— Я знімав проект «Делієв-андеграунд». Тобто об’єднав усе те, що не могло бути показане на телебаченні, в офіційних ефірах. Були сцени з майбутнього фільму «Кафе «Андеграунд». Дія там відбувається в артистичному кафе, де з’являється богема — художники, продюсери, автори, актори, а також проститутки, п’яниці, мегазірки, які спилися та опустилися, просто випадкові люди.

 

Багато подій відбувається в уяві цих персонажів. Я почав створювати проект за свої кошти. Спонтанно виникла й «Рідна мова». Сюжет, музика й текст були написані «за одним присідом». Зняв його зі своєю групою «Майстер-клас» (корпорація клоунів «Настрій» також допомогла). І так вийшло, що саме робоча (нецензурна) версія (почасти через мій недогляд) потрапила в Інтернет. Поки з’ясував, як це вийшло, поки знайшов людину, котра це зробила, ролик уже розмножили. І я нічого не міг вдіяти — ситуація вийшла з-під мого контролю.

 

Я заходив на деякі форуми. Уявіть, кількість переглядів цього відеоролика доходила до тисячі за добу. Це наростало як сніговий ком. «Цензурну» версію я надав буквально через два дні. Вона, до речі, навіть кумедніша за «нецензурну» — на мій погляд. Адже все зрозуміло й так! Та що поробиш, коли комусь нецензурна виявилася ближче... Я ж її намагався зробити як клоунаду на чергову тему...

— Насправді ще під час помаранчевої революції, коли всі були такі натхненні, я досить стримано поставився до подій, що відбувалися. Оскільки я консерватор за переконаннями.

У тому був безумовний кайф. Треба було випустити пар. Я ж, як клоун, усі ці сценарії для себе давно програв. І всі ці фантазії реалізував — на сцені, на екрані. Навіть чужі трагедії вивертав навиворіт, перетворюючи їх на гротеск...

— Клоуном треба народитися! Тоді й на вулицю з транспарантом іти не захочеться. В часи помаранчевої революції я був у Нью-Йорку. І тоді ж написав пісню «Ти — Хуліган...» За подіями на батьківщині спостерігав по телебаченню, в Інтернеті. Вже тоді я припускав, що буде тиск на російську мову. Та думав, що це відбудеться відразу, тієї ж зими. Однак це почалося тепер. Чому тепер? Проблема, на мій погляд, не в росіянах і не в українцях. І навіть не в російськомовних чи україномовних громадянах однієї країни. Адже в Західній Україні вільно переходиш на українську мову — і завжди так було. А в Одесі говориш російською — і це нормально.

 

Думаю, що всі події нині в плані поточного «протистояння» Сходу—Заходу досить хитро підбудовані з єдиною метою — утримати владу... Нинішній команді президента потрібно розділити наш народ — громадян України — на дві частини? Україномовних і російськомовних? Це ж дуже зручний принцип поділу! Приблизно — навпіл! І тепер їм є про що без кінця говорити! Їм є чим займатися! Є з чим боротися! Є про що «думати»...

 

Україномовні твердять: «Учіть українську мову! І забувайте російську! Тому що в нас має бути єдина мова!»

 

Російськомовні: «Не порушуйте наші права! У нас демократична держава!»

 

І от знову підштовхують вийти з прапорами, мітингувати, сперечатися...

 

Принцип «поділяй і владарюй» знадобився їм саме тепер, оскільки раніше влада була сильно впевнена в собі, а тепер уже не залишилося ні аргументів, ні важелів... От президент і вдається до «штурму»! Та якщо саме ця тема себе незабаром вичерпає, я спеціально для Віктора Ющенка та його команди зможу вигадати ще кілька сценаріїв можливого поділу громадян нашої країни...

— Так, на чоловіків і жінок! Чому б і ні? Це перше, що приходить у голову! Треба, припустімо, чоловікам збільшити робочий день, а жінкам — зменшити його. На годину! І будуть сваритися навіть усередині однієї сім’ї!

— І не так щоб давно — п’ятнадцять років тому. Доти на телебаченні на нашу адресу приходили численні листи — переважно з негативними відгуками.

 

Люди лаяли нас за «знущання» над їхніми почуттями й поглядами. Хтось стверджував, ніби ми знущаємося з класичної музики, з Бетховена зокрема.

 

Хтось писав, що демонструємо багато «еротики» — напівоголеного жіночого тіла. Хтось своєю чергою ображався: «Наші люди не такі дурні, якими ви їх показуєте!» Нас і критики лаяли спочатку — і кіношні, і телевізійні. Жодної позитивної рецензії не було! А в дев’яносто третьому році щось зрушилося. Російське телебачення дало нам непоганий бюджет. Передачу поставили в мережу мовлення. Стали нас рекламувати-анонсувати... Та найперші серії «Масок», звичайно, досить наївно зняті з професійного погляду.

 

Видно, що це було поспіхом. Озвучка примітивна. Мікшували все вживу. Підкладали сміх, шумові ефекти. Звукорежисер рухав важелі двома руками, більше в нього нічого не було. Я зі свого боку йому допомагав — і виходила гра в чотири руки. За ніч у такий спосіб і озвучували серію.

— Смішно інше: поки нас лаяли глядачі й критики, всі ці серії потихеньку крали просто на телебаченні! Усі монтажні були пов’язані завдяки єдиній ефірній зоні — і можна було по мережі побачити, що в нас відбувається.

 

Коли ми робили перегін із касети на касету, то програма «грала» від початку до кінця. І, певне, монтажери по секрету одне одному повідомляли й переганяли наш матеріал.

Я випадково про це дізнався. Був на телебаченні вночі. Вийшов у справах... І раптом чую знайому мелодію з нашої програми. Заглянув у монтажку, запитую: «Що ви тут робите?» — «Та нічого, от беру сигнал із сусід­ньої монтажки. Я тільки дивлюся, ви не думайте. Це ваше? Ой, як здорово...»

 

Коли пан Митрофанов вирішив випускати касети з окремими серіями «Масок», уся «Горбушка» вже була заповнена піратськими копіями. Вони з’являлися там раніше телеефіру.

— На ефірі іноді просили щось вирізати. Я іноді вирізав. Іноді казав, що вирізав. А насправді не вирізав. Зате на піратських касетах — повний варіант!

Цензура на телебаченні, звичайно, змушувала показувати матеріал худраді. І вічно казали: це приберіть, те приберіть! Коли б я робив так, як вони хотіли, це нагадувало б сцену із «Карнавальної ночі» Ельдара Рязанова, коли Огурцов оцінює клоунаду Біма і Бома...

— Я з ними зовні погоджувався. Потім виходив із кабінету, витирав чоловічу сльозу (депресія тоді проходила в мене дуже швидко), брав іншу касету, монтував щось на кшталт «Біма і Бома» — і показував усе це худраді.

 

А ефірні касети я також сам монтував. І, природно, без усяких купюр. І завжди сходило з рук. Між іншим, піратські версії наших «Семи днів з російською красунею» свого часу за внутрішнім рейтингом побили рекорд навіть американських блокбастерів! Вони краще продавалися.

 

Ми навіть потрапили в опалу в «Золотого Дюка», коли стверджувалося, ніби ми самі навмисне продали фільм піратам.

 

До речі, наша картина «Сім днів з російською красунею» була прийнята худрадою. І це була єдина худрада, яка мене врятувала. Туди входили чудові майстри — Георгій Данелія, Леонід Гайдай, Алла Сурикова, Аркадій Інін (інших не пам’ятаю). Вони дуже сміялися. Дивилися фільм із задоволенням. І коли почалося обговорення, всі дали настільки позитивні рецензії, що я був просто щасливий!

— Це трапилося після дев’яносто восьмого року... Під час дефолту я ще закінчував знімати «Маски в тюрмі». Дефолт, звичайно, вдарив по нас боляче й зіграв злий жарт із тими людьми, які заробляли гроші.

 

Однак ми встигли ще до дефолту побудувати декорації й укласти договір із групою. Встигли завести собі монтажку, знімальну техніку. Та це був останній серіал, який цілком придбало російське телебачення. А після цього канали не стали домовлятися про придбання цілісного пакета. А без такого договору ніхто з інвесторів не хотів давати нам грошей.

 

Утворилося замкнене коло! А після 2000-го телекомпанії вже почали переходити на іншу практику — створювати свої власні виробничі бази й виробляти власний продукт. І їм стало невигідно платити сторонній компанії. Вигідніше було виготовити свою «творчість». Нехай навіть гіршої якості! Ще одна причина полягає в тому, що виникла потужна тенденція купляти закордонні формати. У цьо­му разі, як вважають генпродюсери телекомпаній, усякий ризик зводиться до мінімуму. І за певним шаблоном з’являються якісь свої автори, режисери. Вони щось знімають спеціально для каналу. Все це перевіряється психологами, тестується, визначається потенційний рейтинг...

— Чомусь вони, телепродюсери, мають свій погляд на телевізійний гумор... От погляньте: «О.С.П.-студія» фактично закрита, «Джентльмен-шоу» — не виходить, «Каламбур» не знімають...

 

На каналі ТНТ у 2005 році стався такий випадок. Вони все ж таки придбали один наш серіал — і ми уклали з ними договір на виробництво великого проекту. З нашими партнерами ми домовилися — я зняв уже вісім серій. І вони мали бути показані 2004 року перед новорічними святами. Дія відбувалася в королівстві: святкова обстановка, веселощі.

Причому матеріал я здав вчасно, у строк. Його вже навіть ніби поставили в мережу мовлення. Та потім, на свій подив, не знаходжу серіал у телевізійній програмі... Перед нами, щоправда, вибачилися: «Не вийшло! Поставимо на Гуморину!»

 

Минає час. І знову нічого не виходить. Вони-то нам заплатили. Та потім зробили фінт: поставили програму 1 травня — з ранку до вечора! Протягом усього дня. Причому з лаконічними анонсами. І показали всі серії підряд!

 

Таким чином цей серіал геть-чисто вбили. Адже «кращого» часу, ніж першотравневі свята (коли всі на дачах), для цього проекту просто неможливо уявити!

 

Потім нам пояснили: «Ми хотіли підвищити рейтинг свого першотравневого ефіру»...

 

Так само і з «Грою в класики» вийшло. Була домовленість із Першим російським каналом. Я особисто їздив розмовляти з керівництвом. Був підписаний договір про наміри. Передбачалося зняти десять серій за п’єсами Борі Барського. Ці сценарії були прийняті. Гарантувалася певна сума. Коли серіал був знятий з урахуванням усіх поправок (я їх справді врахував), його прийняли, попросивши перемонтувати лише кілька сцен. Перемонтували. Закінчивши останній монтаж, я відправив касети до Москви. Їх там прийняли. І Костянтин Львович Ернст нібито не заперечував. Потім я полетів в Америку на гастролі.

 

І раптом усе зірвалося... А причину так і не пояснили. Ані грошей, ані серій! Усі лише знизують плечима. І навіть кружним шляхом нічого довідатися не можна.

— Ще у двохтисячному році ми були на гастролях у Німеччині. Там познайомилися з англійським продюсером. Він подивився кілька наших проектів і вирішив, що може бути перспективний телевізійний продукт. Він же запропонував знімати «Маски-шоу» спеціально для Європи. Проект, адаптований під зрозумілі німцю, англійцю та іншим європейцям теми.

 

Ми розробили договір (дуже вигідний для нас). Нам надали пільгові, можна сказати, умови, знайшли інвесторів.

 

Я побував на їхній виробничій базі в Баден-Бадені. Там у лісі в них справжній телевізійний Голлівуд!

 

Мені дали розробляти теми, запропонували редактора — хорошу творчу людину. Німці просили вигадувати жарти про нових росіян, котрі сіють грішми, приїжджаючи в Німеччину, надувають щоки й усе таке.

 

Між тим, мені здавалося, що все це вже давно заяложене. «В нас у Європі — саме воно!» — відповідали.

 

Згодом натякнули: якби таке шоу робили самі європейці, це вважали б неполіткоректним. А коли росіяни знущаються з «нових росіян» — це нічого.

 

Перші серії мали називатися «Маски у Швейцарії» і зніматися на гірському курорті. До речі, насправді не у Швейцарії, а десь у французьких Альпах.

 

Ми вигадали з хлопцями два шикарні сценарії. Приїжджають «нові росіяни» в Альпи... Готелі, лижі, зима сніжна — все їм сподобалося. Потім починаються кумедні пригоди. Продюсер приїжджав до нас в Одесу. Обговорювали строки зйомок. А потім на телеканалах німецьких щось змінилося. Гадаю, нас не пустили туди, бо місцева профспілка повстала. В них є свої коміки й свої комедійні передачі. Тому чужим вхід заборонений.

— І тепер-от я чужий... Серед росіян. Серед українців. Серед європейців.

Та зате завдяки цьому в мене ніби роз’язані руки. Ми можемо тепер мати щастя живого спілкування з аудиторією — раніше через зйомки на це постійно бракувало часу.

— Звичайно, в нашому театрі, в Будинку клоунів, квитки дуже дорогими бути не можуть. Те саме стосується й кінотеатру «Маски». Гроші нам потрібні, безсумнівно. Адже вони не лише на особисті потреби йдуть — величезні кошти йдуть на творчість, на створення нових програм.

— Кіра Муратова — це окрема розмова. Кожна картина в неї виходить різною. Ти ніколи заздалегідь не вгадаєш результат. Він непередбачуваний (у хорошому розумінні слова). Читаючи сценарій, вивчаючи свою роль і навіть знімаючись на майданчику, ти не розумієш до кінця, що ж відбувається насправді. Кіра допускає акторську імпровізацію. Вона її «перевіряє» на репетиціях. На зйомках — зміна «програми»! Вона може прийняти пропозицію актора й попросити зафіксувати знайдене. І потім домагається потрібного ефекту. І не заспокоюється, поки не досягне свого. Вона ловить щось невловиме. Просто я довіряю їй як актор — і йду за нею.

 

А що стосується Романа Ширмана — це чудовий, легкий у роботі й у людському плані режисер. Він чекає «подачі» від актора.

 

Я віддаю перевагу в комедії жорсткому гумору: гострий гумор, грунтований на внутрішньому психологізмі... Потрібно знайти в комедії больову точку й натиснути на неї, викрутити з неї оцінку, конфлікт, подавши це в легкому ключі.

 

Ширман робив дитячу комедію. Там злих жартів не може бути, абсолютно відсутній «сексуальний» рівень. Там немає навіть натяку на те, чого дітей не можна вчити. І при цьому казка досить цікава, добра, легка, кумедна. Молоді актори — дуже талановиті. У них очі живі, серця — ще відкриті. Вони заглядають у рот режисерові і партнерам. Ширман неконфліктний — він жодного разу не те що голосу не підвищив, навіть внутрішнього невдоволення не виявив. Він позитивна людина.

— Кіра дратується іноді... Головні герої, звичайно, не відчувають на собі її гніву, оскільки вона акторів боготворить. Вона розуміє, що актор — та особа, яка присутня на екрані, за допомогою актора досягається потрібна атмосфера.

— Я озвучив роль. І вже бачив готовий матеріал. Мені шкода, що Кіра викинула ключову «точку» однієї моєї сцени. В мене роль божевільного проповідника. Причому в сценарії було написано, що це священик, який волею долі опинився на вулиці. І він мав бути в рясі. І взагалі на цю роль планувався інший актор.

 

Коли почалися примірки костюма, я побачив, що перетворився на якогось бомжа... Ряси на екрані не видно! Там поясний план, а мене видно крізь віконце. Проповідник цитує Біблію, тоді як безпритульні грабують головних героїв, хлопчика і дівчинку — відбирають у них гроші й теплий одяг. А вони ж залишилися сиротами. І вони намагаються знайти своїх батьків після того, як померла їхня спільна мати — досить зворушлива сцена...

 

При цьому проповідник наближається до хлопчаків, а вони починають знущатися з нього. Потім б’ють... Постановник трюків ефектно бійку поставив. Ми довго репетирували. Я навіть підказував, як треба «бити». Діти боялися завдавати ударів, невсправжки намагалися. В результаті на мене наділи захист. А потім почали побоюватися, що вони відіб’ють собі кулаки й ноги... Звичайно, кілька разів попали все ж таки по обличчю — синці залишили. І так вийшло це здорово, мені здавалося... А вона викинула шматок побиття. Їй, звичайно, видніше, важливо, який усе має вигляд в контексті фільму. У новій версії діти-герої пішли, а мене бити не стали.

— До речі, і в «Настроювачі» багато «смачних» епізодів викинули. Щоб привести до формату для ширшої аудиторії. Я сам іноді під час монтажу «Масок-шоу» був змушений викидати найбільш кумедні місця, гарні, смачні геги. Як режисер це розумію. А як актору — прикро...