Журналістика може й повинна виробляти цінності, хоч би як недовірливо сприймалася ця теза.

Українське суспільство, яке на виході від посттоталітарного стану заявило про свої амбіції стати демократичним, дуже потребує якісної роботи журналістики: хірургічної — щоб відсікати минуле, і гомеопатичної — щоб «лікувати». Але аби здійснювати такі «процедури», журналістам потрібно пройти моральний тренінг. Бо голови багатьох, так само як і наш національний інформаційний простір — засмічені величезними нашаруваннями, з одного боку — залишками радянської пропаганди, а з другого — новітнім інформаційним тріском, попсою, несмаком.

Можна дослідити цілий великий шлях від 5 травня (День радянської журналістики) до 6 червня (День української журналістики). На цьому шляху є своє «розстріляне відродження» — достатньо згадати вбивство редактора «Вечірньої Одеси» Бориса Дерев’янка, загибель Ігоря Александрова, звичайно ж, трагічну смерть Гії Гонгадзе і багатьох інших. До певної міри тоді це стало знаком, після якого відбулися деградація і стагнація української журналістики. Сьогодні ж ми маємо ознаки ренесансу, але поки що вони дуже крихкі.

Загалом кінець 80-х ознаменувався величезним підйомом преси, яка виросла на базі класичної української літератури, трималася на подвижництві багатьох героїв і живила собою вільнодумну традицію, що завжди була ніби підземною річкою. Вона не була на поверхні, але в постатях чи то Григора Тютюнника, чи Василя Стуса, чи Миколи Вінграновського, чи в динаміті Ліни Костенко — виривалася гейзерами з-під бетонної плити. З великими тектонічними зсувами на початку 90-х з’явилася надія на те, що Україна дуже швидко трансформується і журналістика відіграє тут певну роль. Але національний романтизм багатьох тих, хто заповнив собою весь ефір, дезорієнтував. Ми мимовільно не звернули уваги на те, що зі старого досвіду можна і потрібно було перенести певні раціональні речі в нову українську журналістику. Емоційно це було справедливо, але ми марнотратно відкинули немало того, що можна було винести зі старої хати. Радянський час демонстрував дуже непогані зразки класичної журналістики. Звичайно, вона існувала в межах абсолютно покрученої системи, з ідеологічними наростами, але ті, хто вмів і хотів захищати людей, завжди знаходив для цього спосіб.

Тоді мені здавалося, що коли впадуть мури, які відділяють людей від преси, журналісти підуть саме до людей. Але вони пішли туди, де гроші. 1996 рік я кваліфікую як один із періодів, коли журналістика зазнала дуже серйозних спокус: відбулося розтління малолітньої української преси. Тоді — з боку прем’єр-міністра Павла Лазаренка... До того таких грошей українська журналістика не знала. Те, що тепер називається «джинса» — родом саме з 1996 року, саме тоді й з’явилися перші замовні статті. Особливої брутальності цей псевдожурналізм набув у 1999 році — під час других виборів президента Кучми. Тоді журналістика ділилася не за принципом якісної і легкого жанру, а на ті видання, які обслуговують владу — причому будь-яку і на будь-яких умовах, і ті поодинокі, які ще намагаються втриматися. Другий термін президентства Кучми супроводжувався постійним розгляданням політичних планет: хто як розташовується в президентському оточенні. Це була аналітика «навозной кучи». А потім — як від любові до ненависті — акція «Україна без Кучми», яка закінчилася великим пшиком.

І цьому ми протиставили абсолютно іншу журналістику. Ще у 1997 році, коли виникла газета «День», ми заявили про відстоювання інтересів громадянського суспільства. «День» доклав немало зусиль, щоб своєю активною позицією змінити політичну ситуацію в країні. Наші журналісти боролися як леви, знаходячи інший шлях розвитку України. Але нас було мало — ми програли. І після 1999-го «День» по мінімуму писав про політику, яка було цього не варта. Ми зосередилися на історії, почали вводити в український контекст по-справжньому крупні фігури. Ми почали писати про історію не архівну, а невиговорену, невідкриту. Можна стверджувати, що в ті зміни, що відбулися протягом цих років із Україною, ми, разом із нашими читачами і експертами — істориками, філософами, культурологами, вписали багато правильних рядків. З цього і народилася бібліотека, яка не має аналогів — «Україна Incognita». Зараз вона складається з семи видань, які охоплюють концептуальні вузли нашої історії. «День» доклав немало зусиль, щоб ці книги стали надбанням читаючої молоді в українських університетах. Але чи прочитали ці книги українські журналісти? Чи знають вони публіцистичну спадщину Джеймса Мейса? І чи є досвід «Дня» прикладом для наслідування? Скоріше для непомічання і замовчування. Не для всіх, але для багатьох. Адже коли журналістика позбавилася контролю ЦК, вона на певний час набула «контролю тусовки». Добре, що зараз це змінюється. Але все ж занадто повільно. Інколи, щоб «підколоти», кажуть: Україна — батьківщина слонів. Скоріше — батьківщина «жирафів». Довго доходить...

Проблеми в державі починаються тоді, коли люди не можуть відрізнити добро від зла. Так от, журналістика повинна вчити громадян розрізняти і думати, її функції не обмежуються вкиданням у простір інформації. А представити цю інформацію? А прокоментувати? А пороздумувати над нею? А сумніватися?.. Який будівельний матеріал нам потрібен для сьогоднішнього і завтрашнього дня? Обрати його можна тільки на основі сформованих цінностей. А за цінностями ми — європейці, ми люди вільного світу, які завжди доводили свою потребу в свободі. Це не традиція бунту, це традиція опору в усіх смислах — і в духовному передусім. Нещодавно була презентована виставка «УПА. Історія нескорених». Це колосальний літопис. Для журналістики це клондайк. Кожна фотографія, кожна сторінка, представлена на експозиції — це база для нарисів, репортажів, стотомних книжкових серій, стосерійних документальних серіалів. Запитання: чи здійснюватиме це українська журналістика? І як? Об’єктивістськи? Ми бачили сюжет, присвячений цій події, на 5 каналі, де журналіст розповів про те, що фотографуватися в той час було складно... Так, це цікаво, і спасибі за це 5 каналу, але, між іншим, під час цієї зустрічі героїв УПА, яких колись переслідував Комітет державної безпеки колишньої імперії, запросили в якості почесних гостей туди, де їх колись переслідували. Тепер це приміщення називається Службою безпеки незалежної України, за яку ці герої віддавали життя і пролили море крові — своєї і чужої. Це ж величезний символ нового часу! Там був Юрій, син Романа Шухевича, там був командир УПА Мирослав Симчич, Левко Лук’яненко, а в сюжеті натомість — жодного синхрону. Було багато камер — на виході — «нуль». Це нормальна журналістика? І то тільки один приклад...

Журналістика, безумовно, прямо пов’язана з проблемами суспільства. Але чому б нам не взяти за основу думку, що саме з журналістики, з її «одужання» повинні початися якісні зміни в самому суспільстві?

Лариса Івшина, головний редактор газети «День»

Фото Олександра Косарєва