Чого хоче Нацрада, того не хоче глядач
Недавні рішучі вимоги Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення щодо адаптації державною мовою кількох десятків зарубіжних телеканалів, які транслюються в кабельних мережах України, викликали дуже неоднозначну реакцію. Навіть у тих громадян України, які б хотіли цілодобово бачити і слухати всі зарубіжні телепрограми, у тому числі і з Росії, лише по-українськи. Тому що бажання – це одне, а їх здійснення – дещо інше. Воно потребує поступової наполегливої і мудрої роботи.
Цілком можливо, що якби Нацрада сімнадцять років тому, коли постала незалежна Україна, звернулася б до всіх без винятку зарубіжних телепродуцентів – від Москви до Вашингтона – з пропозицією адаптувати свої програми до українського телеринку, якщо вони прагнуть бути активно присутніми на ньому, то чимало з них, напевно, взялися б реалізовувати україномовні проекти своїм коштом. Кому ж бо будуть зайвими наших 30-40 мільйонів телеглядачів – активних споживачів усілякої ідеологічної і рекламної продукції?
Проте такої принциповості наша держава і в тому числі її найвищий державний орган у цій інформаційній галузі, Нацрада, свого часу не виявили. Тому нині не те, що іноземні телеканали, але й навіть акредитовані в Україні зарубіжні дипломати офіційно послуговуються російською мовою – і ніхто їх за це не оголошує персонами нон-грата. Хоча формальних підстав для цього є більше, аніж для заборони зарубіжних телеканалів, котрі до вчора ще й сном-духом не відали, що одного ранку Нацрада прокинеться у поганому настрої і накладе на них мовне табу.
Дивує і те, що Нацрада раптом постала головним оборонцем українськості по відношенню до зарубіжної телепродукції, тоді як ще багато й наших, рідних, вітчизняних телеканалів не виконує усіх норм закону щодо відсоткового співвідношення в ефірі української і російської мов. Не виконують і просять відтермінувати такі вимоги. Аналогічно діють також і кінопрокатники. Чому ж Нацрада повелася так радикально? Яка мета варта такого ризикованого кроку у нинішніх гострих політичній та економічній ситуаціях в Україні?
Якщо важко знайти логічну відповідь у парадоксальному лабіринті, шукайте не вихід, а користь. Навіть якщо вона не очевидна. Озвучимо-нагадаємо, здається, всім відоме. Нацрада прекрасно усвідомлює, що ані CNN, ані CNBC, ані Discovery, ані Animal Planet українських версій самі тепер нашвидкуруч не створять, а наша держава теж на це коштів не надасть (невдалий приклад зі спробою Києва перекласти українською Euronews це і красномовно, і сумно водночас підтверджує).
Добре розуміє Нацрада й те, що десяток-другий російських каналів, які потрапили у її перелік для буцімто обов’язкової адаптації, також ще довго або й ніколи не заговорять українською (у Росії мешкає близько 10 мільйонів етнічних українців, але й вони досі не мають телебачення українською мовою – така реальність «стратегічного партнерства» наших країн). Хто ж тоді фінансуватиме адаптацію, на думку Нацради? Самі кабельні оператори? Це – нонсенс, абсурд. У них ні коштів, ні засобів для цього немає. І про це Нацрада також знає. Більше того, ця обставина навіть їй вигідна для досягнення своїх головних цілей. А їх є щонайменше дві.
Перша ціль. Спочатку знецінити (найцікавіші канали щезнуть із кабельного ефіру), а відтак і знищити – іншого слова не підберемо – нинішні кабельні мережі в Україні. Звісно, з наступним їх перепідпорядкуванням (читайте – зміною власника) під потужного інвестора, відомого нині тільки Нацраді, котрий з її ж допомогою стане в Україні потужним і беззаперечним монополістом. У такому разі придбання кількох мільйонів українських абонентів варте найжорсткішої «адаптаційної війни», бо майбутній монополіст буде за це щиро і безмежно вдячним. Він, дорогий і пошанований, не буде таким непоступливим і впертим, як дрібний, зате згуртований теперішній загін кабельних операторів, що в судах відстоює своє право на нелобійоване і невибіркове інформаційне обслуговування населення.
Друга ціль Нацради: посприяти операторам супутникового телебачення задля збільшення їх платної абонентської бази, а продавцям техніки – для зростання обсягів її продажу. Адже більшість глядачів – громадян і негромадян України – не відмовиться від улюблених каналів і придбає сателітарні антени й тюнери. А ось глядацька доля незаможних верств населення, для якого перехід на супутникове телебачення буде задорогий, Нацраду цікавить мало. Може, тому, що воно якраз не становить занадто великого інтересу для підвищених апетитів в Україні телерекламодавців? Адже відомо, що той, хто керує рекламними потоками в телеефірі, той у підсумку керує там усім.
Нацрада за такого розвитку подій зможе успішно продублювати не програми, а прибуткову долю, наприклад, газового «УкрРосЕнерго». Бо ж як тепер по-новому перефразовується-переформатовується-адаптується давній афоризм? «Посередник (а не переможець) одержує все».
Хто ж зупинить на шляху досягнення таких конкретних, але не державницьких цілей Нацраду? Це можуть зробити Президент або Верховна Рада. Тим паче, їм саме час поміркувати над легітимною участю у нинішньому складі Нацради квот своїх представників. СКТУ неодноразово звертала увагу на те, що довкола нинішнього складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення наламано забагато списів і дров. Тому кардинально робота цього органу (закінчення «-у» тут плавно переходить в «-а») може змінитися – і у дотриманні законодавства, і у стилі управління – лише після того, як він – де-факто і де-юре – буде сьогодні легітимізований і реформований. Після виборів нового складу Верховної Ради, після призначення нового складу Кабміну, після спливання термінів каденції окремих членів Нацради. Час для цього ще є. Нагода для цього ще є. Потрібне бажання. Ефірне – не ефемерне.
Тим часом Нацрада свою справу робить – і гучним молотом, і тихою сапою. Останнє знаряддя боротьби Нацрада застосовує тепер щодо найактивніших членів Спілки кабельного телебачення України, особливо членів Ради директорів, котрі публічно кажуть Нацраді правду в обличчя. Без афішування Нацрада розсилає місцевій владі в обласні центри чи то листи-погрози, чи то листи-наклепи на операторів кабельного телебачення з тим, щоб у будь-який спосіб перешкодити їхній діяльності. Налякати їх ситуативно підтасованою адміністративною і кримінальною відповідальністю. Звісно, що у цих листах Нацрада пише лише про те, що вигідно їй, і жодного слова – про перевищення своїх повноважень, відомчі зловживання делегованими їй законодавством правами, а також судові рішення, котрі забороняють Нацраді виходити за межі своєї компетенції і повертають її – бодай у конкретних конфліктних ситуаціях – на своє законне місце.
А головна претензія Нацради – щодо одержання чи переоформлення ліцензії провайдера програмної послуги, тобто подвійного ліцензування – є насправді безпідставною, що підтверджено низкою судових рішень в Україні, прийнятих якраз з участю Нацради – і як позивача, і як відповідача. Немає сумніву, що вже найближчим часом не тільки суди, але й Верховна Рада, нарешті, зверне увагу на невідповідність у цій частині Закону України «Про телебачення і радіомовлення» чинному законодавству та Конституції України. Історія вже безліч разів доводила і далі доводить правдивість постулату: все, що не вирішено справедливо (у нашому випадку ще й законно), не вирішено до кінця. А Нацрада, порушуючи ст.19 Конституції України, діє не на підставі, не в межах повноважень і не способом, який передбачений Конституцією і Законами України. Нині Нацрада, кажучи просто, намагається вирвати із рук глядачів телевізійний пульт, щоб перепрограмувати його винятково на свою користь. Ми разом мусимо завадити їй зробити це. Мільйонні інтереси не мають права переважити інтереси мільйонів.
