86-го року він став співавтором документального фільму «Чорнобиль очима журналістів». А через 20 років Григорій Тимофійович підготував документальний фільм «Чорнобиль: до запитання». За задумкою творчої групи, було вирішено зібрати у студії Першого Національного учасників того, першого його фільму про ЧАЕС. Звичайно, прийшли не всі – адже Чорнобиль продовжує збирати свої гіркий врожай – людські життя…

Напередодні чергової річниці Чорнобильської катастрофи ми зустрілися з Григорієм Тимофійовичем Козаковим. Він добре пам’ятає свої перші кроки на телебаченні, численні зустрічі з цікавими людьми, і ті дні, коли він був серед ліквідаторів аварії на ЧАЕС.

- Григорію Тимофійовичу, це правда що Ваша робота у ЗМІ почалася на радіо?

- Дійсно, я був завідуючим відділом новин на радіо, мої матеріали сподобалися комусь там на УТ. Дуже давно і наполегливо мене туди запрошували. За першою освітою я – філолог російської мови, а за другою – журналіст. Після закінчення факультету кіно і телебачення Вищої партійної школи я проходив практику – на радіо. Я зробив два чи три вдалих репортажі, і мене «відвоювали» – в ЦК справжня війна йшла за мене, адже за законом я мав повернутися додому, у Васильків, і працювати за фахом там. Але якось все владналося. Я зостався працювати на радіо, і мені навіть дали в Києві житло. І от тоді вже можна було говорити про телебачення – адже коли ти працюєш у кадрі, завжди мусиш бути гарно вбраний, елегантний, охайний. Тоді не було такого, що ти приїжджаєш на телецентр, перевдягаєшся і їдеш на зйомку, треба було приїздити одразу гарно вбраним.

- То хто ж запропонував Вам працювати на телебаченні?

- Був у нас такий Тараненко – заступник голови Держтелерадіо. Він мене увесь час запрошував працювати до себе, а все відмовлявся і відмовлявся. Одного разу він підходить (а ми ж працювали в одному приміщенні на Хрещатику), і говорить: «Григорію, останній раз тебе питаю – йдеш працювати до нас?». І так це було сказано, що я здався. Я вже тоді мав житло у Києві, не боявся щось не встигнути, і врешті погодився на цю пропозицію. Мене одразу взяли на посаду заступника головного редактора та коментатора служби новин. Це було 2 грудня 1984 року.

- Що входило тоді до кола Ваших обов’язків?

- Раз на три дні я мав формувати випуск програми «Актуальна камера», монтувати сюжети, редагувати, а після цього я мав готувати коментарі. По суті. Наша група першою почала працювати у прямому ефірі. Як було раніше – Олександр Сазонов, Мая Лупар чи Тетяна Цимбал брали тексти і начитували – дивлячись у папери, чи на камеру. А ми вже імітували роботу коментаторів у прямому ефірі. Обирали актуальну тему, диктор розповідав якусь інформацію, а потім передавав слово коментатору. І от коментатор Григорій Козаков вже не читав тексти, а працював із суфлером – робив вигляд, що розповідає від себе.

- Вам одразу припала до душі дикторська робота?

- Ні, просто начитувати тексти мені ніколи не подобалося. Пам’ятаю, була якась чергова подія, і запропонував зробити актуальний коментар з цього приводу. Хай не в основну програму, що виходила о 19 годині, а для денного випуску. Режисер погодився, і я вночі написав цей коментар – адже вдень я мав працювати заступником головного редактора. І от приходжу я із цим матеріалом до режисера, він сказав: «Дуже добре, плануємо до денного випуску». А денні випуски тоді йшли з такої маленької кімнатки, де було місце тільки для одного диктора, і навіть суфлера там не було. Тож без суфлера мене не пустили, і запропонували побути «на тракті» (перед тим як виходила вечірня програма, о 17 годині відбувався «тракт», тобто попередній внутрішній перегляд програми, яку рецензували наші керівники). Тоді якраз був четвер, і працювала Ірина Потапська, коментатор листів, які надходили у редакцію. Я стояв на репетиції, і поправляв їй суфлер, бо постійно випадала стрічка, і зникало зображення. Тоді Ірина запропонувала мені сісти в кадр і почитати свої тексти. Я сів, якось прочитав свої тексти, і одразу ж втік зі студії. І раптом сталося те, чого я зовсім не очікував, і що й досі не може мені пробачити Потапська – її зняли з ефіру, а мене призначили вести програму замість неї. Мене розшукували по всьому телецентрові – аби я йшов гримуватися, а в мене, не повірите, трусилися руки-ноги від хвилювання.

- Коли Вас направили працювати у Чорнобильську зону?

- Ми приїхали у Чорнобиль в травні, десятого числа вже були біля реактора. Після того, як ми відзняли матеріал і показали його, там все перекрили, і більше потрапити до зони було неможливо. Але я познайомився з одним хлопцем, домовився із ним, і він нас знову туди відвіз.

- Які репортажі Ви робили з місця аварії?

- Репортажів було дуже багато. Коли я привозив відзнятий матеріал, режисери монтували і плакали, дійсно плакали – коли ми їм розповідали про те, що бачили, про жахливі умови, в яких працювали. Я як заступник головного редактора, звичайно, рідше виїздив на зйомки, ніж мої спеціальні кореспонденти, але оскільки я керував штабом по висвітленню чорнобильських подій в редакції нашої «Актуальної камери», я теж мусив їздити до зони.

- Їздили у броньованих автобусах?

- Від телебачення нас возили звичайними автобусами. Вдягаєш респіратор, і цілий день у ньому ходиш, працюєш, і тільки коли повертаєшся до Києва – знімаєш його з себе. Респіратори ці – ми їх називали «пелюстки» – було призначено фактично для одноразового використання, вже потім нам почали давати нормальні засоби захисту. Коли ми під’їжджали до реактору, бачили пожежні машини, які заправлялися спеціальним дезактивуючим розчином. З них поливали грунт – від реактора до місця, де стояла наша камера. Все це було неймовірно складно…

- До речі, Ви згадали про державну цензуру на телебаченні. Яким чином складалися Ваші відносини з тодішньою владою?

- Пам’ятаю, одного разу викликали мене в ЦК. Хотіли виписати догану, хоча я й досі не знаю, за що. І раптом, на комсомольському з’їзді у палаці «Україна», повз мене проходить Щербицький. Щербицький підходить до мене, тисне руку (до речі, оператори все це зафіксували на плівці) і говорить: «Який же Ви молодчина, отак це начальство припираєте до стінки, культурно, толерантно!». Річ у тім, що я тоді багато критикував директорів заводів, які облаштовували собі кабінети, а не дбали про робітників. Ось саме це так сподобалося Щербицькому. Після цього випадку мене завжди відправляли на усі події. Де був присутнім Володимир Васильович.

Що цікаво, пізніше подібна історія трапилася у мене із Леонідом Кучмою. Якось я робив репортаж з презентації Української торгово-промислової палати у Лейпцизі. Для мене це була перша поїздка за кордон. О 16 годині я приїхав зробити репортаж з презентації, змонтувався і збирався вже йти з редакції, аж раптом виявилося, що немає кому їхати на протокольну зустріч із Президентом. Довелось знову їхати мені. Швиденько відзнялися, і вже думали, можна відпочивати, та не вийшло – попросили залишитися і зняти ще зустріч Президента Кучми із делегацією Миколаївської області на чолі з губернатором.

- І яким мав бути цей сюжет?

- Сказали, зроби критичний матеріал. Я приїхав до редакції вже десь після восьмої вечора. В мене один репортаж готовий, а ще треба два, один з яких має бути критичним. То я вже сів, і написав так критично, що коли дружина подивилася цей репортаж, сказала: «Козаков! Ти ненормальний! Завтра тебе виженуть з роботи!». «Ну що ж. виженуть так виженуть», - відповів я. Наступного дня йду на роботу. Боюся. А мене зустрічають із привітаннями: «Григорій, поздоровляємо! Кучмі так сподобався твій репортаж, що тепер ти супроводжуватимеш його по всьому світові». Я не повірив, але мушу зізнатися, поїздив із Леонідом Даниловичем – Аргентина, Чилі, Бразилія, Європа, зо двадцять країн подивився.

- Чим Ви займаєтесь зараз? Адже на телебаченні Вас не часто зустрінеш…

- Зараз я займаюся лише викладацькою діяльністю. 6 років назад мені зробили операцію на серці, була операція на серці, працювати стало складно. Побув ще трохи на телебаченні, адже думав, що я потрібен тут зі своїм досвідом, але…

Мені дуже подобається викладати. В мене ж дві освіти – перша філологічна, і в мене є педагогічний досвід, свої методики. Ми витворяємо таке на заняттях, що іноді регочемо, під стіл залазимо! Коли студенти ніби проводять ток-шоу в прямому ефірі, а ми задаємо запитання. В мене такі студенти були, що задавали ну дуже смішні запитання, що аж ведуча під столом від сміху опинялася. Я їй кажу суворо: «Тоня, збирайся, концентруйся!» – і вже за дві хвилини вона серйозна в кадрі, продовжує вести програму.

А от два роки тому у мене був випуск – 17 студентів захистили дипломи на відмінно. Ось це приємно, не уявляєте як!

Розмовляла Юлія Максимчук, Перший канал