З 8 травня кінострічка Миколи Мащенка «Богдан-Зиновій Хмельницький» вийшла в широкий прокат. Хоча слово «широкий» тут не зовсім доречне: картина хоча і йде в кінотеатрах, проте знайти її там важко через обмежену кількість копій і незручний час. Проте навіть цей випадок створив у вітчизняному кінобізнесі відразу кілька прецедентів.

«Лебедина пісня» на екранах України

Прецедент перший: фільм «Богдан-Зиновій Хмельницький» ще до виходу на екрани встигли охрестити багатостраждальним, бо він знімався 7 років. Нічого не поробиш – бюджетне фінансування. «Колись у Мащенка були «Комісари», тепер – козаки, - іронічно сказав мені знайомий кінознавець, побувавши на прем’єрі. – Він про козаків говорить так, як і про комісарів». Але попри всі суб’єктивні оцінки фільму чи варто загострювати увагу на «стражденності» національного кінопродукту. Все ж таки кіно Мащенка не про страждання, а про бої та перемоги. Нехай і поступається звичним нашому оку голлівудським та російським історичним блокбастерам.

Прецедент другий: Микола Мащенко заявив, що цим фільмом ставить крапку у своїй роботі в кіно і йде з мистецтва. Таким чином, прокат «Богдана-Зиновія Хмельницького» стане одночасно і лебединою піснею режисера. Фокус у тому, що пересічний глядач, який іде дивиться кіно, навряд чи згадає при цьому стрічки, із якими відомий режисер у кіно прийшов. Найвідоміша з них – серіал «Як гартувалася сталь». Однойменний роман Миколи Островського, здається, в школах уже не вивчають. Отже, тут можливі два варіанти: або переглянувши прощальний фільм Мащенка, зацікавлена публіка вирішить згадати минулі роботи митця, або (що більш імовірно) Мащенко робить ручкою не глядачеві як такому, а студії ім. Довженка, на якій постійно працював і яку певний час очолював.

Нарешті, прецедент третій: чи не вперше за багато років повнометражний художній фільм, знятий на бюджетні кошти, буде нехай у обмеженому, але - в прокаті. Навіть має для історії офіційну дату прем’єри – 8 травня. Вона присвячена 360-річчю національно-визвольного руху українського народу, хоча стартувала напередодні іншого свята - Дня Перемоги, 9 травня, 63-річчя перемоги радянського народу в Великій Вітчизняній війні. Як повідомила голова Держслужби кінематографії Г. Чміль, «Хмельницького» також повезуть на фестивалі у Канн, Нью-Йорк та Канаду й покажуть на широких екранах у Росії. Картину вже оснастили субтитрами англійською та російським дублюванням.

Думаю, цей прецедент створений першим із числа згаданих тут: кіно, яке знімалося сім років за бюджетні, тобто – наші з вами гроші, неможливо просто так обізвати багатостраждальним і заховати в фестивальну нішу. Прокат – це своєрідний звіт Держкіно перед громадянами України, які хочуть знати, як освоюються гроші, виділені на розвиток кінематографу в Україні. Бо зазвичай кіно, яке знімають за казенні гроші, кудись зникає.

Нові проекти приречені на забуття?

Так, ним пишаються, бо називають його фестивальним і показують кільком сотням людей у різних країнах світу. Хоча насправді повноцінне існування авторського, фестивального, артхаусного кіно можливе лише за умови, коли воно чомусь протиставляється. А саме – кінематографу комерційному. Фільмам, від самого початку призначеним для великого прокату, і які можуть провалитися (не зібравши потрібну касу і не окупивши затрати), пройти рівно (не особливо заробити, але й не понести великих збитків) та вийти в лідери прокату (в кілька разів окупити виробництво завдяки касовим зборам). Якщо цього вічного протистояння мистецтва і комерції в кіновиробництві немає – немає розвитку кіно як такого.

На цьому, зокрема, наголосив генеральний директор російської компанії «Централ Патнершип Sales House» Марк Лоло. «Не сподівайтесь, що фестивальне кіно стане хітом в Україні – не стане! Фестивальне кіно виробляється для певних цілей, що мають на меті просування фільму за кордоном. Якщо ви (в Україні – А.К.) хочете охопити увагу аудиторії у середині країни, то це має бути якісне комерційне кіно, розраховане на вашу (внутрішню – А.К.) аудиторію», - сказав він під час міжнародної конференції «Кінобізнес в Україні», яка відбулася 25квітня.

Тут ми приходимо до того, що фільми, які знімаються в Україні за бюджетні гроші, від самого початку приречені якщо не на смерть, то на кволе і стражденне існування. Бо принципово не призначені для широкої демонстрації вже в процесі створення. Як на мене, то краще провалитися в прокаті. Провалитися з тріском – зате як голосно, на всю Україну тріщати! Випробування публікою, громадською думкою, спогляданням за людьми, які виходять із залу, заплативши свої гроші за квиток, чи не найскладніше для митця. Бо воно передбачає ще більш складне дійство: визначитися - враховувати помилки в своїй майбутній роботі, аби не допустити повторення ганьби, чи принципово знімати не затребувану глядачем продукцію, видаючи її за фестивальну.

Як приклад можу навести публічне обговорення кінопроектів, які отримали в цьому році бюджетне фінансування. Кожна з чотирьох стрічок, заявлених під час цього обговорення, яке відбулося 24 березня в «Українському домі», має бюджет більше одного мільйона доларів США. Для сучасного українського кіновиробництва це серйозні бюджети. Проте продюсери та кінопрокатники, вислухавши заявки всіх чотирьох авторів, прирекли їм погану прокатну долю. Режисерам би впасти в депресію, почати робити оргвисновки – але ж ні! «Ми надаємо фільму Марини Кондратьєвої «Одного разу я прокинуся» всебічну підтримку на стадії виробництва, - говорить директор студії ім. Довженка Ігор Ставчанський. – Але дистрибуцією ми не займаємося. Так що про прокатну долю картини не говоримо». Режисер Тарас Томенко, чий проект «Зона» теж буде зніматися за державні гроші, взагалі заявив: «Я не розумію, хто такий звичайний глядач і чому мене повинна цікавити його думка».

Кіно і пиво

Враховуючи практику прикривати безпорадність мандрами по фестивалях, можна зайвий раз поаплодувати всім, хто ризикнув випустити фільм Миколи Мащенка «Богдан-Зиновій Хмельницький» у прокат. Правда, тут є один момент – прокатом опікуються бізнесмени-патріоти.

Зокрема, голова Ради акціонерів АТ «Оболонь» Сергій Блощаневич. «Якщо фільм зроблений, він повинен жити в прокаті. А прокат без належної реклами – це не прокат. Коли ми побачили, що справа з просуванням фільму, який знімали 7 років, гальмується, то долучилися до неї. «Оболонь» виділила кошти на промоушн картини. Містом розвісимо білборди з анонсом фільму, на телебаченні демонструватиметься ролик», – повідомив пан Блощаневич. Більше того: за його словами, виробники пива будуть і далі активно долучатися до виробництва та прокату вітчизняного кіно. Так, «Богдан-Зиновій Хмельницький» матиме DVD-версію - 150 тисяч ліцензійних дисків з якісним звуком «долбі».

Звичайно, не всім так щастить. Але до цього треба йти, цього треба прагнути. Бо просто так у цьому житті не щастить нікому. Як мені здається, ні Держкіно, ні АТ «Оболонь» поки не думають про повернення коштів, витрачених на виробництво та промоцію, у прокаті. Хоча той факт, що в Держкіно почали думати про перспективу прокату, а не ховати фільми у наперед викопаних фестивальних могилах – уже позитив. Лишається тільки, аби українські кінематографісти перестали взагалі сподіватися на бюджетні гроші.

Так, американські продюсери, кінорежисери і журналісти під час відеоконференції з українськими колегами, яка відбулася 25 квітня в посольстві США в Україні, не змогли згадати жодного законодавчого акту США, що був би спрямований саме на підтримку кінематографу. Як виявилось, переваги американського кіноринку – не у міфічній підтримці з боку держави, на яку продовжують розраховувати українські виробники, а у законодавчому регулюванні бізнесу як такого. А за словами згаданого вже Марка Лоло, повноцінний кінобізнес стане можливим лише тоді, коли частка вироблених та випущених у прокат на території України національних проектів перевищуватиме 15-20%.

Так що як не прикривайся «чистим мистецтвом», кінопрокат – він навіть у Африці кінопрокат. Тим більше – в Україні.

Андрій Кокотюха, «proUA»