Будь-яке політичне чи бізнесове протистояння супроводжують інформаційні війни. Медіа-баталії тривають постійно, й пересічний споживач інформації їх практично не помічає, сприймає як своєрідне тло. Однак успіх в інформаційній битві подекуди важливіший, ніж перемога у збройному конфлікті.

 

 

І нинішня коаліція, й опозиція, згуртована навколо екс-прем’єра Віктора Януковича, мають однаковий доступ до медіа-ресурсів. Але біло-блакитний табір і його союзники вже майже рік, як зазнають у інформаційній війні поразку за поразкою. Злам стався минулого квітня, коли соратники Віктора Федоровича не досягли стратегічної мети – переконати суспільство в тому, що президентський указ про розпуск Верховної Ради незаконний. Можливо, маючи на руках рішення Конституційного Суду про нелегітимність указу Віктора Ющенка, вони змогли б переламати хід протистояння на свою користь. Однак операція з дискредитації судді-доповідача Сюзани Станік, блискуче втілена вірними Президентові спецслужбами, паралізувала цю інстанцію й поховала надії тодішньої парламентської більшості. Нагадаємо, що під час розгляду цієї справи Конституційним Судом з’явилася інформація про те, що суддя-доповідачка за дивних обставин стала власницею елітної нерухомості вартістю у кілька мільйонів доларів, і це дало підстави запідозрити її в корупції. До речі, автор цих рядків з’ясував, що сайт-першоджерело компромату розробив і зареєстрував програміст, який раніше мав стосунок до проектів з обмеженим рівнем доступу і контрольованих Службою безпеки України.

 

Формування нової парламентської коаліції та уряду після дострокових виборів також супроводжували шалені медіа-сутички. Зокрема, речники Партії регіонів активно використовували тезу про те, що за сумнозвісною Тендерною палатою стоять поплічники лідерки БЮТ. Також було згадано причетність членів Блоку Юлії Тимошенко Сергія Осики та Богдана Губського до підозрілих операцій із землею на Київщині.

 

Арешт 9 лютого колишнього міністра транспорту Миколи Рудьковского певною мірою також був спецоперацією в інформаційному просторі. З одного боку, нова влада демонструвала електорату, що вона нібито має тверді наміри карати високопосадових корупціонерів. З іншого, нинішня опозиція спробувала використати пригоди екс-міністра проти Президента й уряду, виставивши Миколу Рудьковського жертвою політичних репресій.

 

Ознаки спецоперації подекуди виникають і в публічній дискусії навколо визнання воюючою стороною вояків ОУН-УПА, зокрема, щодо їхньої можливої причетності до Голокосту на території України під час Другої світової війни. На цьому інформаційному фронті принципово те, що будь-які свідчення про причетність націоналістичного підпілля до масового винищення євреїв автоматично б’є по прихильниках реабілітації УПА. Себто – по пропрезидентських силах. До участі в цій операції активно долучилися іноземні гравці. Зокрема, меморіал “Яд-Вашем”. Очільники цієї поважної організації неодноразово заявляли, що мають документальні підтвердження “звірств ОУН-УПА”. Однак досі не спромоглися надати їх для ознайомлення.

 

 

І вбивство журналіста Георгія Гонгадзе, і появу згодом «плівок Мельниченка» багато експертів вважають спеціальною операцією в інформаційному просторі. Стосовно того, чи її розробляли всередині країни, чи інспірували ззовні, існують думки протилежні. Як і про те, якою була кінцева мета спецоперації. Однак версія подій, нав’язана за допомогою мас-медіа суспільству, досить сумнівна(див. “Тиждень” № 1,2007”).

 

Після президентських перегонів 2004 року й зміни зовнішньополітичного курсу атаки на інформаційне поле України значно посилилися. Завдання технологам полегшує вдячна аудиторія, адже кілька мільйонів громадян України налаштовані проросійськи й найменш симпатизують сьогоднішнім лідерам країни. Невдоволення великої частини суспільства і, як наслідок, певна нестабільність, дозволяє північним сусідам більше тиснути на нашу владу, коригувати її зовнішньополітичний курс і економічну політику.

 

У спецоперації, яку можна умовно назвати “АнтиНАТО”, беруть участь як зовнішні, так і внутрішні гравці. Москва, звісно, не зацікавлена в розширенні Альянсу, й усіляко протидіє євроатлантичним прагненням України. У вітчизняному медіа-просторі створено інформаційне тло: НАТО – це агресивний блок, винний у виникненні збройних конфліктів тощо. Також систематично запускається теза про те, що вступ до Альянсу – загроза суверенітету країни. Зокрема, у числі від 7 квітня російський “Коммерсант” пише, що після приєднання України до ПДЧ розпочнеться розпад країни і, ймовірно, частину її територій анексує Росія. Такий інформаційний фон також вигідний низці внутрішньополітичних гравців – Партії регіонів, КПУ, СПУ, ПСПУ – оскільки мобілізує їхній електорат. Адже до 2010 року, коли відбудуться президентські вибори, лишилося не так уже й багато.

 

Активно використовують у інформаційній боротьбі газову тему. В 2005 році, незадовго до відставки уряду Юлії Тимошенко, в пресі з’явилася теза про те, що прем’єрка буцімто хоче замінити посередника “РосУкрЕнерго” на компанію “Ітера”, з якою в Юлії Володимирівни колись було бізнесове партнерство (прозорий натяк на корупцію). Під час парламентських виборів 2006 року лояльні до РФ політичні сили взяли на озброєння тезу: «ми зробимо газ дешевшим, бо ми друзі Росії!» Втім, прихід до влади коаліції ПР-КПУ-СПУ стримати подорожчання імпортного палива не зміг.

 

Цікаво, що найактивніші в маніпулюванні «українським питанням» ЗМІ входять у холдинг «Газпром-медіа» – «доньку» російського газового монополіста, або так чи інакше з ним пов’язані. Наприклад, власник процитованого вище “Коммерсанта” Алішер Усманов – один із топ-менеджерів “Газпрому”.

  

 

Теоретики визначають інформаційну боротьбу формулою, співзвучною з військовими доктринами – як форму протистояння сторін, що використовують низку спеціальних методів та засобів задля впливу на інформаційне середовище супротивника й захисту власного в інтересах досягнення поставленої мети.

 

«Способи маніпулювання громадською думкою спираються перш за все на засоби масової інформації, що дозволяють коректувати, регламентувати й проектувати масову свідомість і психіку людей, – пише академік НАН РФ Ігор Панарін, провідний російський теоретик медіа-воєн. – При цьому робиться наголос на використання законів психології, некритичне сприйняття, політичну недосвідченість».

 

Модель захисту власного інформаційного простору на Заході, наприклад, у США, базується на постійному моніторингу медіа-середовища, визначенні загроз і оперативному реагуванні на подразники. Контролюють процес установи, підпорядковані Державному департаменту. При цьому ЗМІ залишаються абсолютно незалежними, тобто безпосередньо маніпулювати масовою свідомістю влада практично не може. Відповіді на атаки в медіа-просторі як із середини, так і ззовні здебільшого зводяться до спростувань недостовірних даних, використаних в інформаційному вторгненні.

 

В країнах з менш сталою демократією та обмеженою свободою слова атаки на інформпростір зсередини практично неможливі, вторгнення у громадську свідомість ззовні ускладнює незначне поширення світових медіа на місцевому ринку. Модель безпосереднього контролю інформаційного простору з боку держави найуспішніше втілено в Китаї. Зокрема, коли відбулося жорстоке придушення студентських виступів на площі Тяньаньмень 1989 року, яке викликало обурення світової громадськості, китайським можновладцям вдалося переконати своїх громадян, що події в Пекіні – лише маленький інцидент із кримінальними елементами та агентами Заходу.

 

«Китайську модель» інформаційної боротьби розбудовує наразі наш північний сусід. Як відомо, переважна більшість ЗМІ Росії перебуває у власності якщо не державних корпорацій, то лояльних до Кремля бізнесменів.

 

Адже засоби масової інформації – це головний інструмент у веденні інформаційної війни. В Україні доволі часто одне й те саме ЗМІ одночасно бере участь у операціях різних ворожих сторін. Менеджери мас-медій могли б багато розповісти про інформаційну «спецкухню», але навряд чи погодяться на це – бізнес є бізнес.   

 

 

Від того, яку інформацію та в якій інтерпретації отримає суспільство, залежить його поведінка в кризовій ситуації. Вже в минулому столітті маніпуляції активно використовували, щоб досягти військову мету. Зокрема, перед вторгненням гітлерівської Німеччини у Францію німецька розвідка встановила на кордоні кілька потужних радіопередавачів. Нацисти транслювали французькою мовою суперечливі – нібито офіційні – повідомлення, які викликали паніку серед цивільного населення. Як наслідок, коли дивізії Вермахту мали перейти в наступ, резерви французької армії не змогли просунутися до кордону, оскільки дороги були заблоковані натовпами втікачів.

 

У другій половині ХХ сторіччя з’ясувалося, що без інформаційної підготовки всередині країни, без підтримки громадськості неможливо перемогти в будь-якій війні за кордоном. Перші в цьому пересвідчилися США, що під тиском власної громадськості були змушені вивести війська з В’єтнаму. Вашингтон успішно опанував урок, і подальші військові кампанії підтримував інформаційними. Зокрема, напередодні вторгнення в Панаму в 1989 році в американських та світових медіа поширювалися матеріали про кричущі порушення прав людини в цій Латиноамериканській країні, причетність її керівництва до торгівлі наркотиками. Вже після повалення уряду Норьеги світ обійшла фотографія Гітлера, що прикрашала кабінет панамського диктатора. Врешті-решт, у більшості світової спільноти закріпилася думка, що та маленька війна була справедливою, хоча й сумнівною з точки зору міжнародного права.  

 

Андрій Лаврик  

 

 

Ті, хто в 1986-87 роках досяг хоча б молодшого шкільного віку, навряд чи забудуть образ непохитного борця за роззброєння, астрофізика Чарльза Хайдера, який у вересні 1986 року розпочав перед Білим Домом безстрокове голодування з вимогою припинити виробництво ядерної зброї в США. Зараз цей літній американець із неохайною білою бородою асоціювався б радше з бомжуватим диваком, ніж героїчним борцем за мир. Натомість радянські ЗМІ перетворили голодування доктора Хайдера на таке собі ріеліті-шоу з політичним забарвленням, а саму його постать піднесли до справді епічних висот. Щодня новини в прайм-тайм давали сюжети про стан здоров’я Чарльза Хайдера, цитували його критичні висловлювання на адресу президента Рейгана, супроводжуючи все це коментарями щодо агресивної мілітаристської політики США. Про Хайдера писали всі газети – від «Правди» до «Піонерської правди». Тисячі виробничих колективів СРСР, переживаючи за здоров’я Хайдера, збирали для нього теплий одяг (цікаво, куди насправді поділися ці тонни речей).

 

Вже після розпаду СРСР виявилося, що героя з Хайдера створив спецкор Держтелерадіо Владімір Дунаєв. Саме він звернув увагу на цю малозначущу, за американськими мірками, подію. З драматичних репортажів Дунаєва створювалося враження, що Хайдер постійно перебуває під Білим Домом і веде голодування до кінця. Насправді ж той бував там далеко не щодня. Щоб створити ефект «постійної присутності», Дунаєв брав із собою кілька костюмів і краваток, і за один багатогодинний «сеанс» спілкування з Хайдером кілька разів перевдягався. Відзнятого матеріалу вистачало для кількаденної «хайдеріани» на екранах радянського телебачення, а глядачі вважали, що дивляться прямі репортажі.

 

Втім, з Хайдером радянська пропаганда перехитрила сама себе. Історію було подано так, ніби доктор збирається або перемогти, або померти за ідею. Натомість ішли тижні, потім місяці, а Хайдер голодував собі далі. Для країни, в чиїй історичній пам’яті жили спогади про блокаду та голодні роки, історія Хайдера, який протягом 218 (!!!) днів нібито взагалі нічого не їв, зрештою стала виглядати повним фарсом. І новина про те, що після 7-місячного голодування «доктор Хайдер знову почав їсти», не викликала в населення СРСР нічого, окрім відвертих глузувань.