— Ви влітку стали шеф-редактором “Свободи слова” і розглядали це як шанс до професійного зростання. Ваші сподівання щодо роботи в програмі виправдалися?

— Так, це був дуже цікавий і важливий для мене досвід — до того кухня ток-шоу здавалася мені чимось магічним, а тепер я знаю, як це робиться. Мені давно хотілося отримати досвід організаційної роботи, вийти за рамки новин, розширити своє коло спілкування — і я вдячна ІСТV, що така можливість була мені надана.

— Що змусило вас піти з каналу?

— Ніхто не змушував — це було винятково моє рішення, що має цілий букет причин. Про всі я, звичайно ж, говорити не буду. Але одна з головних — час. Вісім років в новинах — великий термін. Мені хотілося змін. Я була готова змінюватися і розвиватися разом з новинами, але мої пропозиції не знаходили підтримки у керівництва. Тому я взяла тайм-аут, щоб почати новий шлях у своїй кар’єрі.

— Які пропозиції роботи у нових проектах вам уже надходили?

— Говорити про пропозиції вважаю не цілком коректним, якщо якусь з них я прийму — про це одразу стане відомо. Були запрошення і на телебачення, і в сферу паблік рілейшенз, пропонували і посади прес-секретаря. Поки я хочу побути вдома, віддати борги синові і чоловікові, які мало бачили мене останні півроку — адже поєднувати “Свободу слова” і “Факти” було дуже непросто. Жінкам все-таки легше залишати роботу — вони йдуть не в нікуди, а в сім’ю — де вони справді потрібні, де приносять користь. Відчуття, що я більше не приношу користі, було одним з найважчих останнім часом в новинах ІСТV. Так, я відчувала переваги свого соціального статусу, до мене прислухалися, але я страждала від того, що ми можемо більше, а не робимо. Зараз я займаюся великим ремонтом нашого будинку, ходжу з сином в школу розвитку, нарешті маю час зустрітися з друзями, яких мені дуже не вистачало, поки я “жила” на роботі. І пишу в своє задоволення — декілька журналів і газет запропонували мені час від часу робити для них колонки.

— Ви плануєте повернутися на телебачення чи зайнятися зовсім іншою діяльністю?

— Мета, “аби мене показували по телевізору”, мене не цікавить. Я хотіла б робити гостре ток-шоу, де б політика була не переливанням чогось смердючого з одного відра в інше, а демонструвався б справжній вплив влади на наше життя. Щоб соціальні теми були не просто окремими людськими історіями, а щоб показувалися системні причини, які призводять до болю і несправедливості. Адже те, що у нас часто називають “соціалкою” чи економікою, і є справжня політика. Але водночас, вже зараз в мене є цікава нетелевізійна справа. Мене неодноразово запрошували вести медіатренінги — як для журналістів і ведучих, так і для бізнесменів, менеджерів і політиків, які хочуть навчитися правильному спілкуванню з журналістами. Після звільнення з ІСТV мене запросили провести тренінг, а в результаті запропонували зробити цілий департамент тренінгів при успішному агентстві, оскільки на такі послуги великий попит. Я цим зараз захоплена. Це незабутнє відчуття — бачити, як в результаті твоєї роботи змінюються люди, в них зникає страх камери і мікрофона, вони перестають сприймати журналістів як ворогів і замовлених кілерів. Це мій внесок в боротьбу з “джинсою” — адже людина, яка вміє правильно спілкуватися з журналістами, не буде їм платити. Крім того, думаю, я могла б бути корисною в благодійних проектах.

— Чого, на вашу думку, не вистачає новинним програмам в Україні?

— Не вистачає кваліфікованих журналістів, не вистачає дорогих репортерів (в сенсі репортерів з великою зарплатою). Адже як тільки людина набирається досвіду, контактів, знань, вона впирається в стелю репортерських зарплат і починає шукати редакторську або керівну роботу, щоб заробляти більше і жити краще. А репортер — це покликання, як хірург, чи слідчий, чи вчений. Людина повинна мати змогу бігати з камерою і ставити незручні запитання до пенсії, якщо це її покликання. Подивіться Бі-бі-сі або будь-який інший західний канал — сиві чоловіки і жінки роблять сюжети і прямі включення. Повірте, вони заробляють неоднаково з молодими хлопцями і дівчатками і нерідко більше за ведучих. Їм добре платять за те, що глядач їм довіряє, бо роботодавець цінує цю довіру. Не вистачає критичного погляду на життя, не вистачає людей, які б могли спілкуватися з владою на рівних. Я колись придумала для себе порівняння — хороший журналіст, редактор і ведучий повинен поєднувати в собі риси лікаря і нотаріуса — йому повинно бути небайдуже, до чого призведуть його дії, він має хотіти зробити світ кращим, але водночас зобов’язаний уважно і прискіпливо перевірити кожну букву в тій інформації, яку через нього хочуть повідомити громадськості.

Наталія Моденова, «Хрещатик»

Фото з сайту ICTV