взагалі доволі високий рівень мілітаризму — постійне промотування людини в погонах, військової служби як такої навіть із білбордів. І завдяки цьому грузинська армія стала доволі потужною силою.

— Ви для себе ідентифікували якісь прийоми інформаційної війни? Багато хто з експертів говорить про те, що ці прийоми, принаймні з боку Росії, були відверто совковими — дезінформація, створення міфів і так далі.

— Ці прийоми як були, так і є, просто змінюються міфи і їхнє підгрунтя. Ще було замовчування. В російському синхроні виключно дискредитували грузинів. Саакашвілі говорив багато і розумних речей, хоча діяв іноді абсолютно неадекватно — усі ці історії з краватками, з пробігами з охороною під літаками. Такі моменти росіяни показували, але нічого іншого. Росія працювала в режимі інформаційної війни. Вони, до речі, взагалі живуть так останні сім-вісім років.

— На цій війні активізувався інтернет. Між іншим, ви не вели блог про воєнні дії, як деякі інші журналісти?

— Ні, блог я не вів. Але дуже багато інформації ми дійсно брали з ключових сайтів, на яких можна було отримати інформацію, що відбулося, припустімо, за ніч.

— Усі зараз намагаються аналізувати кавказький конфлікт і категорично визначити, хто — переможець, а хто програв. Хто, на вашу думку, залишився переможцем, а хто програв у буквальному і інформаційному сенсі?

— Грузія втратила значно більше, ніж потенційно набула. І це очевидно, тому мені не до кінця зрозуміло рішення Саакашвілі, хоча воно було доволі прогнозоване, враховуючи попередній розвиток подій. Головне зараз — подивитися, що буде в геополітичному сенсі: що буде робити «Велика вісімка», НАТО, Україна. Те, що безумством було розпочинати конфлікт і фактично іти на пряму військову конфронтацію з Росією, — це очевидно. Звісно, прямі втрати в Грузії значно більші. Водночас і здобутки є: Захід і так симпатизував Грузії, зараз він симпатизуватиме ще більше, хоча ще дуже багато залежить від зміни влади у США. Захід і раніше політично тиснув на Росію, зараз тиснутиме ще більше. Але те, що після цієї війни світ не став безпечнішим, це стовідсотково. Як, власне, і після іракської війни. Хоча головна її мотивація будувалася саме на прагненні зробити світ безпечнішим. Ми поступово скочуємося в епоху сили, війн, зброї і жорстких речей. Для України ця війна важливіша за балканську (там були наші миротворці) й іракську. Нам треба звикати до думки, що, як люблять цитувати росіяни Олександра ІІІ, у Росії може бути тільки два союзники — це армія і флот.

— І наприкінці — філософське запитання. Чи може в принципі журналіст на війні бути об’єктивним? Це реально?

— Я вважаю, що реально. Треба прагнути цього. Принаймні у мене в голові склалася доволі об’єктивна картинка. Можливо, завдяки досить авантюрній вилазці в Цхінвалі. Якщо тобі вдається послухати, як мінімум, дві сторони, які воюють, а, як максимум, — всі сторони, які воюють, ти зможеш бути об’єктивним. В даному разі нам вдалося послухати всіх. Можливо, ця об’єктивна картинка не дає мені чітко визначити, хто правий, а хто винний, але я точно розумію правду осетинів і грузинів, трохи менше розумію правду росіян. І, сподіваюся, цілком розумію правду українців.