Міністерство культури і туризму України вже систематизувало стратегічні ідеї модернізації української культури. Серед пріоритетів – створення за підтримки держави фільмів про героїчні події історії України. До процесу створення планується залучати провідних український та зарубіжних діячів кіно. «proUA» зробив спробу спрогнозувати, як ця іділія буде виглядати на практиці.

Враховуючи, що наступ по всіх фронтах на українізацію кіно- і телепрокату, який веде Мінкульт ось уже більше двох місяців, можна вважати якщо не до кінця переможним, то в усякому разі – результативним, напрошується приємний висновок - у Міністерстві культури нарешті зрозуміли правильність ленінської тези: «З усіх мистецтв найважливішим для нас є кіно». Зрозумів її, до речі, і український Уряд – бюджет 2008 року передбачає для витрат на створення повнометражних художніх фільмів 159 мільйонів гривень (еквівалент $ 31 мільйон US). Це – найбільша сума, яка виділялася на кіно з бюджету за всі роки незалежності. І, за чутками, фінансування кіно з боку держави буде далі збільшуватися.

Таким чином, теоретично є всі передумови для створення в Україні історичних блокбастерів про запорізьких козаків, вояків УПА та інших героїв. А це повинні бути саме блокбастери, тобто фільми з потужним бюджетом і масштабними батальними зйомками. Інакше заявлена стратегічна ідея провалиться. Камерні філософські притчі з трьома акторами, зняті в традиціях українського поетичного кіно, не будуть повноцінним та очікуваними стрічками на героїчну тематику. Хоча якщо двоє з трьох акторів, задіяних у філософській притчі, будуть іноземними, причому один із них – особистий друг нашого Президента Жерар Депардьє, а поетичну натуру зніматимуть у Кам’янці-Подільському, бюджет буде великим за рахунок гонорарів іноземцям та оренди Кам’янецької фортеці в туристичний сезон.

Це я спробував окреслити одну із можливих схем освоєння та списання на відкати бюджетних кіногрошей. Описана мною – найпримітивніша і найпростіша. Є більш вигадливі, та результат усе одно один: якісного історико-героїчного кіно, знятого державним коштом, ми, попри теоретичну наявність коштів, усе одно можемо не побачити.

Патріотизм нафтових компаній

Між тим, втілення сторінок героїчної історії мовою кіно в усі часи мало комерційний успіх. І держави, де кіно розвинене, далі продовжують освоювати величезні бюджети на підтвердження фактів не лише власного, а й чужого героїзму. Так, політкоректний американський актор Мел Гібсон знявся в голлівудському блокбастері «Патріот» - про Громадянську війну в Америці. А як режисер - зняв фільм «Хоробре серце» - про народного героя шотландських визвольних змагань Вільяма Уоллеса, залучивши в картину «зірку» французького кіно Софі Марсо.

Інший, більш свіжий приклад – історичний блокбастер «Кочівник», знятий національною казахською кінокомпанією «Казахфільм» за участю кіновиробників США і Росії. Кіно про те, як казахи створювали в боях власну державність, підтримав особисто Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв. На стрічку не пожаліли грошей також провідні казахські нафтові компанії. У ролі казахських кочівників знімалися, крім автентичних казахів, спеціально запрошені гавайські та китайські актори. «Кочівника» за казковість критикували всі бажаючи. Замість епосу фільм охрестили пафосом. Тим не менше, він широко пройшов по кінотеатрах, зібравши як нищівну критику, так і пристойну касу. Не знаю, чи окупив себе кіноепос про героїчні події з історії Казахстану, але потужна реклама та широкий прокат стрічки стали своєрідним звітом про освоєння, за різними даними, від 3 до 40 (!) мільйонів доларів США.

Як бачите, провідних діячів кіно інших країн для створення масштабного історичного кіно залучали і американці, і казахи. Наш Мінкульт нічого нового до цього часу не придумав.

Але проблема українського кіно, створеного за державні кошти, полягає в іншому – гроші освоюються, а результату не видно. Звичайно, зараз - не Радянський Союз, і держава не вимагає, аби виділені бюджетні кошти поверталися в скарбницю з прокату. Держава – не комерційна структура. В даному випадку вона виступає як меценат.

Проте нормальний меценат навряд чи хоче повернення меценатських коштів. Але іміджева слава мецената йому потрібна. В випадку з кіновиробництвом це - згадка грошодавця під час рекламної кампанії, на афішах та в титрах.

Тобто, грошодавець повинен бачити, на що і куди йдуть його гроші. Не втручаючись при цьому у творчий на виробничий процеси. Скажімо, у створенні фільму «Молитва за гетьмана Мазепу» брав участь приватний капітал. Фільм провалився в прокаті саме через свою відверту некомерційність при амбітній заявці на альтернативу польському «Вогнем і мечем». Під час перегляду люди масово виходили з залу.

З іншого боку, цей провал хоча б був зафіксований. Кіно відбулося, нехай навіть зі знаком «мінус». Але решта українських фільмів, знятих за державної підтримки, взагалі не виходила на екрани! Нікого з «замовників» це чогось не хвилювало. І далі не хвилює.

Хто нам краще розкаже про нас?

Навіть якщо з півтора сотень мільйонів гривень, виділених цього року з держбюджету на потреби національного кіновиробництва, частина передбачена для створення дебютів та підтримку документального кіно, все одно лишається сума, за яку можна зробити або один дуже хороший, або два-три просто хороших фільми про героїчні сторінки історії України. Залучаючи, крім Богдана Ступки (який точно гратиме когось із гетьманів), діячів зарубіжного кіно. Справа за малим: визначити, хто буде це робити і, відповідно, чи буде таке кіно мати як мистецьку, так і ринкову вартість.

- Я обома руками підтримаю пріоритети Міністерства культури стосовно кіно, - говорить генеральний продюсер «Кінофоруму України» та «Кіноринку «Молодість» Андрій Різоль. – Скажімо, я знаю про існування проекту «Козаки та Дюнкерк». Це – комедія, де герої-запорожці «мочать» усіх ворогів і показані найкрутішими воїнами. Зараз іде конкурс сценаріїв фільму на тему битви під Крутами (очевидно, це буде героїчна драма – А.К.) Якщо в процес не вклиняться політики, все буде добре. Але проблема освоєння державних коштів лишається відкритою. З цього приводу я навіть писав листа в Міністерство культури, в якому пропоную, аби кожен режисер, який претендує на бюджетне фінансування, публічно захищав свій проект. Той, хто уникає публічності в цих питаннях, хто боїться зробити заявку, яку потім не зможе продемонструвати у вигляді готового фільму, не має права претендувати на те, аби знімати кіно за бюджетні гроші!

З паном Різолем не погоджується відомий кінокритик та кінознавець Володимир Войтенко:

- Перед ким будуть проходити подібні слухання? Перед громадськістю? Це безглуздо. Якщо такі слухання відбудуться, то під час них, на мою думку, будуть говорити не про мистецтво кіно чи кіновиробництво, а про те, хто більший патріот, чий сценарій більше відповідає державним пріоритетам. Тоді як кіно не повинно бути прокламацією чи агітплакатом! Якість фільму залежить від того, наскільки хороший сценарій і наскільки хороший режисер, ось і все.

Нарешті, виникає ще одна проблема: де брати замовлені державою «героїчні сторінки історії України»? Адже побутує думка, що історія України – це історія зради, безчестя та поразок. Але навіть перемога козаків у одній з битв, показана Єжі Гоффманом у польській стрічці «Вогнем і мечем», не викликала в наших націонал-патріотів ейфорії. У Львові, наприклад, показ фільму хотіли зірвати. Причина – запорізькі козаки показані в польському фільмі брудними напівдикунами, котрі не знають, як користуватися нічним горщиком. Те, що ці «напівдикуни» перемогли польське військо в польському ж фільмі, до уваги не бралося: нам про нас треба показувати красиву картинку.

- Я не згоден, що в нашій історії нема нічого героїчного! – категорично заявляє письменник та видавець Іван Малкович. – Почати з того, що частину нашої історії привласнили росіяни через нашу ж неповороткість. Насамперед це стосується історії часів Київської Русі (очевидно, йдеться, зокрема, і про російський дитячий мультфільм «Князь Володимир», де Київська Русь подавалася дітям як давня Росія – «proUA») При бажанні ми можемо трактувати нашу героїчну історію так, як нам вигідно. Це не означає, що її треба переписувати відповідно до політичних процесів. Просто будемо шукати факти перемоги, і не зациклюватися на поразках.

Так чи інакше, але, за моїми особистими прогнозами, корисна справа і цього разу може бути завалена. Адже першими до бюджетної «годівниці» завжди стоять ті, хто має великий досвід у освоєнні бюджетних коштів, а також роботи в історико-патріотичному кіно. Це, передусім, сценаристи Іван Драч та Павло Мовчан, режисери Олесь Янчук та Микола Засєєв-Руденко. Контролювати їх практично неможливо, з Держкіно вони дружать, звітують справно, нікого стороннього до героїчних сторінок української історії не підпустять.

А значить, наприкінці року про освоєні бюджетні кошти на кіно знову успішно відрапортують. І про кризу в національному кіновиробництві та відсутність у вітчизняному прокаті якісних високобюджетних українських фільмів говоритимуть і надалі.

Андрій Кокотюха, «proUA»

В коллаже использованы фото president.org.ua, allposters, Обозреватель