Найдужче брешуть перед виборами, сексом, і після рибалки. Цю народну мудрість цілком можна застосувати до інформаційних кампаній, якими супроводжуються війни.

Війна насправді, і в уявленні мирних цивільних громадян, далеких від місця подій – цілковито різні явища. По-перше, на війні крім смерті, є життя. І його значно більше. Воно дуже химерне і здебільшого проходить у тилу. На фронті смерть теж не бігає між окопами в білому і з косою туди-сюди, як Юля. Там безперестанний гуркіт, бруд і сморід, і якщо ти раптом цього не відчуваєш, то це вірна прикмета, що ти вже здох.

Інформаційна війна починається прямо на фронті. Всі спалені танки і БМП автоматично зараховуються до втрат супротивника. На потребу неопізнані трупи перевдягають у потрібне обмундирування або навпаки, в цивільний одяг. Міліція або поліція по домовленості з глибокого тилу підвозять свіжих нічийних покійників, якщо треба збільшити чиїсь втрати. Втрати мирного населення іноді перевищують кількість самого населення. Навіть попри те, що мирного населення на війні не буває. Є або ідіоти, що не хотіли евакуюватися, бо цінують свої лахи дорожче за життя, або бажаючі «під шумок» позводити рахунки з сусідами.

Цинізм цих рядків лише в мізерній мірі передає атмосферу подій, яку потім активно спотворюють люди, що знаходяться за тисячі кілометрів навіть від тилу. Вони можуть носити погони, журналістські посвідчення, бути аматорами-патріотами або персонально ображеними однією зі сторін конфлікту. Вони майже ніколи не усвідомлюють того, що їхні дії - керовані. Тими, хто прочитав справжні похвилинні зведення з місця подій, дані з супутників, від агентури тощо. Віддав їх на опрацювання фахівцям і отримав подальші інструкції. Для ведення інформаційної війни.

Інформаційна війна - це явні і таємні цілеспрямовані інформаційні дії з метою отримання виграшу в матеріальній сфері. Тут ключове слово – у матеріальній. Ключове для відповіді на питання – чи програла Україна у російсько-грузинському конфлікті інформаційну війну? Бо саме так українське суспільство його ставить, розгублено клацаючи пультом телевізора чи комп’ютерною мишкою.

З’ясуємо плюси і мінуси головних гравців, важливі для України. Найсистемніші - висновки Андрія Іларіонова, колишнього радника президента РФ з економічних питань, який у 2005-му подав у відставку, заявляючи, що «відбулося глибоке переродження самої держави».

1.Сценарій конфлікту – ретельно спланована провокація російських «силовиків».

2. За нових обставин може статися визнання грузинським суспільством втрати Південної Осетії та Абхазії.

3. Військові втрати Грузії тяжчі, але фінансові, зовнішньополітичні та моральні втрати Росії переважають грузинські.

4. Російський провід не виконав головного — не змістив Саакашвілі, не змінив політичний режим Грузії, не змусив відмовитись від НАТО. Навпаки.

5.Росія стала міжнародно визнаним агресором, Грузія – жертвою агресії.

6. Росія опинилася в міжнародній ізоляції, підтримана лише Кубою.

7. Политична «вісімка» стала «сімкою».

8. Росії знову вдалося налякати весь світ.

9. Росіяни, що не мали доступу до інших, крім офіційних, джерел інформації, опинилися в ізоляції. Рівень маніпулювання громадською думкою, а також ступінь та швидкість доведення громадськості до масової істерії є безумовним здобутком режиму та безумовною загрозою російському суспільству.

10. У Росії відбувається інституціональна катастрофа, її головна жертва – російські громадяни.

11. Війна допомогла виявити істинні обличчя деяких лібералів та демократів, котрі раніше засуджували «постімперський синдром», але тепер закликали до «походу на Тбілісі».

1.Україна була заскочена цією війною, у тому числі інформаційною, зненацька. Грузинська сторона не сформувала для України упереджувальний інформаційний пакет, в який би входило не лише детальне роз’яснення можливого сценарію, а й історичні передумови кавказьких конфліктів.

2.Український медіа-простір на початку війни в темі конфлікту повністю належав Росії. Українські ЗМІ більше переймалися політичною позицією своїх власників, а не читачів. Інтернет виглядав інфантильно, з огляду на досвід і «України без Кучми», і 2004 року.

3.Конфлікт спровокував поетапну активізацію російських «агентів впливу» різного рівня.

4.Громадяни отримали нову систему координат для прогнозів свого майбутнього.

5.Мовчанка Тимошенко в ЗМІ може призвести до втрати з такими труднощами відбитого у Ющенка електорату.

6. Президент Ющенко знову виявився Президентом України.

Це загальні спостереження. А якщо йти за класифікацією ознак поразки, то можна констатувати:

1. Включення частини структури уражених українських ЗМІ в структуру системи переможця – Росії.

2. Блокування того сегменту інформації, який відповідає за безпеку системи від зовнішніх загроз (консолідована контрпропаганда виконавчої гілки влади).

3. Скорочення функціональних можливостей українського сегменту Інтернету за рахунок DOSS-атак на сайти та сервери, спаму і провокацій в форумах та обговореннях.

За сумою цих параметрів (рівень ураження інформаційною зброєю) можна говорити про приблизно 60% ураження України у цій війні. Якщо врахувати, що вона була не прямим, а побічним об’єктом атаки, то можна сказати, що у разі «прямого попадання» картина буде зовсім печальна.

Людина і держава – це інформаційні системи, що самонавчаються. Завдання супротивника вкинути на вхід до системи такі дані, які б активізували її саморуйнування. Це панічні настрої («Крим-наступний!»), брехня («Захід зрадив Україну!), підміна понять («друга державна гарантує мир і добробут»), і тому подібне. Ще противник вираховує і використовує так звані «алгоритми саморуйнування», до яких, наприклад, можна зарахувати малопристойні чвари наших політичних еліт. Більше не буду перераховувати.

Який шанс є на «виживання» українського інформаційного простору в інформаційній війні проти Росії?

По-перше, був би шанс, якби громадяни її самі розпочали або принаймні спромоглися на спільні контратаки, а не зачудовано дивилися на відчайдушні ескапади наших «камікадзе» з МЗС, СБУ та ще кількох політичних персонажів.

По-друге, інформаційна зброя є максимально ефективною тоді, коли вживається по найбільш вразливим точкам системи. Російська машина пропаганди натомість схожа на 40-ствольний міномет «Град», який накриває залпом вісім гектарів. Гігантська російська інформаційна потуга діє, образно кажучи, так, наче через неширокий Рокський тонель, що веде в Південну Осетію, 58-а армія РФ вломилася не танковою колоною, а безладним натовпом з криками «дай я перший стрельну!». Самовпевненість і чисельна перевага призводять до того, що підтвердженням «влучного попадання» в інформаційній війні стає зміна намірів українських громадян, тому українські та російські політики так страшно переймаються даними різних соцопитувань. Але в тріаді «мотив-намір-політична поведінка» для безумовного виграшу важливе лише останнє. Дія, яка впливає на стан справ у матеріальному світі. І тут українська спільнота має ще великий запас політичної міцності, який дає підстави вважати, що її повний інформаційний розгром – неможливий.

Ведення інформаційної війни – це не розклеювання листівок вночі на стінах, а математичні розрахунки. Вони доводять, що найважче розробити алгоритм, технологію, яка б дозволяла чітко виявити початок інформаційної війни. Тому треба просто вважати, що вона вже йде.

Насамкінець – приблизні поради для призовника на інформаційну війну.

1. Якщо вам пропонують несподівано очолити щось у ЗМІ, з’ясуйте, хто реальний господар цього чудесного гінця. Якщо видання паперове – воно воюватиме проти чиновників, якщо інтернетне - за молодіжний електорат.

2. Якщо вам пропонують воювати за ідею або по дружбі, сміливо вимагайте гроші. Вони точно є, і записані саме на вас.

3. Поширюйте інформацію, а не її тлумачення. Принаймні відсидка буде коротшою.

4. Брехня з боку вашого інформаційного партнера звільняє вас від обов’язків по відношенню до нього.

5. Ніколи не кидайтесь в інформаційний бій самостійно, а своїм гуртом. Інакше виглядатимете дивакуватим маргіналом.

6. Нападайте. Хто вкидує інформацію перший, той задає правила гри.

7. Не повертайтесь спиною до колишніх партнерів. Продають лише свої.