У Грузії ллється кров. Навколо Грузії ллється брехня. І хоча ця брехня цілком заслуговує на епітет «грандіозна», вона зовсім не оригінальна. Це стає зрозумілим, коли ми згадаємо, що чинна російська влада свідомо наслідує певні політичні зразки з часів тоталітарного радянського минулого. Отож спробуймо порівняти «тоді» і «тепер» – і зробити певні висновки.

Головне, що тут треба зрозуміти: ніякої держави чи навіть квазідержави «Південна Осетія» не існує. Так само, як і «південно-осетинських збройних сил». Це політична віртуальність, відверто скопійована з уряду й армії «демократичної Фінляндії» зразка 1939 року. Нагадаю: тоді Кремль вчинив ретельно (як йому здавалося) підготовлену агресію проти Фінляндії, але спробував було надати їй форму «братерської допомоги законному народному уряду Фінляндської Демократичної Республіки», який, мовляв, створений «повсталими фінськими солдатами й робітниками» у зайнятому Червоною армією в перший день війни прикордонному містечку Теріоки. Цей «уряд» одразу ж після свого створення підписав угоду про взаємодопомогу з СРСР і зробив ще кілька публічних жестів, покликаних продемонструвати «братерську дружбу з радянським народом» та «спільну боротьбу за мир».

Кілька показових фрагментів з «декларації» про утворення цього «уряду».

«Продав интересы самостоятельности страны, плутократические заправилы Финляндии, совместно со всякими империалистическими врагами финляндского и советского народов, беспрестанно стряпали планы антисоветских военных провокаций и, наконец, ввергли нашу страну в горнило войны против социалистического Советского Союза – великого друга финляндского народа.

В этой критической обстановке широкие массы финляндского трудового народа, которые всегда хотели и хотят жить в мире с народами страны Советов, считают своим элементарным правом и своей священной обязанностью взять судьбу родины в свои надежные руки.

Народное правительство Финляндии рассматривает как свою первостепенную задачу свержение правительства финляндских белогвардейцев, разгром его вооруженных сил, заключение мира и обеспечение независимости и безопасности Финляндии путем установления прочных дружественных отношений с Советским Союзом».

Ясна річ, цей текст писався зовсім не в Теріоки, а в Москві, і не «фінськими демократами», а апаратниками ЦК ВКП(б). І що цікаво – минуло стільки років, проте... Нічого вам ця риторика, її стиль та лексика не нагадують?

«Действия грузинских властей в Южной Осетии – это, конечно, преступление. И прежде всего – это преступление против своего собственного народа... В России всегда относились к Грузии с огромным уважением, а грузинский народ считали братским народом. Уверен, что, несмотря на трагические события сегодняшнего дня, так будет и в будущем. Такое отношение сохранится у России к Грузии и в будущем, несмотря на преступную политику сегодняшних правителей этой страны.

Думаю, что и в Грузии, и в России, да и во всем мире стало теперь совершенно очевидно, что стремление грузинского руководства вступить в Североатлантический альянс, в НАТО, продиктовано не желанием стать частью глобальной системы международной безопасности и внести свой посильный вклад в укрепление международного мира. Стремление вступить в НАТО продиктовано совершенно другими соображениями – попыткой втянуть другие страны и другие народы в свои кровавые авантюры».

А це вже з виступу В.В.Путіна на урядовій нараді у Владикавказі 9 серпня. Відчувається школа!

Та повернімося до «уряду» ФДР. Роль прем‘єра та міністра закордонних справ у ньому грав секретар виконкому Комінтерну Отто Куусінен, який прожив 20 років у Москві; заступником у нього був кадровий радянський розвідник Маурі Розенберг, міністром оборони – Аксель Анттила (до цього – командир 106 стрілецької дивізії Червоної армії), міністром внутрішніх справ – слідчий НКВД Туре Лехен. Міністром у справах Карелії був призначений Павло Прокоф’єв, котрий офіційно фігурував як Пааво Прокконен.

Що стосується «народної армії», то вона почала розгортатися на базі вже згаданої 106-ї стрілецької дивізії ще у жовтні 1939 року, більш ніж за місяць до початку бойових дій. На момент агресії СРСР проти Фінляндії ця «армія» мала 14 тисяч бійців, а станом на лютий 1940 року – 25 тисяч. Оскільки ж фіни не рвалися в бій за «народну владу», то відправляли в це військо карел та вепсів, котрі служили в Червоній армії, а оскільки їх не вистачало – то просто тих, хто потрапив під руку. Тажибаєв, Полянський, Устименко – ці прізвища у списку «фінських» солдат не були чимось винятковим. А от командирам присвоювали нові прізвища і видавали відповідні документи. Так, начальник штабу «народної армії» (власне, її першого і єдиного корпусу) Романов став Рейкасом, начальник політвідділу Терьошкін – Тервоненом.

До чого все це? А до того, що подивімося на склад «уряду» Південної Осетії. Прем‘єр Юрій Морозов, уродженець Башкортостану, перед тим, як 2005 року очолити згаданий «уряд», працював комерційним директором Курської паливної компанії. Начальник місцевого КҐБ Анатолій Баранов раніше очолював філію ФСБ у Мордовії, начальник МВС Михайло Миндзаєв – апарат МВС Північної Осетії, міністр оборони Василь Лунєв був військовим комісаром Пермі, а секретар Ради безпеки Анатолій Баранкевич – колишній заступник військового комісара Ставропольського краю. Ясна річ, всі – громадяни Росії. Та й сам «президент» Едуард Кокойти... За дипломом – викладач фізкультури, за реальним фахом – т. зв. звільнений комсомольський працівник. Наприкінці 1990-х працював помічником депутата Держдуми РФ Чехоєва, і просто з Москви у грудні 2001 року скочив у крісло «президента» Південної Осетії.

Слово честі, в «народному уряді демократичної Фінляндії» було більше фінів, ніж в «уряді» Південної Осетії – корінних осетинів...

А тепер перейдімо до армії.

Як відомо, сукупна чисельність збройних сил і внутрішніх військ у мирний час може становити не більше, ніж 1% населення країни. Грузія (без Абхазії та Південної Осетії) має близько 4,5 мільйонів мешканців і при тому армію в 41 тисячу вояків – майже на межі, серйозне навантаження для економіки. Ця армія мала на озброєнні близько 450 одиниць бронетехніки (з них до 250 танків), близько півсотні ракетних систем залпового вогню (далеких нащадків «катюш»), 200 гармат, понад 50 зенітних комплексів, 12 реактивних штурмовиків, 40 вертольотів і 9 військових катерів. Все цілком збалансовано, нормальне військо невеликої держави.

Південна Осетія. Населення – за офіційними даними, 72 тисячі осіб, за оцінками незалежних російських аналітиків – 35-40 тисяч (усі інші, одержавши російські паспорти та «гуманітарну допомогу», давно чкурнули свій за очі). Іншими словами, у мирний час Південна Осетія може – суто теоретично – утримувати не більше 700 вояків, а у воєнний, коли точиться тотальна війна – 7000 (реальні ж показники, очевидно, становлять 400 і 4000). Реально ж армія та МВС цієї «республіки» 2006 року становили 2500 осіб (без «добровольців», себто найманців, з-за кордону), а зараз йдеться про семитисячне військо. У цього війська на озброєнні було: 87 танків, 185 бронетранспортерів і бойових машин піхоти, 42 самохідні гармати, 23 «Гради», близько півсотні гармат (в тому числі 30 122-мм гаубиць), нез‘ясоване число рухомих зенітних комплексів тощо (деякі російські джерела вказують значно менше число техніки, але то відверта туфта).

Для порівняння: армія Словенії (члена НАТО, між іншим), має понад 30000 особового складу, 54 танки, близько 150 БТР та БМП, 36 гаубиць, 30 гармат.

Іншими словами, за кількістю техніки збройні формування Південної Осетії (72 тисячі населення, за офіційними даними) наближаються до армії двомільйонної Словенії. Що в економічно розвиненій Словенії є кому обслуговувати таку техніку, це зрозуміло. Цікаво лише, звідки в осетинських гірських селах узялося стільки танкістів, артилеристів, зенітників?

Я вже не кажу про те, що постійно утримувати таке військо «держава» із населенням меншим, ніж один київський район, просто нездатна.

Інакше кажучи, йдеться про відвертий сучасний аналог «народної армії демократичної Фінляндії». І коли українські медіа тупо повторюють услід за московськими «джерелами інформації» про якісь там «осетинські війська», вони виступають ретрансляторами брехні a la Сталін-Путін.

Так само, як і тоді, коли ведуть мову про Південну Осетію як «суб‘єкта політики», як «сторону конфлікту» чи «невизнану республіку».

У жодній із зазначених якостей Південну Осетію уявити просто неможливо. Йдеться про властиво віртуальне геополітичне утворення, сконструйоване задля реалізації певних планів Кремля. Віртуальне утворення, цинічна гра з яким, утім, має наслідком реальну людську кров. Так само, як і в такі милі для чинної російської влади сталінські часи.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників, для УП

Фото Said Tsarnayev/Reuters