Втомлені від затяжного початку саміту журналісти – основні клієнти побудованого румунами під саміт НАТО другого за величиною готельного комплексу в Європі – знімають стрес алкогольними і без- напоями в барі. В якийсь момент в холі з’являється відомий «друг» України, депутат Держдуми Сергій Марков у компанії з колегою Костянтином Косачевим.

Коли хтось із моїх колег російською покликав Маркова на два слова, той помітно насторожився: «А вы откуда?». Почувши, що має справу з українцями, розслаблено і радісно протянув: «О, я как раз сегодня об Украине вспоминал». Цього пан Марков міг і не казати: людина, яка, за власним зізнанням, купує на День захисника Вітчизни собі в подарунок DVD-фільм «Освобождение Украины», просто зобов’язана думати про Україну денно і «нощно». А в Бухаресті й поготів. Щоправда, Марков зізнався, що згадував він Україну в Держдумі у зв’язку з голодомором, а не з НАТО. Косачев, який останнім часом завдяки знанню англійської мови і, очевидно, відсутності затулінського радикалізму в заявах, фігурував на ток-шоу каналу «Бі-Бі-Сі», спокійно спостерігав за нашим з Марковим коротким «спілкуванням» з сусіднього столика, на котрому в якийсь момент з’явились склянки з чимось на кшталт віскі. Марков через це помітно нервував. Зрештою, заявив, що він перебирається до іншого готелю й кинув таку фразу: «Мы вас не предадим и не сдадим, хотите вы того или нет». Йшлось, звісно ж, про НАТО.

Сказати, що Марков відкрив якусь таємницю? Ні. Але остання частина його обіцянки («хотите вы того или нет») в черговий раз наштовхнула мене на зовсім не радісні думки про те, який інформаційний пресинг з боку Росії чекає на Україну після Бухарестського саміту. Більше ні Маркова, ні Косачева в Бухаресті я не зустрічала, отож його обіцянка якось забулась. Тим паче, що наступний день у румунській столиці з’явився Путін, який поводив себе на публіці напрочуд чемно: хіба що кілька разів різанув по вухах неросійських журналістів словом «брєд».

Це вже потім просочиться інформація, як Путін на засіданні Ради Росія-НАТО вичитував нові країни-члени за «тотальну демонізацію Росії». Як він відмовлявся приймати заключне комюніке, вимагаючи від Альянсу «компенсаційних формулювань» у зв’язку з рішенням НАТО прийняти Україну та Грузії в свої лави і грозився визнати незалежність Абхазії. І, нарешті, це вже потім газета «Коммерсант» видала на-гора шматок лекції з історії, яку Путін прочитав Бушу і в Бухаресті, і начебто в Сочі («Ты же понимаешь, Джордж, что Украина - это даже не государство! Что такое Украина? Часть ее территорий - это Восточная Европа, а часть, и значительная, подаренная нами!»).

І навіть, якщо допустити, що подібні випади Путіна, як свідчать деякі учасники дискусії в Бухаресті, лунали не з типовою для російського президента агресію та роздратуванням, а якимось жалем – факт залишається фактом: Владімір Владімірович на найвищому міжнародному рівні (хоч і за зачиненими дверима) заперечив існування України як незалежної держави, а також дав зрозуміти, що саме на її розколі буде грати Росія, не допускаючи Київ у НАТО. Тут варто зазначити, що відразу після президентської кампанії 2004-року, занепокоєння територіальною цілісністю України вже гуляло по штаб-квартирах Єврокомісії та НАТО – на цю тему західні співрозмовники неодноразово, за нашою інформацією, допитували українських дипломатів та експертів. Тепер ця російська фішка знову може реанімуватись на столах натівських і євросоюзівських бюрократів.

Те, що Путін робив подібні заяви, в інтерв’ю «Эхо Москвы» фактично підтвердив російський міністр закордонних справ Сергій Лавров. Хоч і досить дипломатично: «Президент Путин и в Бухаресте, и на встрече с президентом Бушем напомнил, как формировалась нынешняя Украина в ее сегодняшних границах, напомнил о том, насколько противоречивы настроения в украинском обществе по отношению к вступлению в НАТО, напомнил о том, насколько сложно идут процессы демократического развития Украины, они по-прежнему ищут модель своего государства, президентская республика, парламентская, парламентско-президентская, насколько сильны противоречия между западной частью страны и ее восточными и южными регионами».

Більш ніж очевидно, що подібна заява Путіна могла б стати неоціненним подарунком для прихильників євроатлантичної інтеграції в Україні (в Росії такий месидж ВВП міг би хіба додати йому зайвих балів в очах тамтешнього населення). Але судячи з того, що українські «верхи» відмовчуються, напрошується висновок, що цим подарунком в Україні поки не готові скористатись.

Зате, щоб ніхто і не сумнівався: його з радістю використають європейські скептики українського членства в НАТО напередодні того, як оцінити прогрес Києва з просування до ПДЧ у грудні. Адже, коли Німеччина виробляла свою позицію по Україні, одним з її аргументів було те, що потрібно дочекатись, коли Путін пересяде в крісло прем’єра: мовляв, Медвєдєв навряд чи буде так жорстко демонструвати свою незгоду проти розширення Альянсу далі на Схід. Це ми з вами розуміємо, що в сьогоднішній Росії бути налаштованим проти НАТО – це патріотично і модно. І не менш патріотично і модно бути налаштованим проти України в НАТО. Завдяки проробленій Путіним за вісім років роботі. І всупереч тому, що в 2000-му році він не виключав, що Росія теж буде в Альянсі («Я не исключаю такой возможности. В том случае, если с интересами России будут считаться, если она будет полноправным партнером... Когда мы возражаем против расширения НАТО на восток, мы не говорим о том, что у нас там какие-то особые интересы, мы думаем, прежде всего, о том месте в мире, которое занимает сегодня и будет занимать завтра наша собственная страна. И если нас пытаются исключить из процесса принятия решения, вот это вызывает опасение и раздражение с нашей стороны»).

І поки в Києві продовжують переварювати випади Путіна перед другом Джорджем (цікаво, насправді, як на неї реагували в присутності ВВП лідери країн-членів НАТО?), російські медіа, здається, вже розпочали масовану підготовку до грудневого засідання міністрів закордонних справ країн-членів Альянсу, де має відбутись «оцінка прогресу» Києва. На деяких російських ресурсах навіть з’явились матеріали, в яких вимальовуються сценарії військових дій на території України: пропоную, зокрема, ознайомитись з опусом «Танки и апельсины» на сайті Агентства політичних новин, аби зрозуміти, з яким родом інформаційних продуктів нам доведеться мати справу в найближчому майбутньому. Протистояти таким «продуктам» - означає, з-поміж іншого, опускатись до рівня дискусії, нав’язаної Кремлем. Не реагувати на них – те саме, що сприяти розповсюдженню на території своєї ж країни страшилок про євроатлантичне пекло для України. Єдине, що при таких медіа-потоках головні рупори Партії регіонів можуть особливо не хвилюватись, що з державного бюджету виділяються кошти на інформаційну кампанію по НАТО, а не проти НАТО: останню, судячи з усього, готова повністю профінансувати зі свого бюджету Росія (до речі, цікаво, чому Віктор Янукович, коли був прем’єром, не відмовлявся від 5 мільйонів гривень на інформаційну євроатлантичну кампанію, яка передбачала низку заходів з цього приводу?).

Сьогодні вже зрозуміло: надії тих, хто відмовивши Україні в терміновому ПДЧ, розраховував на зміну позиції Росії в цьому питанні – абсолютно марні. Тим паче – до грудня місяця. Марні також сподівання змінити позицію Німеччини без відповідного коригування настроїв в Росії. Єдине, на що залишається сподіватись, так це на те, що російський пресинг поставить провідні політичні сили в таку ситуацію, коли підігрувати Росії буде так само непатріотично й непопулярно, як ратувати за вступ України до НАТО на території Росії. А також на те, що Німеччини формуватиме свій вердикт стосовно України та ПДЧ, не дожидаючись зміни настроїв у цьому питанні в Москві.

Альона Гетьманчук, «Главред»