Подивилася програму «Однако» на одному з російських каналів з таким собі журналістом Михайлом Леонтьевим. Давно хотіла, але стримувалася... Навіщо їх чіпати – у них, у Росії, свої поняття, чужі нам... І щоразу, коли рука тягнулася написати – ну, наприклад, про план Путіна до 2020 року, який він хоче залишити Медведєву, чи, скажімо, про з`їзд Єдиної Росії, який болісно нагадав з`їзди КПРС. Чи (от сміхота) про начебто зв`язки Путіна з Кабаєвою (я більше б повірила, якби це був який-небудь кабаєв). Чи про те, як про все цьому пишуть російські ЗМІ. Але я тримала себе в руках.

Проте мій тато якось недоречно увімкнув програму згаданого Леонтьєва і той недоречно заговорив про Україну. І я побачила цю стрибаючу антиукраїнську моську, ту саму, яка свого часу програла суд за якийсь наклеп на Україну, але навіть не вибачилася. Він гордо і сміливо сказав, що «какати хотів на наші (українські) суди». Мабуть, хотів це зробити в тому самому сортирі, у якому вже стільки років безуспішно їхній президент мочить маленький народ, отримуючи у відповідь труни з російськими хлопцями.

Обличчя в Леонтьєва, між іншим, інтелігентне. Люди з такими обличчями в Росії стають аналітиками. Ну а якщо в країні біда – якщо там нічого аналізувати? Якщо там все й так зрозуміло? Якщо писати можна тільки про те, що Путін – найкращий за останні триста років правитель і що в нього є лабрадор Коні, то що тоді аналізувати? Парламент, кажете? Тобто Думу? Але ж там теж усе ті ж самі... Думські вибори – це ж «референдум довіри президентові Путіну». Це ж його, Путина, парламент. Він же належить йому не менше, ніж лабрадор Коні! Навіть зустріч з парламентським силами – це «глибокий акт довіри», Путін на таких зустрічах навіть Жіріновського осмикує, і той мовчить.

Ну що накажете аналітикам робити? Аналізи їм свої аналізувати?

Куди “уміще” своє прикласти?

Є куди. Адже в Росії величезна кількість зовнішніх і внутрішніх ворогів. Ось, наприклад, Україна. А тут демократія, неоране поле. Й ось російський телеглядач упродовж двадцяти хвилин дивиться нарізку української політичної реальності – як обмінюються люб`язностями наш Президент і прем`єр, як поводиться парламент, яка в нас інфляція. Ми в цій програмі згадуємося як «незадачливый» український виборець, який все ніяк не може збагнути, хто правий: Президент чи прем`єр.

Леонтьєв удовольнився констатацією «української кризи, української інфляції» і плавно перейшов до українського зовнішнього курсу. НАТО тут звучало, як Ната. А бажання України приєднатися до ПДЧ супроводжувалося гигиканням на кшталт – крапля нікотину вбиває коня. І нібито Україна з її «кризою» в міжнародних структурах може бути тією краплиною нікотину. Леонтьєв навіть такий термін застосував до нашої країни: «огундурасивание». Потім сказав щось про те, що цей гондурас не треба чухати. Ну, загалом, російська побутова вульгарність – на службі плоскої російської аналітики.

Душевно... Я думаю, що частина коштів, котрі виділяються для популяризації НАТО, нам необхідно перераховувати Леонтьєву. Ніхто краще за таких хлопців не здатний народити любов українців до західного і євроатлантичного вектора. Навіть мій тато, росіянин за національністю, той самий співвітчизник, чиї права захищає Росія, – і той плюнув і обурено вилаявся. А мені знову захотілося в НАТО, або хай – до Нати, як її називає Леонтьєв. Не важливо як – НАТО чи Ната, головне – що з їхніми танками й ракетами біля таких рідних і близьких північних кордонів.

Маша Міщенко, УНІАН