Звичайно, не можна сказати, що проблема національної безпеки повністю оминається нашими можновладцями; останнім часом, наприклад, вона просто зводиться до енергетичної безпеки. Проте й тут виникають сумніви. Адже «газове питання» зачіпає приватні інтереси багатьох можновладців й інтереси держави можливо тут зовсім ні при чому.

Проте своєю заявою Віктор Андрійович Ющенко, яка була зроблена 21 березня 2008 року на засіданні РНБО, нагадав про те, що однією із складових національної безпеки є ще й інформаційна безпека.

На думку Президента України, найбільшою загрозою для національної безпеки України зараз становить саме інформаційна експансія іноземних держав, яка здійснюється на інформаційно-психологічному рівні й стосується, як правило, найгостріших питань, зокрема й питання про територіальну цілісність України. Телерадіостанції інших держав працюють не на інтереси України й проводять політику інших держав, що створює в Україні центри «некерованої стабільності» та створює напругу. Для прикладу була наведена статистика. Приміром на Закарпатті 83 телерадіостанції Угорщини, Словаччини, Польщі, а 6 потужних передавачів Румунії та Молдови повністю перекривають інформаційний простір Чернівецької та Одеської областей. Російські ЗМІ фактично повністю охопили простір Криму та Східного регіону, що забезпечує їм повне домінування над українськими станціями.

Звичайно, хочеться сподіватись, що це була не просто констатація проблеми, а це була заява, яку візьмуть до уваги органи державної влади й таки приймуть конкретні рішення.

Загальноприйнятим є таке визначення інформаційної безпеки, як стан захищеності життєво важливих інтересів громадян, суспільства та держави в інформаційній сфері. Сьогодні, коли інформація стала чинником, що може призвести до значних катастроф, спровокувати конфлікти, дезорганізувати державне управління, особливо потрібним є забезпечення інформаційної безпеки.

Говорити про формування та функціонування інформаційного простору без політики в наш час і особливо на території більшості посттоталітарних держав ( в тому числі й України) не можливо. Власне більшість подій в ЗМІ подаються саме через призму позиції держави, яку остання займає в тому чи іншому питанні. Але це лише у випадку, якщо власником є держава. Якщо ж ми говоримо про недержавні ЗМІ в Україні, то інтереси вони обстоюють, як правило, не національні. Варто пам’ятати, що завдяки цілеспрямованому інформаційному впливові можна змінити світогляд не лише окремих осіб, а цілих соціальних груп, спрямувати їх дії в потрібному руслі. І добре, якщо цим займається держава в свої інтересах, а якщо мова йде про такі прагнення з боку сусідських держав?

Якщо подивитись, хто ж господарює в інформаційному просторі України, то зрозумілим стає побоювання пана Ющенка. Проте чому це стало одкровенням для Президента лише зараз, важко зрозуміти. Експансія Росії в культурній сфері ( і не лише у цій сфері) є передбачуваною з огляду на те, що проімперські настрої у «східного брата» ніколи не зникали. Це не повинно бути несподіванкою для України. Але…ми знову не готові прийняти виклик

Якщо замислитись, то очевидним стає те, що експансія сусідніх держав у нашому просторі є не випадковою. Адже з тим, що українські чиновник зайняли споглядально-вичікувальну позицію, іноземцям нічого не залишається як «прийти-перемогти-залишитись» на нашому ринку, а, отже, і в нашому інформаційному просторі.

Говорячи про інформаційну експансію, варто пам’ятати, що вона не обмежується лише ТБ та радіо. Актуальною стає ще й проблема наповнення ринку друкованих видань Простіше кажучи постає запитання: що читають наші громадяни? Аби дати відповідь на нього, достатньо просто заїхати на книжковий ринок на Петрівці.

Неспроможність наших видавництв забезпечити потреби споживача, компенсують наші сусіди. При тому роблять це досить оперативно й досягають великих успіхів. Невелика кількість дитячої літератури українською мовою, призвела до появи на стендах великої кількості російськомовних книжечок. Відсутність власного бачення своєї історії, брак відповідної літератури – і ми вже маємо на нашому ринку російську інтерпретацію спільного минулого. І доки держава щось декларує, говорить про проблеми, населення продовжує читати й формувати свою точку зору.

Ситуація із періодичними виданнями потребує не меншої уваги. Тут ми можемо говорити про кілька тенденцій. По-перше, русифікація українських видань. По-друге, це завезення російської преси в Україну. По-третє, недосконалість українського законодавства та недбалість чиновників призвели до того, що на внутрішньому ринку ми маємо такі газети «Комсомольская правда", "Аргументы й факты» з припискою в Україні. Це їх і формально, і по суті прирівнює до вітчизняних видань, дозволяє на тих же умовах, використовувати поліграфічні потуж­ності, послуги зв'язку в Україні. Фактично роблячи газети у Москві, росіяни успішно конкурують з українськими ви­даннями на українській території, обминаючи еко­номічні труднощі, які стільки клопоту завдають тутешній пресі.

Абсолютно очевидним є те, що для забезпечення інформаційної безпеки потрібно здійснювати конкретні кроки, а не звинувачувати когось. Це питання цілеспрямованої державної політики, а не одноденної піар-акції. Обіцянок з боку чиновників було вже вдосталь, тому зараз просто хочеться вірити, що хоча б деякі з них будуть реалізовані.

Леся Парно, для ІМІ