Учора Президент України Віктор Ющенко закликав інтелігенцію країни, представників центральної й регіональної влади активізувати роботу з розвитку української гуманітарної політики. Мовляв, лише солідарно можна вплинути на інформаційний простір держави.

Питання інформаційної безпеки розглядалося минулої п’ятниці й на засіданні РНБО. Питання, за великим рахунком, з числа абстрактних і риторичних. Усі знають, що інформаційний простір треба захищати, але ніхто не знає як.

На тому засіданні Віктор Ющенко сказав, що інші держави проводять в Україні «інформаційно-психологічні кампанії». Крім того, він вважає, що через це в Україні створюються «регіони некерованої нестабільності», формується соціальне напруження.

Після таких слів Президента з доповіддю виступила секретар РНБО Раїса Богатирьова. У принципі, нічого принципово нового Раїса Василівна не сказала, лише констатувала відомі проблеми.

«Про жахливий стан наповнення українського інформаційного простору яскраво свідчать такі приклади: в телевізійних кабельних мережах, якими користуються понад 20 мільйонів громадян України, кількість іноземних телепрограм перевищує 66%», — повідомила Раїса Богатирьова.

Але тут просто працюють закони ринку. Глядачі вибирають якісніший продукт. Адміністративним шляхом цю проблему не вирішиш. Гіпотетично можна заборонити кабельникам транслювати російські канали, але тоді населення масово скуповуватиме «тарілки». Очевидно, що єдиний спосіб боротьби з «інформаційно-психологічною кампанією інших країн» — це робити свій продукт не гірше, ніж на ГРТ, НТВ або навіть РТР.

Тільки як це зробити? Збільшити фінансування? Але НТКУ і так обходиться українському платникові податків у 119 мільйонів, а програм, вартих уваги, — одна, друга та й усе.

Проте фінансування Першого Національного — це питання особливе. Яким чином Національна телерадіокомпанія України використовує бюджетні кошти? Якою є реальна сума надходжень від оренди приміщень НТКУ, що перебувають у державній власності? Очевидно, що питань тут більше, ніж відповідей.

Задля справедливості слід визнати, що на засіданні РНБО було виголошено дуже багато правильних речей. Скажімо, про впровадження цифрового мовлення. Але чи будуть вони застосовані на практиці? Або ж за доброю українською традицією їх забалакають, як це сталося з ідеєю суспільного телебачення?

Ми запитали у експертів «Дня»:

Як захистити інформаційний простір країни?

Ігор Лосєв , доцент кафедри культурології Національного університету «Києво-Могилянська академія»:

— Справа в тім, що інформаційна ситуація в країні багато в чому визначає і політичну ситуацію. Одна справа, коли ця ситуація формується самою державою, інша справа — коли вона формується іноземними державами. Тоді вона стає об’єктом інформаційного маніпулювання з боку іноземних політичних центрів. Така держава, звичайно ж, не може вважатися повноцінною та суверенною.

Що стосується ринку, то його закони не завжди діють. З тієї простої причини, що держава сама регулює свій ринок. У нас, до речі, жодних угод із Російською Федерацією в обміні телеканалами немає. Ось РФ не пускає на свою територію український інформаційний продукт. Їм глибоко наплювати.

Ідеться не про те, щоб щось обмежувати. Потрібно створювати й конкурентне інформаційне середовище. Слід подумати про якесь пільгове оподаткування своїх видань. Крім того, інколи потрібні й заборони. Наприклад, коли видаються, відверто кажучи, антидержавні публікації на території України. При чому друкуються в друкарнях російських збройних сил, як це відбувається в Севастополі. Там чітко написано: надруковано в друкарні «Флаг Родины». Ця газета є офіційним органом Чорноморського флоту, видавцем якого є Міністерство оборони РФ. І з цим також щось потрібно робити.

Далі, є державні ЗМІ, які на практиці є антидержавними. Багато телестудій, які підкоряються державному комітету з телебачення та радіомовлення, які, до речі, утримуються за рахунок наших платників податків, на практиці ведуть просто антидержавну політику в регіонах. Але якщо це державний ЗМІ, то держава повинна ним якось керувати.

На жаль, у нас є стара хвороба: говориться дуже багато правильних, глибоких речей, які потім жодних практичних результатів не мають. Боюся, що нинішня влада вельми зайнята проблемами збереження себе як влади. Так що займатися якимись національними завданнями вона ще довго не зможе.

Ганна Герман , голова комітету з питань свободи слова та інформації Верховної Ради України:

— На мій погляд, доповідь носить швидше констатуючий характер. Про перелічені проблеми українське суспільство давно знає. Не потрібно було організовувати спеціального засідання РНБО, щоб розповісти, що в Україні фактично не існує радіоточок. Доповідачі зазначають, що ніби кількість цих радіоточок на сьогодні зменшилося з 19 до 5 млн. Та насправді це дуже застарілі цифри. І ми можемо переконатися в цьому, коли поїдемо у будь-яке село, там вже давно не існує провідникового радіо.

Мені дивно, що лише зараз, коли пахне президентськими виборами, раптом держава згадала про провідникове радіо. Мене здивувала постановка питання про так зване розширення виробництва програм для державних потреб. Держава не може не опікуватися патріотичним і культурним виховуванням дітей і молоді. Що значить виробництво програм для державних потреб? А що, все решта не для державних потреб? На які кошти все це має робитися? На яких каналах? Складається враження, що це все зі сфери ЦК Компартії України.

Цитую: «Серйозну загрозу інформаційній безпеці становить незаконний обіг і використання спеціальних технічних засобів, негласне отримання інформації, зокрема, прослуховування, та відеоспостереження». Хіба це новина? Хтось ще з часів Кучми не знав про це? Проблема в тому, що у цій доповіді не наведено прикладів та пропозицій, не показано жодних механізмів, яким шляхом можна подолати все це.

Надалі: судячи із того, що Президент говорив на цій раді, гадаю, що будуть спроби створити регулюючу інституцію, яка могла б впливати на телебачення. Якийсь праобраз цензора. Але час, коли можна було контролювати медіа, минув. Кожен, хто зможе спробувати це зробити, однозначно програє. Тому я не бачу в цьому перспективи.

Мені дивно лише одне. Якщо подібні речі обговорюються, готуються доповіді, якщо держава якось хоче подбати про захист національного інформаційного простору, то все-таки оминати парламент, зокрема, комітет зі свободи преси та інформації, не можна.

Андрій Шевченко, перший заступник голови комітету з питань свободи слова та інформації Верховної Ради України:

— Те, що РНБО присвятило засідання інформаційній сфері, просто чудово. І мене як українського журналіста дуже радувало, що стояло питання, як зробити цей ринок успішним. По стратегії тут можуть бути різні варіанти. Та не досить позитивне враження справило те, що Президент і голова РНБО більше думали про те, як огородити ринок від іноземних каналів та їхнього продукту. Я б швидше думав про те, як підтримати українське. Це ніби речі близькі —й при тому вони відрізняються. Тому що, насправді, вже давно на часі особливий протекціоністський режим для українського медійного виробника. Якщо ми створимо такі умови, коли українцям буде вигідно робити український телевізійний продукт, то, гадаю, багато питань відпадуть самі по-собі. Тому що зараз талановиті українські телевізійники, навіть патріотично налаштовані, змушені штампувати продукт у першу чергу для російського ринку, а не для українського. Це означає, що в серіалах, які знімають українські режисери, українських акторів будуть одягати в російську міліцейську форму, вони будуть говорити російською і, за сюжетом, будуть ходити вулицями Рязані чи Москви тощо.

На мою думку, збільшення державного фінансування автоматично вирішить ті проблеми, над якими думали Ющенко й РНБО. Більше думав би не про те, як додати більше грошей у державний ринок, а як не заважати приватним грошам на цьому ринку. В принципі, я не дуже вірю, що держава може знайти великі кошти на фінансування інформаційної сфери. Але вона могла б зробити економічні послаблення для українського виробника. Наведу приклад: у Великій Британії є закон про британське кіно, де кожен фільм, що виходить у прокат на території держави, оцінюється за так званою системою балів. Це кілька параметрів, за якими визначається, чи вважати фільм британським, чи ні. Наприклад, якщо більше половини сцен знято на території Британії, фільм отримує, припустимо, три бали. Якщо група, яка знімала цей фільм, налічує більше половини громадян Великої Британії, то він має ще певну кількість балів тощо. Коли зібрали всі критерії, і фільм набирає визначену кількість балів, то стрічка є британським фільмом і отримує всі ті пільги, які уряд вважає за необхідне видавати власному кіновиробництву. Інші ж фільми зможуть вільно пропонуватися на ринку, але вони не будуть користуватися тими пільгами, що вітчизняне кіно. Я б шукав саме такі протекціоністські заходи.

Підсумовуючи, скажу, що дуже добре, що РНБО цим займається. Вважаю справедливим питання, що було поставлене перед РНБО: як зробити, щоб наш медійний ринок був українським, а не просто додатком до медіа-ринків інших держав, у нашому випадку — Росії. Але, гадаю, на питання можна було б подивитися ширше. Адже, наприклад, більшою проблемою в інформаційному просторі я вважаю журналістику на замовлення або абсолютну непрозорість редакційних стосунків більшості мас-медіа. Я розумію, що політикам це може здаватися менш важливим, але це речі, без яких неможливий здоровий медійний ринок.

Ольга Герасим’юк, народний депутат України (блок НУ-НС), ведуча телепрограми «Без табу»:

— Питання, про які заговорили зараз, потрібно було порушувати вже давно. Проблеми, що обговорювалися на засіданні ради РНБО, вже досягли найвищої точки кипіння. На жаль, уже стільки років пройшло суцільного бездіяння, що можна говорити про певні ментальні втрати, адже за цей час виросло, між іншим, ціле покоління. Наведу приклад. Я зараз у Криму. Відвідувала факультет журналістики в Таврійському університеті, також спілкувалася з представниками преси. Вони тут дуже занепокоєні тим, що українська мова має бути у прямому ефірі, і взагалі занепокоєні питанням, хто вони є. От у мене запитував представник державного телебачення: «А кто это вы — Украина?». Ще вранці радіо FM починає своє мовлення зі слів: «Извините, что мы не можем разговаривать на вашем родном языке. Нас заставляют». Ми бачимо, що йде просто агресія у ЗМІ.

До цього питання потрібно підходити дуже делікатно, бо ж до сьогодні нічого не робилося. Але те, що, наприклад, у Криму Держтелерадіо не українське — це незаперечний факт.

Я проти впровадження якихось нових контролерів. Нам сьогодні потрібно виступити і проти тої цензури, яка існує. На прикладі того ж Криму: коли в ефір національного телебачення вийшов фільм «Нескорений» про Романа Шухевича, то на Кримському телебаченні була заборонена передача «Бриз», тому що мала до цього відношення...

Таким чином, те, що державні технології спрямовані в антидержавний бік, — велика правда. Якщо навіть посол Черномирдін говорить про те, що іноді російські ЗМІ таку нісенітницю несуть про Україну, то, очевидно, він знає, про що говорить.

Ігор Смешко, екс-голова СБУ

— Інформаційна безпека будь якої держави, на мій погляд, має дві головні складові — як внутрішню, так і зовнішню. Внутрішня складова цієї безпеки являє собою спроможність державних органів управління та відповідних державних інституцій влади поширювати у суспільстві соціально-національний оптимізм та віру громадян своєї країни у ії світлє майбутнє, гарні перспективи ії розвитку та в могутність державних інституцій влади.

Зовнішня ж складова цієї безпеки полягає у здатності держаних органів спеціального призначення оперативно реагувати та професійно нівелювати будь-які зовнішні спрояви свідомого чи несвідомого поширення ззовні неправдивої, або навіть і тендeнційно підібраної інформації про країну, ії народ, її історію та перспективи розвитку, і яка має ознаки державницько-руйнівного, або соціально-руйнівного характеру.

Особливістю України, крім того, є ще й те, що відразу після прголошення ії незалежності у 1991 році,вона стала як предметом активного торгу, так і епіцентром протистояння між Заходом і Росією. В першу чергу, — у питанні ії майбутньої зовнішньої і воєнно-політичної орієнтації, а також у питанні ії національної самоідентичності.

Тому мало просто декларативно ще раз ставити дійсно актуальне питання про загрозу національній безпеці України з цього приводу. Ця загроза не сьогодні народилася, існує та поширюється не один рік і вона нікуди не зникне у осяжному майбутньому.

Важливо, щоб, по-перше, самі органи державної влади та державні інституції цієї влади припинили давати живі приклади їхньої неспроможності ефективно управляти країною та терміново припинили нищівну публічну критику один одного на очах у всього цивілізованого світу. Яких ще інших доказів для зневірення у майбутніх перспективах нашої держави треба для антидержавницьких сил, як всередині України, так і за ії межами, коли самі представники найвищої влади України постійно змагаються у публічному та бездоказовому знищенні репутації один одного, руйнуючи при цьому ще ненародженні до кінця символи та традиції самої державної влади в Україні?

І по-друге. Мало констатувати, що проти України ведуться ззовні інформаційно-психологічні компанії, які загрожують національній безпеці України. Безумовно, ведуться. І надалі будуть ще більш активно проводитись. Слабкість внутрішньої складової інформаційної безпеки України дає для цього найбагатший матеріал та створює підстави для їх проведення.

Але ті доповідають (за посадою) Президентові України із цього приводу, повинні не ховатися за його спиною, а фахово і професійно виконувати свою роботу й публічно називати (легалізувати) як конкретні джерела, так і мотиви подібних антиукраїнських компаній. А також і вживати відповідних практичних заходів з протидії ним.

Тому що статтю 2 Закону України « Про розвідувальні органи України» наче ніхто ще не скасовував, і саме на ці органи якраз і покладено: «здійснення спеціальних заходів, спрямованних на підтримку національних інтересів і державної політики України в інформаційній сфері». Причому, для Служби зовнішньої розвідки України, у відповідності до ст.3 окремого Закону про цю службу, це завдання взагалі визначено як одне із приоритетних.

Саме тоді це й буде приводити до посилення віри простих громадян України у те, що у нас можливе існування потужних державних інституцій влади, які здатні захищати як честь держави, так і їхню власну честь як українців.

Світлана Калініна , керуючий партнер експертної групи KWENDI у напрямі «медіа-аудит»:

— З приводу інформаційної безпеки, вважаю, що дійсно російські канали, які займаються мовленням в ефірі на нашій території, — це, можливо, не дуже добре з погляду інформаційної безпеки України. Але річ у тім, що ті, хто їх дивиться російські канали, можуть дивитися і українські, таким чином, мають можливість порявняти подачу подій. Рейтинги телеканалів, доступні на сайті «Медіа-бізнес», свідчать про те, що частка російських каналів є невеликою — це всього лише 2% на ОРТ Міжнародного, а на інших телеканалах і того менше. На національних незрівнянно більше: 20— 25% на Інтері, близько 17% на 1+1, 6—8% в середньому на СТБ, ICTV, Новому каналі. Тому говорити, що російські телеканали для нас є загрозою для українського суспільства — перебільшення.

Друге питання в тому, що потрібно покращувати якість українського контенту, тобто інформаційного продукту, який виробляється в нашій країні. Цілковито впевнена, що це питання вирішується не за рік, не за два. ЗМІ в нашій країні — це бізнес-проекти. Звичайно, що вони зацікавлені в тому, щоб вкладати менше, віддачу у вигляді глядацької уваги отримати більше.

Говорити про те, що українського контенту зовсім немає, неправильно. Наприклад, я вважаю, що «Танці з зірками» це український проект, незважаючи на зарубіжний формат. Може, не треба нам купувати ліцензій, а вигадувати свої формати? Ми ж використовуємо світові технології у виробництві продуктів, в ІТ. Не користуватися світовими досягненнями в добу глобалізації досить дивно.

Що стосується мови на телебаченні, то за останні десять років, Україна зробила величезний крок уперед. Наприклад, діти стали дивитися мультики українською мовою. Але є і літнє населення, яке є в принципі основною частиною телеглядачів. Вони виросли у русифікованій УРСР і багато хто з них не прийняв української мови. І це зрозуміло. Адже наша країна різнорідна. Є люди, для яких українська стала рідною, є люди, які завжди говорили російською, є ті, хто завжди говорили українською, але не проти російської, і навпаки. Насправді, мені здається, що мовна проблема трохи роздута.

Примушувати дивитися все телебачення, фільми українською не коректно, тому що будь- яке насильство викликає відторгнення. Мені здається, що ми дуже зациклилися на українській мові, замість того, що б давати фільми мовою оригіналу (наприклад, англійською, польською, французькою), а внизу писати титри рідною мовою. Так уся Європа вчила мови.

Дмитро Кутовий, керуючий директор медіа-агентства Nostra Communications:

— Гадаю, що проблема української інформаційної безпеки, безумовно, існує. Але погляд на проблему пані Богатирьової не зовсім коректний, бо не те є основною проблемою. Проблема у політиці нашого уряду щодо телевізійного виробництва. Так, абсолютно правильно, що доля інформаційного продукту, який вироблений в Україні, не перевищує третини. Але основна причина у тому, що, перш за все, телевізійні виробники почали розвиватися в Україні істотно пізніше за російське виробництво. Тому ми не надто конкурентоспроможні.

По-друге, проблема в дуже жорсткому нав’язуванні української мови. Я підтримую ту тезу, що українська мова на телебаченні й в рекламі повинна домінувати над іноземною. Але у нас спочатку повинні навчитися говорити українською. Вона повинна правильно і взагалі викладатися у навчальних закладах. Поки такого не буде, ми матимемо істотний опір з боку населення східної та південної України.

Що стосується радіо, то не треба забувати, що зараз XXI століття на дворі. Дротове радіо рано чи пізно відімре. Це нормальний процес.

Маша Томак, «День»

Малюнок Анатолія Казанського, з архіву «Дня»