Ще не зродилася у нас якась справа, аби при з’яві того немовляти хтось не почав волати голосно «Не так!» Після проекту «Великі українці», нескладно спрогнозувати, заспіває цілісінький «нетаківський» хор.

Я - не з цього хорового колективу. Савік Шустер робить прекрасну справу, і даний лист - лише підтвердження сказаного.

А моє «не так!» мимоволі вихопилося, коли почув і побачив на екрані великими літерами «Данило Галицький – єдиний український король».

Люди добрі, Україна мала трьох славетних королів!

Юрій І, внук Данила, син Лева, залишився в українській і європейській історії як мудрий правитель.

Підростав він у походах з батьком Левом, уже зрілим воїном і державцем водив рать свою у Литву 1285 року, а через дві зими ходив ратно на польські землі. Потім сам княжив на Холмщині й Підляшші, а як настав його час, то вернув і Київ, і Чернігів, і землі за ними. По батьковій смерті в 1301 році вдалося йому об’єднати та створити ще більшу, ще могутнішу державу. Той велетенський княжий і людський досвід привів його до несхибного переконання: держава не мечем сильна, а добрим життям її людності. Тож невипадково вінчається він з князівною Єфимією, сестрою Владислава Локетка, що стане польським королем. Робиться все для добрих стосунків з іншими сусідами, розбудовуються нові міста, добрішає життя люду в кожнім куточку неозорої Волинсько-Галицької держави. Справедливо зазначиться в «житії» першого галицько-волинського митрополита Петра (визнаного Константинополем потім святим), що за короля Юрія І «була Волинська земля в чести й повазі, повна багатства й слави». Інколи траплялося, що один літописець хвалить якогось князя, а інший осуджує, от тільки за короля Юрія І всі літописці та історики мов зговорилися. Польський історик Ян Длугош, описуючи ті часи, про Юрія І згадає так: «Був він муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий, за його влади тішилася українська земля миром і славилася багатством». Тільки терпеливими перемовинами та шаною Візантії до короля Юрія І стало заснування в 1303 році окремої митрополії у його державі.

Дуже гарно вмів вибудувати стосунки з усіма сусідами король Юрій ІІ. Він діяв так у відповідності з власним переконанням, як тільки надягнув королівський вінець діда свого по матері короля Юрія І і ставив під міждержавницькими угодами ще дідову печатку з написом «Rex Russianus» – король Русі. Юрій ІІ невтомно не раз і не два повторював своїм боярам, що на руській землі Волинсько-Галицької держави мають щасливо жити і русичі, і прийшлий люд. Юрій II Болеслав титулував себе «Князем і дідичем (спадкоємцем) королівської Русі» та використовував королівську печатку свого діда короля Юрія І.

Бояри нерідко крутили носом, та король Юрій ІІ мало на те зважав – уже в перших трьох договорах-грамотах робить стосунки з пруськими хрестоносцями ще тіснішими, ніж Юрій І, ці угоди з 1325–1327 років законодавчо підтверджують давню україно-німецьку приязнь, «непорушну з часів Романа Мстиславовича». Юрій ІІ Тройденович робить усе, «аби замкнути роти тим, що виють і брешуть на наш союз та намагаються його розірвати». Четвертою ж грамотою при зміні Великого магістра хрестоносців все попереднє підтверджує. Виходець з польського княжого роду по батьковій лінії, родичається з литовським правлячим домом, утримує добрі стосунки з чехами, знаходить рівновагу із Золотою Ордою, відновлює галицьку православну митрополію, за прикладом короля Юрія І, добиваючись призначення від константинопольських патріарха та імператора, на кафедру свого митрополита Федора Галицького.

Короля Юрія ІІ жадібні бояри отруїли (десь ми зустрічали вже цей, даруйте, сюжет…). Але справа в іншому – історики нерідко вважають найвизначнішим правителями тих, хто більше поклав у могилу свого і чужого люду. Королі Юрій І та Юрій ІІ не вельми були охочими хапатися за меча, а більше хазяювали, розбудовували міста, зводили храми, розвивали торгівлю і добросусідські стосунки.

Щонайменше бажання за «прокол» картати Савіка Шустера і його помічників - то ми є такі, наше суспільство, наша інтелігенція, наші шкільні підручники, наші владці, що мають перейматися пам’яттю славних предків. Адже на приміщенні базиліки Пресвятої Діви Марії в Холмі, де покоїться Данило Галицький, досі немає навіть меморіальної дошки – і нікому це не болить.

Ще гірша справа з місцями поховання Юрія І та Юрія ІІ. Ймовірні могили українських королів знаходяться поміж картопляної гички і по них гребуться кури. На розі Старої і Нової Островецької у Володимирі, просто на городі, стоїть тріснутий від часу і підпертий хрест, на якому ледве видніється надпис польською мовою. І нецікаво владі провести археологічне та історичне дослідження, залучити до цього фахівців та пошанувати пам’ять українських королів у державі на ймення Україна.

Іван Корсак, лауреат премії ім. В’ячеслава Чорновола, шеф-редактор газети «Сім’я і дім» (м. Луцьк), УНІАН