На «Інтері» майже одночасно завершилися дві рейтингові передачі. Шоу імені Савіка Шустера «Великі українці» (формат ВВС-2, в оригіналі — 100 Great Britons) і серіал імені Віктора Приходька «Зачароване кохання». У «Коханні», кажуть, незабаром буде продовження — уже восени. А ось продовження «Українців» не забарилося. І весь поточний тиждень після оголошення фінальних результатів на предмет вираховування головного українця (ним, за версією «Інтеру», став князь Ярослав Мудрий) — це теж захоплюючий серіал. Коли ніби вже й сама історія вичерпана, та ось «хто вкрав?» чи «хто зачарував?», сценаристи так і не пояснили здивованому глядачеві. Тому за «розв’язку» сумнівного видовища вирішили взятися депутати. Результати «інтерівського» телешоу, як відомо, невдовзі стануть предметом вивчення парламентської слідчої комісії — з подачі депутата і телеведучої Ольги Герасим’юк («1+1»). Поважні політики, не сумніваюся, доведуть те, що навіть їжаку зрозуміло, — надто перестарався княжий орден зі своїм «креативом». Але хіба в коханні, тим більше якщо воно «зачароване», є запобіжні засоби? На цю тему спектр найрізноманітніших думок і... з великими труднощами добуте ексклюзивне інтерв’ю генпродюсера «Інтеру» Ганни Безлюдної.

Насправді в інколи божевільних і багатокілобайтових диспутах навколо цієї передачі (див. усі сайти підряд — і неодмінно наштовхнешся) і «чужі», і «свої» начебто не помітили головного… Того, про що ще в прямому ефірі повідомив Шустер. А повідав він інформацію сенсаційну й жахливу. Виявляється, активність і перезбудженість українців у період ротації цього телевізійного політагітпропу — це приголомшливий світовий рекорд для формату, що заснований у Британії (там брендом пишаються). Тобто діти різних народів жили собі, раділи, телевізор інколи дивилися — і в Британії, і в Бельгії, і в Аргентині, і в Чехії (і багато де ще) — а на глядацький рекорд спромоглися тільки українці! (Ура.) І різними способами — чесними і безсовісними — настрочили, жартівники такі, 1621049 сигналів.

Цифра, втім, спірна. Компанія «ВІА Телепорт», можливо, надасть додаткові відомості? Бо стосовно попередніх виробничих показників вибухнув відомий скандал, витоки якого, як мені здається, тільки в одному. У відданій і небезкорисливій любові... Любові до батьківщини. Любові до гіперрейтингів. Любові до суперприбутків. Любові до вічних виборів. Любові до себе любимих (це про деяких державних мужів). Любові до політкон’юнктури (а вона завжди «зачарована», бо небезкорислива). Звідси — й анатомія рекорду.

Не з примусу ця телевізійна пристрасть, а з суспільного шаленства.

Але якщо абстрагуватися від фальсифікацій, маніпуляцій, щиросердих зізнань, то їй-богу, панове, нічого нового в цьому скандалі не відшукаєш. Усе як і раніше. Українська політика, загравшись, підміняє собою всі мислимі шоу, а будь-які рейтингові шоу в наших краях обертаються чистою політикою. Що там «великі». Навіть «маленькі» танцівники на паркеті «1+1» і ті — пригадуєте? — в очах уболівальників роздвоїлися за «регіонально-політичним» забарвленням: «наш»—«не наша» (чи навпаки). Однак: «фальсифікаціям — ні!»

З погляду редактора

Нагадаю, що відразу по завершенні проекту його шеф-редактор Вахтанг Кіпіані заявив про нечесність результатів. Тобто про інспірований масовий «бонус» СМС на користь Ярослава Мудрого. Хоча в лідери нібито мітив Степан Бандера, якого шеф-редактор захищав у рамках проекту як «адвокат». Якщо впродовж місяця за мудрого князя проголосувало близько 60 тис. осіб, то останнього дня — майже 550 тис. Після такого сміливого «великого ривка» Ярослав і залишив позаду конкурентів — Бандеру, Шевченка, Амосова. За версією екс-шеф-редактора, це — не що інше, як спланована акція, за якою стоять представники Партії регіонів. Упродовж місяця редактор отримував усі дані про результати голосування щоранку. А напередодні фіналу доступ до інформації був перекритий. Подальше — у матеріалах Кіпіані на різних сайтах країни.

…У четвер «збурювач спокою» полетів до Грузії. На вибори, мабуть. Перед відльотом екс-шеф-редактор «Великих українців» повідомив «ДТ», що слідчу комісію щодо «Великих українців» невдовзі буде створено:

— Володимир Ар’єв, Олесь Доній та багато інших підтримують ідею перегляду результатів «Великих українців». Потрібно 150 голосів парламентаріїв для створення такої комісії. А Ольга Герасим’юк уже заявила, що результати цього проекту — лише перша серія у «сценарії» поглинання наших територій «великим братом». Те, що сталося навколо програми, — чиста політична технологія. А менеджмент каналу виступив лише інструментарієм у руках тих, хто в такий спосіб досягав певних політичних цілей.

— Чи не є сама Ольга Герасим’юк як представник «1+1» інструментарієм в інших руках — тих, які боротимуться проти каналу-конкурента?

— Ольга Герасим’юк сьогодні більше дистанційована від «1+1». До того ж вона не зовсім задоволена ситуацією на каналі.

— Чим саме вона незадоволена?

— Менеджментом.

— На продовження теми: адже саме Герасим’юк свого часу колись і приймала рішення про твоє вигнання з «1+1» у зв’язку з «переформатуванням» проекту «Подвійний доказ».

— Це було давно. До того ж не вона персонально тоді приймала таке рішення. Що стосується ситуації на «Інтері», то мені пред’являють цілком дивні претензії — з приводу коментарю на «Детектор медіа». Тільки цей коментар був мною зроблений на прохання прес-служби каналу. А вже сам сайт проілюстрував його фотографією Степана Бандери. І в мене немає жодних сумнівів, що з результатами голосування вчинили методом «ручного керування». Звідси вся недоладність і волаючі нестикування, про які вже доводилося говорити.

— Чи можливий реальний перегляд результатів — переголосування — за підсумками роботи парламентської комісії?

— Переголосування навряд чи можливе. «Букву» проекту формально не порушено, а ось «дух»…

З погляду Шустера

— Савік, як ви відреагували на закриття доступу до інформації щодо підсумків голосування напередодні фіналу?

— Знаєте, я не дуже користувався цією інформацією. Коли й звертався до неї, то лише в ті дні, коли перед документальними фільмами або після них ми оголошували місце героя, про котрого представляли фільм. Звісно, як на всяке закриття інформації, я відреагував на це негативно. У тому сенсі, що для команди, яка працює над проектом, відкритий потік інформації був би природним. Але створилася ситуація, за якої я розумів, що логічно було б закрити цей доступ. Такий крок — це завжди негатив. Але такий же негатив, коли всередині проекту починаються інтриги. Та я радий, що канал готовий відкрити будь-яку інформацію про «Великих українців».

Я казав це в прямому ефірі і ще раз повторю: наш проект — це не вибори президента, а це вміння тих чи інших груп населення об’єднуватися навколо свого героя. Це геть не відбиває анічогісінько. І ніхто ні на що не претендує. Це об’єктивно, адже об’єктивно, що Шекспір, напевно, — вже точно не п’ятий за рахунком великий британець. Проект — певна емоційна гра для дорослих, де, у принципі, ми визначаємо тенденцію, отримуємо фотографію суспільства. Вже через десять років ця фотографія змінюється.

Ми дістали певний портрет країни, який, на жаль, не об’єднується сьогодні навколо постатей Тараса Шевченка, Івана Франка чи Лесі Українки — тих, про кого ми думали як про явних переможців, коли тільки починали проект. А навколо них немає ні політичного, ні соціального, ні культурного, ніякого іншого об’єднання. Чому я про це кажу? Просто я бачу навколо Степана Бандери політичне об’єднання. Тому й було б цікаво побачити, хто об’єднується навколо кого. Але, на жаль, ми не країна Західної Європи, де сучасні технології дозволили б це дізнатися.

— Як ви можете пояснити ситуацію з «мінусовими» голосами, про які каже шеф-редактор проекту?

— Я не маю наміру його коментувати. Усе що він робить, — це на його совісті. Ми всі — я, керівництво каналу і сам Кіпіані припустилися помилки. На мою думку, Вахтанг Кіпіані зробив одну дуже некоректну річ. У момент, коли він став ведучим фільму про Бандеру і прийняв мою пропозицію, — а це була моя пропозиція, оскільки він дуже захоплювався цим персонажем і щиро його підтримував, — у цей момент, перед виходом фільму в ефір, він повинен був піти у відставку. І він мені навіть обіцяв, що це зробить. Не пішовши у відставку, він, загалом, дістав умови доступу до інформації, значно більші, порівняно з іншими адвокатами. Тобто він володів інсайдерською інформацією. Я не уболівав ні за кого. Якщо й був персонаж у цьому проекті, за якого я уболівав, то це Іван Франко. Тому мені здається, Вахтанг брав участь у чужих піар-кампаніях. Він говорить, ще хтось говорить, парламент це підхоплює... Усі говорять — і ніхто нічого не доводить. Є у нас така національна українська гра — звинувачення без доказів. А я кажу: є презумпція невинності. Я повторюю: правила проекту дозволяють людям об’єднуватися і голосувати багато разів за одного й того ж персонажа. Це не заборонено. Заборонено використовувати незаконні технології. І все. І це треба доводити.

З погляду банкіра

Регіонал Василь Горбаль проходить краєм контексту «Великих українців» цікавим чином. Цитата: «Режисер Станіславський відпочиває, коли народний депутат України Табачник за гроші кандидати в мери Горбаля відправляє сотні тисяч СМС... За словами працівників штабу, використано дуже просту технологію — «Укргазбанк» виділив 550 тис. гривень, і за базою даних клієнтів від їхнього імені і, звичайно, без їхньої згоди, згенерували через комп’ютер рівно стільки «голосів», скільки було заплановано». (Кінець цитати. Джерело — «Українська правда»).

— Як я сприйняв таку інформацію? — перепитує пан Горбаль. — А як таке взагалі можна сприймати? Думаємо про можливість судового позову. Це явно неправдива інформація.

— Чому ж ви досі мовчали й жодним чином не реагували на таку «неправдиву» інформацію?

— У період передвиборної гонки будь-який публічний виступ на прес-конференції і будь-де, навіть із цього питання, однозначно трактувалося б як мій передвиборний піар. Навіщо давати людям привід для таких трактувань? Ми почекаємо. Вибори закінчаться. І з понеділка займемося цим питанням. Мені справді дуже неприємно, що деякі електронні ЗМІ — особливо з числа тих, до яких є увага в суспільстві, — дозволяють собі публікувати такі речі... Я проти того, щоб ці ЗМІ перетворювалися на «смітник», на місце зливу недостовірної інформації. Можливо, у когось є певні стереотипи — ага, якщо Горбаль, то гроші летять на вітер? І все таке в цьому ж дусі. Але навіть такі стереотипи жодним чином не повинні ганьбити репутацію людини, компанії. Що стосується проекту в цілому, то його користь — в освітньому напрямі. Українці стали менше читати, мало хто знає про долі відомих людей, про яких ішлося в програмі. А проект повертає нам ці імена.

З погляду соціопсихолога

— Днями я брала участь у програмі каналу ICTV «Свобода слова» — і повернулася з цієї передачі просто роздавлена, — каже відомий психолог Майя Шахова. — Мені здалося, що агресія на ТБ уже не має бар’єрів. І люди в прямому ефірі кажуть інколи такі жахливі речі, що страшно уявити, як це слово потім відгукнеться... «Підбирати слова», між іншим, не всі навчилися і в рамках проекту «Великі українці». Інакше, можливо, і не було б такого розбрату навколо програми.

Щойно стала відома фінальна десятка, я, до речі, відразу назвала імена переможців. У результаті імена збіглися. Це не прогноз. І не інтуїція. Це реальний погляд на речі. Якщо не за рейтингом, а за алфавітом, то виходить таке... Амосов — це людина-практик, людина справи, людина-цілитель. Бандера — вістря наших політичних буднів, те, що збурює суспільство в даний момент. Ярослав Мудрий — підсвідоме прагнення консолідації, стабільності, бажання якогось ідеального суспільного ладу (хоча такого не буває). Випадок із Шевченком (четверте місце) — швидше у чиннику радянської ідеології: Тарас Григорович був одним із небагатьох «дозволених» символів і, можливо, сьогодні це теж підсвідомо спрацьовує.

Взагалі, якщо складати умовний психологічний портрет сучасного суспільства на підставі цього десятка, то він вийде доволі неоднозначним. Як і саме наше суспільство, до речі. І «Великі українці» — це дзеркало суспільства. Це те суспільство, в якому мене, наприклад, тривожать дуже небезпечні тенденції — на рівні підсвідомого... Та коли «підсвідоме» стає «свідомим», це вже не тривога, а велика біда. І вина політиків у тому, що вони грають на почуттях і на психологічних струнах людей. Навіть у технології розкручування проекту нам знову пропонують — «чи—чи»?.. Бандера чи Мудрий? Шевченко чи Чорновіл? Але ж це діячі різного ряду. Це нав’язливе «чи» ніби вбиває клин у нашу цілісність, у наше минуле. Уявіть на хвилину, що наша країна — це стовбур дерева, і раптом кожна гілка на цьому дереві починає «зрікатися» свого «минулого» — і через це поступово відмирає коріння. А якщо відмирає коріння (хоч би яким воно було) — загине саме дерево. Про дерево треба думати, панове.

З погляду просвітителя

У голови «Меморіалу» імені Василя Стуса і глави Національної спілки театральних діячів України Леся Танюка особлива думка щодо проекту:

— Розглядаю методологію «Великих українців» як явно некоректну й дуже спірну. Неможливо порівняти козу з возом! І неможливо в рамках одного проекту порівнювати людей із різних сфер життєдіяльності. Сам момент вибору — безтактність. І нерепрезентативність. Адже, виходить, наперед відомий результат: у кого більше грошей, у того й можливостей більше. «Табель про ранги» від Шустера — досить сумнівний для України, яка нині переживає складний час політичних чвар і суспільного розбрату. І навіть перша десятка, куди ввійшли всім відомі особистості, це дуже яскраво відображає. Є безліч соціологічних досліджень, які пропонують певні «результати», але абсолютно інші. Скажімо, якби пройшло опитування по селах або районних центрах із метою виявити «великого українця» — можна не сумніватися, що, крім Шевченка, нікого б більше й не назвали. Бо Тарас Григорович став для них символом України з радянських часів. Але село чи маленькі міста, я впевнений, взагалі не брали участі в такому телевізійному «референдумі». У цих людей просто немає зайвих грошей, щоб витрачати їх на дзвінки чи СМС. Тому й вибрали в підсумку постать багато в чому компромісну. Ярослав Мудрий зручний для всіх — і для Шустера, і для певної частини політикуму. Начебто на цій постаті можна примиритися...

Але перш ніж миритися — навіщо воювати? Так, комерційний проект передбачає очевидну мету — заробити гроші. Але заробіток цей — на іменах, дуже важливих для нашої історії. Чи морально це? Запитання риторичне.

Та, безперечно, є й корисні речі у зв’язку з передачею. Це, наприклад, персоналістський підхід до теми, а не культмасовий «похід» ще з радянських часів, коли і в ГУЛАГ, і на поля їхали трудовими колективами, а роль особистості в історії не означала нічого. Насправді саме особистість дуже багато важить... Прикро, правда, що в проекті перемогла політика, а не етика. І в мене, наприклад, немає сумнівів, що 60—70% голосів — це фальсифікація. Це голоси «організовані». Деякі політики, до речі, цього й не заперечують. Але річ у тому, що сам проект не передбачає «контролю» за надходженням сигналів — і це вже проблема як проекту, так і телеканалу, що купив цей формат.

Із погляду нащадка

Дмитро Стус — син Василя Стуса, одного з великих українців, котрий із повним правом міг би ввійти і в двадцятку, і в десятку, і в п’ятірку.

— Як ви поставилися до результатів цього проекту?

— Сам проект — відверте маніпулювання суспільною свідомістю. І нічого більше. Я ставлюся до цього приблизно так, як і до передвиборних технологій. Це речі одного ряду. У цьому випадку йдеться про технологію ідеологічну. Люди, котрі взагалі не знають історії, виявляється, обирають великих українців... Мені це смішно! Хоча, можливо, хтось і сприймає таке всерйоз.

Якщо візьмемося обговорювати не суть проекту, а якість окремих програм, то оцінювати їх не можу, оскільки, по-перше, не всі дивився, а по-друге, з тих, які бачив, нічого цікавого для себе не відзначив... Між іншим, а хто переміг?

— Переміг Ярослав Мудрий. Дехто називає цю перемогу апофеозом кабінетної політкоректності. Бо не вірять, що більшість українців захоплені цією постаттю саме сьогодні.

— А де ж тут політкоректність! По-перше, треба ще довести, що він українець… Думаю, якби князь якимось чином дізнався про свою перемогу, йому б для початку довелося дуже довго пояснювати — хто ж вони такі, ці українці… (інтерв’ю з Дмитром Стусом — у найближчих номерах «ДТ»).

З погляду скептика

У підсумковому шоу Дмитро Корчинський єхидно зауважив: «Якщо лікар Амосов стане «великим» — то, отже, наша нація хвора і треба щось робити...» Думка цікава. Можна за аналогією? Якщо давньоруський князь став «великим» — то наша нація дуже «мудра», й робити вже нічого не треба? Або якщо відомий борець за незалежність стане «головним великим» — то нація не стомиться боротися? Так чи що?

Насправді (і ця думка на поверхні) нація просто ще «в процесі» — самовизначення, якщо можна так сказати. Нація «хворіє», «бореться», «мудрішає». Це живий, енергійний, інтенсивний, органічний рух... Головний прорахунок «Великих українців» не в тому, що вчасно не запобігли «скиданню» голосів або викидові непотрібної ворожої енергії, а в тому, що «рейтингувати» великих і тих, котрі менші, почали передчасно, поспішивши за дивідендами. Те, що більш-менш безболісне для країн з усталеними демократичними традиціями (див. таблицю), саме це нескінченно саднить тут, тепер — у нас. Якщо вдатися до ризикованої образності, то уявіть таке: людину, котра щойно перенесла тяжку «операцію» (17 років — не термін для «тіла» країни!), тут-таки примусили активно кохатися... Рани не зажили! Лікарняний ще не закрито! І ложка меду (у вигляді провокативних іміджевих медійних подій) була б дуже добра — та тільки до обіду. А поки що — тільки сніданок. Ось таке «кохання»...

Великі і прекрасні

Ярослав Мудрий — 40,02%; 648 тис. голосів.

Микола Амосов — 19,88 %; 322 тис.

Степан Бандера — 16,11%; 261 тис.

Тарас Шевченко — 9,3%; 150 тис.

Богдан Хмельницький — 4,2%; 64 тис.

Валерій Лобановський — 3,18%; 51 тис.

В’ячеслав Чорновіл — 2,63%; 42 тис.

Григорій Сковорода — 1,73%; 28 тис.

Леся Українка — 1,64%; 26 тис.

Іван Франко — 1,49%; 24 тис.

Нагадаємо, що загалом проект охопив близько 2 млн. телевболівальників. Враховано 1 621 049 голосів. І ці голоси, як відомо, викликали головне скандальне медійне багатоголосся тижня.

«Великі» — на відстані

Великобританія — Уїнстон Черчілль

Німеччина — Конрад Аденауер (перший федеральний канцлер ФРН)

Канада — Томі Дуглас (політичний діяч, що запровадив систему національного медичного страхування)

Голландія — Пім Фортейн (політичний діяч)

Фінляндія — Карл Густав Маннергейм (маршал, президент)

Франція — Шарль де Голль

США — Рональд Рейган

Чехія — Карл IV (імператор Священної Римської імперії, який заснував у Празі університет і спорудив відомий міст)

Бельгія (фламандці) — отець Даміан (римо-католицький священик)

Бельгія (франкофони) — Жак Брель (поет, актор, режисер)

Португалія — Антоніу ді Олівейра Салазар (державний і політичний діяч, диктатор)

Болгарія — Васил Левський (революціонер)

Іспанія — Хуан Карлос І де Бурбон (король)

Аргентина — Хосе де Сан-Мартін (революціонер)

Румунія — Стефан III Великий (Молдавське князівство)

Україна — Ярослав Мудрий (давньоруський князь)

Олег Вергеліс, «Дзеркало тижня»