Російський православний політолог українського походження Андрій Окара в далекому 1999-му, якраз дев’ять років тому, всім своїм українським друзям і знайомим вислав гнівну філіппіку. Його лист ряснів прокльонами на адресу України, яка мала захистити братів-сербів від натовських бомбардувань, але не захистила. Що від України нічого не залишиться… Що ми Юди і зрадники… Що холуї і проститутки… Одне слово, все те, що з подібним викривальним пафосом один в один, але 9 років потому було повторено у статті «Мировой жандарм» назначил Украину полицаем» від 26 березня.

У Москві в ті дні звитяжні фани ЦСКА, здається, побили вікна в американському посольстві і спалили кілька смугасто-зоряних прапорів. А ще російський МЗС, здається, розродився гнівними протестами в ООН… Це була не надто потужна підтримка для православного режиму Мілошевича. І, як ми знаємо з історії, зовсім не дієва. Чим закінчилася кар’єра цього зразкового друга Росії, ми також знаємо.

Тоді православний політолог отримав по руках від тих-таки друзів і знайомих, тому мерщій по-православному ж відхрестився від власних слів. У комп’ютер, мовляв, заліз незнайомець (або злісний вірус), що з метою дискредитації написав і відправив від його імені цього горезвісного листа… Тоді йому повірили майже всі. Тоді він іще не був настільки «борзим» і «нарваним», ще не відзначився перемогами на українських політтехнологічних фронтах, тому й дав задній хід.

Але не той тепер Миргород. І Окара не той. Тоді в його лексиці словосполучення «месіанська ідея України» і «Київ – другий Єрусалим», а також мішанка з геополітичних і теологічних термінів ще переважали над пейоративом на кшталт «проституток і холуїв». Окарі кортіло знайти в Україні послідовників. Це був типовий проросійський «клікуша», яких досить багато родиться на землях благословенних сусідів, але з ухилом в якусь оригінальну форму українофілії. Згідно з його поглядами, ми неодмінно мали стати центром православ’я, а відтак і пупом землі. Окара по-бендерівському малював якісь захмарні Нью-Васюки, де ми будемо всім диктувати свою волю. Разом зі златоглавою Москвою, ясна річ. Але весь час ми земні, реальні українці були йому не до вподоби. Тим, що молимось українською, тим, що позираємо в бік НАТО і ЄС та – особливо – що дружимо з Америкою.

Мене завжди забавляло, з яким пафосом пан Окара повчає своїх двоюрідних земляків. А особливо те, з якою легкістю і категоричністю інтерпретує далеко неоднозначні події. Сказати, що це стиль совєтської пропаганди часів «холодної війни» – це не сказати нічого. Тоді це був сплав Дуґіна з Кураєвим. Тепер на допомогу перевіреній православній риториці прийшов Суслов. І Колєров із Павловським йому в поміч.

Але за своєї очевидної заскорузлості і прогнозованості ця просербська й антизахідна риторика нікому, крім самих «окар», не потрібна. Насамперед стражденним братам-сербам. Їм від такої «підтримки» й таких «друзів» ні холодно, ні тепло. Бо вся їхня постмілошевичівська історія – це розплата за розв’язані війни й етнічні чистки, за безглузду й ідіотську ідею «Великої Сербії», склепану під копірку з ідеї «Великої Росії». Сьогодні ж серби втратили всю свою дуту велич і переймаються спробами віднайти нову ідентичність. Тому й голосують за проєвропейських політиків і вибирають нові орієнтири. Самі, і без вказівок і порад із Кремля. Окарине серболюбіє фальшиве і принагідне, бо зринає приблизно раз на десять років. Як дивний пропагандистський вірус. Але не просто так, а з ясною метою: тицьнути молодшого брата у його цивілізаційний вибір. Добре, хоч нагода слушна є: російські ЗМІ повідомили Окарі, що українські кейфорівці знущалися над невинними сербами…

Заведена російська пропагандистська машина не здатна спинитись і дає збої. Вона далі за слонячою інерцією обслуговує вже неіснуючий режим Мілошевича, хоча при владі в Белграді вже давно інші люди. Реальності для Окари і йому подібних не існує, що, зрештою, чудово продемонструвала осічка прокремлівського телеканалу з наїздом на покійного прем’єра З.Джинджича.

«Окари» повсякчас перебувають у наївному невіданні, бо зрідка покидають межі Садового Кольца і патріотичні форуми в Інтернеті. Тоді як назріває цілком резонне питання: а що, крім голої риторики і братньо-слов’янського пафосу, могла запропонувати сербам на міжнародному рівні Росія? Яких апогеїв досягла її міжнародна політика, аби не довести до стану, в якому Сербія опинилась нині? Наскільки ефективно Росія протистояла відділенню Косова? Ні, Окарі легше перекласти із хворої голови на здорову і зі священним запалом перевести стрілки на нездалі українські еліти та українських поліцаїв-юд. Дуже просто в такий спосіб призначати винних. І Окара цілком у дусі совєтської ідеологічної машини все валить на українців. І от коли ми, безхребетні і недолюдські хохли, всі в лайні, саме час йому виїхати в білому фраку і на білому коні під купол цирку.

«Возрождение Украины как значимой в международном измерении державы возможно лишь в случае возрождения у нее цивилизационной идентичности и появления цивилизационной солидарности — по отношению к православным странам» – резюмує він, перекладаючи казенною мовою гасла «клікуші» Вітренко і юродивого Каурова. Окара сповідує звичайний православний шовінізм для вбогих. А раптом клюнуть? Раптом ніхто не згадає, як Кремлем ще в першій половині дев’яностих розшматовувалась православна Грузія і не менш православна Молдова? Раптом не знають, що назвати Україну православною – це просто не врахувати третину українських людей: католиків і протестантів за віросповіданням? Раптом забудуть, що у світі не буває православної і лівославної крові, а є лише одна – людська?

Однак ці казки настільки нав’язли в зубах, що вже ніхто, за винятком найвідданіших, у них не вірить. Одна справа – ідеологічні конструкти й гарні, але цілковито порожні слова про єдність світового православ’я, й зовсім друга – реальне життя реальних людей. Реальних сербів, які за кілька років увійдуть до ЄС і НАТО. Реальних косоварів, яких Окара гамузом записав у наркомафію. Реальних українських міліціонерів, які «потрапили під роздачу» з усіх сторін.

Я не беруся захищати від Окари українські еліти. Бо й сам про них невисокої думки. Як, утім, і про російські еліти і навіть про європейські. Вже не кажучи про американські. В усіх у них в голові тільки влада, газ, нафта, зброя і боротьба за вплив. Ба більше: я точно знаю, що світова жандармерія існує. Але я впевнений, що Окара не про наш народ написав оці слова: «Народу параллельно вообще всё, кроме самовыживания, а также футбола, сериалов и телевизионных жлоб-шоу». І це мене у його опусі зачепило за живе найбільше. Що ти, недоріко, знаєш про мій народ? Яке ти маєш право звинувачувати когось у смертних гріхах і лякати Страшним Судом?

Андрій Бондар, «Обозреватель»