Інформаційна стрілянина і вибухи, що не поступалися воєнним, стрясали російські та грузинські ЗМІ протягом останнього тижня. Ця — інформаційна — війна стала приводом для багатьох публікацій, де знайшлося місце для звинувачень у фальсифікаціях і маніпуляціях на адресу всіх медіа — і російських, і грузинських, і українських, і навіть монстрів CNN і BBC. Споживач міг просто захлинутися у потоках пропаганди — ЗМІ подавали суперечливу, а часом — кардинально протилежну інформацію про події в Південній Осетії, містах Грузії, яка на виході виявлялася зовсім і не інформацією.

«Російські громадяни, які не мали доступу до інших джерел інформації, окрім офіційних, виявилися в повній інформаційній ізоляції. Ступінь маніпулювання громадською думкою, а також ступінь і швидкість приведення суспільства до масової істерії — це безперечні досягнення режиму і безперечна загроза для російського суспільства», — пише в своїй статті «Друга грузинська війна. Попередні висновки» для аналітичного інтернет-видання «Ежедневный журнал» колишній радник президента Російської Федерації, старший науковий співробітник Центру по глобальній свободі й процвітанню інституту Катона (США) Андрій Ілларіонов.

У ще одній публікації у цьому ж ЗМІ оглядач радіостанції «Эхо Москвы» Антон Орехъ висловлює претензії вже не тільки до російських ЗМІ: «...У сучасній історії ми бачили це під час першої війни в Іраку, яку «провела» CNN. Війна в усіх подробицях. Війна-шоу... Але під час другої війни в Іраку ми побачили це ще яскравіше, як багато значить преса в районі бойових дій. CNN знову вийшла на пряме наведення. І програла. Програла одній-єдиній людині. Міністру інформації Саддама аль-Сахафу, який... у день взяття Багдаду стверджував, що американці «не котролюють навіть Ум-Каср» — порт, який було захоплено в перші дні війни. Сахаф став популярний, як поп-зірка, і своєю клоунадою практично звіванівець весь пропагандистський ефект величезного інформаційного монстра — США...

Тоді я поліз на сайти закордонні — CNN, ВВС. І тут я відчув ще більше потрясіння! До вітчизняної пропаганди я був готовий, я живу з нею, з невеликою перервою, все життя... На сайті CNN — заголовок: «Після вторгнення російських військ загинуло 1600 осіб». Далі стривоженість Буша, декілька цитат із Саакашвілі про агресію і віроломний напад Росії... І так далі без кінця». Додамо від себе: згадайте ситуацію із лялькою Гітлера, коли провідні світові ЗМІ ретранслювали дуже сумнівний сюжет російського каналу. Це була доволі масштабна дискредитація.

Тим часом, поки з російських екранів сунула пропаганда, грузинське телебачення новин взагалі уникало. За свідченнями очевидців, у цей час телеканали Грузії «крутили» голівудські бойовики. «Замість новинних програм по телевізору співає хор», — пише в своєму блозі жителька Тбілісі.

На цій війні інтернет був задіяний на повну. Хакери атакували, а фальсифікатори — маніпулювали. Втім, перша (і, сподіваємося, остання) війна сторіччя продемонструвала антиінформаційну природу традиційних ЗМІ в екстремальних ситуаціях. У критичний момент медіа виявилися нездатними до об’єктивного висвітлення подій. Ми не знали, що відбувається на цій війні, ми не бачили синхронів, не чули пряму мову звичайних осетинців, грузин, учасників протистояння. Єдиним джерелом правдивої інформації залишався інтернет. Щоправда, істина там була не самотня. Вона співіснувала з величезною кількістю нахабної брехні та провокацій. А джерелами правдивої інформації «з місця події» могли, зокрема, слугувати блоги журналістів (наприклад, Юрія Луценка), які перебували на кофліктній території, а також електронні щоденники жителів Цхінвалі, Тбілісі, Поті.

Ще одна інноваційна безпрецедентність — поява в одному з друкованих ЗМІ статті, що була фактично роздруківкою смс-переписки з людиною, яка під час початку (що суттєво!) конфлікту перебувала в Південній Осетії.

Блоги стали джерелом не тільки репортажної інформації, а й якісної аналітики і прагнень журналістів розставити усі крапки над «і» в цій війні — без цензури і редакторських правок. «Я не вірю в бездоганність грузинської армії. Справа не в цьому. Справа в тому, що пристрасті стихнуть — а нам жити. Жити на одній землі, під одним небом, жити поруч, — емоційно висловлюється у своєму блозі оглядач «Новой газеты», політолог, публіцист Борис Віс. — І бажано жити без ненависті, без підозр, що сусід-єврей ночами запасається кров’ю християнських немовлят, що грузини — фашисти і ... злодії, що російські дівки — б..., що осетини — тупі мстиві виродки, що чеченець-мусульманин таємно виношує плані підриву себе і цвяхів у вагоні метро... Як ми збираємося жити, якщо 98% із нас вірить в ці потоки лайна, що ллються зі сторінок, екранів і репродукторів ЗМІ?».

Які основні прийоми використовували країни під час ведення інформаційної війни? Чи це була «класика» у дусі радянської пропаганди, чи щось сучасніше? Чи устряли в цю війну іноземні, зокрема українські, ЗМІ? З цими запитаннями ми звернулися до експертів.

— Події в Грузії та Південній Осетії самі по собі настільки несучасні, що їх навіть складно співвіднести з теперішніми часами. І весь інформаційний супровід був таким само архаїчним з усіх боків. Було дивно, що і російські, і українські, і закордонні ЗМІ використовували дуже традиційні свої моделі, якими вони зазвичай користувалися в подібних випадках. Це був класичний випадок пропаганди. Стосовно грузинських медіа сказати нічого не можу, бо не мала можливості їх відслідковувати. Тим не менше, я не думаю, що будь-яке з цих джерел було налаштоване на те, щоб висвітлювати подію неупереджено, оскільки вона дуже прямо стосується різних інтересів і просто не піддається неупередженому висвітленню.

Використовувався, зокрема, прийом міфу. Його основний мотив — натуралізація концепту, тобто якась ідея, подія, явище подається так, нібито це природно і не потребує жодного обгрунтування. Це було з обох боків. Часто зустрічалися моменти залякування. Це було і на українських каналах. А на російських було введено дивну термінологію — примус до миру. Дивна формула, яка відсилає нас, між іншим, у передвоєнні роки минулого сторіччя, коли йшлося про умиротворення агресора і так далі. Це все ще звідти.

Така інформаційна політика завжди має подвійний ефект — його дуже складно прорахувати. З одного боку, люди втомилися від цього і розуміють, що до чого. З іншого боку, ця емоційна лексика, яка звучить (навіть сама тональність голосу), звичайно, не може не впливати. Цією ситуацією дуже легко скористатися. Агресивно налаштовані групи — неважливо, з якого боку — можуть у такий момент накручувати ситуацію. Це може вилитися в якийсь незапланований мітинг, що призведе до дуже конкретних негативних наслідків. Цим легко скористатися, це та ситуація, завдяки якій можна легко маніпулювати суспільними групами.

— Я вважаю, що це не стільки радянські, скільки технології XXI сторіччя. Бо ситуація з новими ЗМІ радикально змінилася. Каналів інформації стало дуже багато, і звідси — різноманітність прийомів фальсифікації і введення в оману всіх, кого можна. Способів донести напівправдиву, неправдиву і абсолютно неправдиву інформацію стало дуже багато. І навіть способів поширення чуток стало значно більше.

Війна — така погана штука, що правду про неї сказати неможливо. Тому всі — хто свідомо, хто несвідомо — говорить відсебеньки. Чи називати ці відсебеньки війною, я не знаю... Це природні посили сучасного суспільства. І українські ЗМІ в ці природні посили включилися дуже активно, причому переважно на одному боці. Люди, відповідальні за проведення політики, пропонують певний словник. Він, як правило, спрямований на виправдання власних дій і їхнє представлення в найкращому світлі. Або в найгіршому — залежить від ситуації. Найлегше, звичайно, — це дотримуватися цього словника ( з тими ж «миротворцями», «агресорами» і так далі). ЗМІ з легкістю приймають цю мову і не намагаються створити власну.

— Інформаційні кампанії почали супроводжувати кампанії військові, напевно, ще за часів Стародавнього Рима. Пристойний привід для початку війни правителі завжди шукали для того, щоб прикрити справжні цілі. При цьому нерідко чорне видається за біле, а біле за чорне. Робиться це для того, щоб обгрунтувати перед співгромадянами потребу жертв заради досягнення політичної і військової мети, а також, щоб привернути на свій бік максимально можливу кількість прихильників за рубежем. Не став винятком і нинішній конфлікт у Закавказзі. Де грузинська сторона, обстрілюючи житлові квартали з установок залпового вогню, говорила про відновлення конституційного порядку на території своєї країни, а російська — про примушення до миру агресорів, захист власних громадян і миротворців. Звертає на себе увагу, що Росія цього разу повністю озброїлася термінологією країн НАТО періоду миротворчої операції на Балканах і, зокрема, в Косово. З перших часів конфлікту зазвучали знайомі вуху європейців і американців терміни «етнічні чистки» і «геноцид», порівняння Цхінвала з Сребреніцею. У відповідь посипалися звинувачення Росії в «надмірному застосуванні сили» — приблизно так, як сама Росія свого часу критикувала НАТО за бомбардування міст Югославії. Думаю, що при цьому Захід потрапив у власний капкан, оскільки крити свої ж аргументи, що застосовувалися у війні на Балканах, тепер зовсім непросто. В якомусь сенсі Росія виграла не тільки військову кампанію, але і кампанію інформаційну. Як би там не було, західні країни, які явно співчувають Грузії, практично нічого не змогли протипоставити Росії. Хоча в інформаційному плані відокремленням Косово? Можливо, західні інформаційні технології, що зіграли чималу роль в тому, щоб схилити громадську думку на користь відокремлення цього регіону. І визнання його самостійною державою. Уперше використані у власних цілях. Принаймні нинішній конфлікт у Закавказзі дає поживу для таких роздумів.

— Під час конфлікту використовувалися старі інформаційні технології. Зокрема, загальний, вже відомий набір методів інформаційної протидії, таких як дезінформація і нав’язування громадськості своєї думки. Спостерігалися спроби не допустити журналістів у зону військових дій. Можна було помітити, що репортажі велися тільки у перший день, а далі транслювалися вже зняті одні й ті самі кадри. Відбувався викид великої кількості різнопланової інформації в ефір з метою дезорієнтувати громадськість. З приводу адекватності українських та міжнародних засобів масової інформації можу сказати, що ситуації були дуже різними. Можна окремо розглядати Схід і Захід. Наприклад, кубинські ЗМІ та ЗМІ країн СНД підтримали Росію, а білоруські зайняли нейтральну позицію, чим спровокували протест з боку російського посольства. ЗМІ Заходу в основному зайняли антиросійську позицію. Тут варто зазначити, що політична позиція країни й висвітлення конфлікту у ЗМІ є дуже схожими. Наприклад, Британія назвала Росію агресором в той час, як німецькі ЗМІ сказали, що позицію Росії можна зрозуміти. Загалом більшість ЗМІ країн ЄС визначили дії Росії як злочинні і підтримали Грузію. Ситуація з українськими ЗМІ така ж різна, як і сама Україна. Наприклад, газета «Киевские ведомости» зайняла відкрито антигрузинську позицію. Проте більшість українських ЗМІ підтримали Грузію. Є газети, які справді висвітлюють події об’єктивно, адже треба зважати на те, що Грузія все-таки відкрила вогонь зі зброї масового знищення. Проте об’єктивності у висвітленні подій справді мало з обох сторін. Адже потрібен певний час для об’єктивного аналізу ситуації.

— Характер висвітлення збройного конфлікту в Південній Осетії та Грузії передбачав використання засобами масової інформації старого і добре вивченого ще з часів «холодної війни» набору прийомів дезинформації та маніпуляції.

Наприклад, відстежуючи ситуацію по телебаченню та вітчизняним інтернет-ресурсам, було абсолютно неможливо скласти суцільну картину того, що відбувається. Замість аналітичного й суворо хронологічного висвітлення подій, журналісти вкидали в масову свідомість цілий рій коротких повідомлень, які формували виключно емоційне сприйняття того, що відбувається. Відчувалося, що велика частина інформаційних повідомлень готувалася не відомими журналістами з підвалів Цхінвалі або Горі, а анонімними політтехнологами з офісів організацій своїх країн, що співробітничають з урядами.

Створювалося враження, що практично всі ЗМІ мобілізовані для ведення інформаційної війни. Кожен користувач ЗМІ відчув себе на певний час солдатом, мобілізованим на війну, де він повинен зайняти чітко визначене йому державою місце в бойових порядках «наших хороших» проти «не наших поганих». На превеликий жаль, українські ЗМІ продемонстрували високий ступінь уразливості з боку політичного замовлення на характер освітлення цих подій. Переважну кількість телеканалів зайняли односторонню позицію, нав’язану глобальними інтересами США в євроазіатському регіоні.

Однак, окрім американської та російської точок зору на збройний конфлікт (тих, які виправдовують участь у ньому своїх країн), існує ще і європейська. Саме стара Європа, зацікавлена в стабільності на своїх околицях і не залучена до конфлікту, напряму, досить адекватно і зважено, висвітлює події, що відбулися на Кавказі. Тому можу порадити любителям професійної та об’єктивної журналістики скористатися інтернетом і ознайомитися з матеріалами французьких, німецьких та британських друкованих видань. Думаю, вони відразу відчують різницю.

— Якщо відшукувати щось нове в тій інформаційній війні, яку, за формулою Геббельса, що чим більша брехня, тим легше в неї вірять люди, в дні конфлікту вела Росія проти Грузії та й України в тому числі, то можна сказати, що новими були лише масові кібернетичні атаки проти сайтів Грузії та незалежних веб-ресурсів самої Росії. Вони були дійсно зламані вже в перші години конфлікту і перестали бути джерелами правдивої інформації для світу.

Решта методів були тими ж самими, які використовувались Росією ще в 90-х роках минулого століття проти України під час суперечки з питань статусу Севастополя та розподілу Чорноморського флоту. Серед них домінував «Метод великої брехні». Наприклад, Кокойти в перші години заявив комусь, що вже є від1,5 до 2 тисяч жертв, і ця неймовірна і, як свідчить подальша інформація, спеціально перебільшена і запущена в інформаційний простір, цифра стала домінувати у всіх повідомленнях. Цей же метод домінував і в інших випадках, коли, наприклад, було заявлено, що Цхінвалі вже взято в перший же день, хоч росіяни брали його практично три дні. Можна навести й інші приклади «великої брехні», яка походила з російських джерел, але читач і сам це може легко зараз побачити. Справа тільки в тому, що більшість українських ЗМІ в даному випадку не стали аналізаторами цього інформаційного процесу, а слухняно повторювали повідомлення російських ЗМІ навіть без осмислення та інтерпретації. Для цього є дві причини: дивний непрофесіоналізм більшості наших українських журналістів і свідоме виконання ролі ретрансляторів а також і підкріплення російської брехні своїми джерелами та коментарями через вплив і контроль над ними російських структур.

І це тим більше дивно, що навіть не всі російські ЗМІ довіряли повідомленням своїх агенцій. Так, наприклад, у передачах радіо «Эхо Москвы», ведучий обов’язково після трансляції таких сумнівних повідомлень наголошував, що це повідомлення тільки однієї сторони і не слід йому вірити, не дочекавшись повідомлення з незалежних джерел. А наші ЗМІ повторювали явну російську брехню навіть без ніяких застережень.

«День»