За цих дванадцять років я так і не став «справжнім журналістом» в сучасному українському розумінні цього поняття, бо хоч і оволодів цілком добре ремеслом виробництва теле-, радіо- та газетно-журнального продукту, то все ж залишився людиною з принципами. Знаю також, що у своєму професійному середовищі я маю імідж «літуна» - людини, яка часто міняє проекти. Це правда. За дюжину літ я встиг попрацювати для п'яти телеканалів, трьох радіостанцій, чотирьох Інтернет-видань та півтора десятка журналів і газет. Географія замовників цієї співпраці, окрім українських міст, охоплює також Лондон і Прагу, Санкт-Петербург і Москву, Берлін і Кельн, Варшаву і Ряшів. Цей перелік справляє враження на працедавців і згладжує негатив від частої зміни мною проектів.

Мій досвід, здобутий внаслідок такого калейдоскопу «форматів» і місць праці, для працедавців є досить цінним, для мене ж - безцінним. Можна було б багато що порівнювати: проводити паралелі і підкреслювати різниці, згадувати курйози і відзначати принципово важливі моменти etc. Однак в цьому тексті я спробую лише співставити три принципово відмінні простори журналістської діяльності.

(Нехай вибачить мені читач, але в цьому місці я не втримаюся від однієї особистісної рефлексії. Беручись співставляти важко сумісні речі, я добре знаю, що це небезпечно. Знаю на прикладі власного диплому у Львівському університеті. Тоді у 1993-му рецензент моєї дипломної роботи написав, зокрема, таке: «Шляхом співставлення несумісних речей автор доходить до абсурдних висновків». Тому я спробую утриматися від висновків і зосередитися тільки на констатації спостережень й інтерпретації фактів).

Наївний Львів

Коли у 1991 році ми почали видавати газету «Post-Поступ», серед нас не було журналістів, було лише кілька студентів журналістики. Тому ми мали здебільшого наївні погляди на те, як треба робити справжній ЗМІ. Однак це стало формулою успіху, адже і еліти, і суспільство тоді були доволі наївними у своїх розуміннях свободи, демократії, державотворення, світового порядку тощо. Нам вистачило того, що ми були чесними зі своїми читачами, і не вдавано щирими щодо суспільних проблем, сподівань, переживань. Тож, вживаючи слово «наївність», маю на увазі передусім щирість, чесність, небайдужість більшості з тих людей. Та, на жаль, наївність включає у свій спектр ще й некомпетентність, недовченість, нерозуміння певних процесів. Саме на боротьбу із цими слабинками тогочасного українського суспільства і зробив ставку «Post-Поступ».

Намагаючись побороти суспільну наївність, кожен з нас мав переборювати її в собі.

Крім того, кожен з нас був підданий тестові перетворення на публічну особу, думки, погляди, слова якої стають надбанням громадськості. Не завжди це приносило нам користь чи підстави пишатися собою. Практично кожен з нас мав у своєму арсеналі прикрі випадки, коли доводилось визнати: так, таки «опростоволосився» в очах стількох людей.

Можливо, тому іронічне самовідмежування від важливості власних персон стало своєрідним фірмовим знаком пост-поступівців. Вона базувалося на усвідомленні, що людині важко вийти за межі своїх знань і розуму, натомість дуже легко подолати межі власної глупоти. Поблажливість до себе схиляла нас бути поблажливішими до суспільства в цілому і до нашого читача зокрема. Прийшовши з цим стилем у столичне журналістське середовище нам дійсно вдалося зайняти у ньому особливе, сказати б - елітарне, становище. Хоч, як виявилося, ненадовго.

Цинічний Київ

Цинічність столичного журналістського середовища нам кинулася у вічі не відразу, за що й довелося заплатити відповідну ціну. Маю на увазі гучний демарш з телевізійної студії-продакшн ММЦ-Інтерньюз, де Олександр Кривенко був головним редактором інформаційного мовлення, а я - керівником і ведучим щотижневика «КІН». Тоді ми ще вірили, що коли група в кілька десятків журналістів, редакторів, режисерів і операторів покидає телекомпанію в знак протесту проти дій керівництва, то це викличе хвилю обурення в журналістському середовищі і не залишить справу без наслідків для керівництва. Що, можливо, навіть тисячі прихильників чесних і об'єктивних теленовин вийдуть на вулиці з акціями протесту, як це було згодом в Празі. Але ми грубо помилялися. Наші місця дуже швидко зайняли зовсім інші люди - і знані, і зовсім нові. Одні з них просто тихо заздрили умовам, що нам були створені в телекомпанії з американськими інвестиціями, а інші чекали свого шансу, незалежно, в якому контексті він з`являвся. А суспільство - чи то неурядові організації, чи то загал глядачів-слухачів-читачів - ніколи активно не реагувало. Навіть на більші скандали, як, скажімо, зникнення Георгія Гонгадзе. Як тепер кажуть - яка країна, такі й теракти.

Не було солідарності і у самому журналістському середовищі столиці.

Коли після низки поразок Кривенкові довелося тимчасово повертатися у Львів, він в одному з інтерв'ю сказав, що у Київ треба приїздити на танку. Одна з відомих столичних журналісток в приватній розмові прокоментувала це так: дійсно, а чого ж він на возі приїхав?

Правда, з самого початку ми з певним здивуванням зауважували цікавий феномен, який суттєво різнив нас від столичних журналістів: тіла наших київських колег (за невеликими винятками) інстинктивно вигиналися у «позу місіонера» перед власть імущими чи просто імущими і впливовими особами. Не завжди ми вміли приховати свою зневагу. Вони, до речі, нам цього не забули. З роками стало зрозуміло, що вони просто були краще поінформованими від нас щодо тенденцій розвитку медіального простору країни.

Через все це уже в 1998-му атмосфера у Києві стала для мене нестерпною і я вперше «втік» до Варшави. Потім була ще одна спроба: повернення з Польщі під проект журналу «Пік» і чергове фіаско, подібне за технологією до ситуації в ММЦ-Інтерньюз. І чергова втеча до польської столиці на кілька років.

Цікава Варшава

З Києва до Варшави поїздом їдеться менше доби, але в цивілізаційному плані Україна наздоганятиме Польщу ще десятки років (якщо, звичайно, рухатиметься у тому ж напрямку). Умови для журналістської праці в Україні і Польщі були тоді і є тепер - як небо і земля. Більшість провідних польських ЗМІ таки надійно захищені від впливів політиків і політики власників. Польський журналіст на загал добре заробляє і є шанованою в суспільстві людиною, через що береже і репутацію, і місце праці. Доступ до інформації є настільки відкритим, що для українського журналіста видається майже ідеальним. Все це призводить до того, що польські ЗМІ все ж відповідають образові справжніх мас-медіа, тобто посередників між суспільством і владою, охоронцем громадських інтересів і пильним спостерігачем за «руками влади». Важко передати ту професійну насолоду і гордість за свій фах, коли якась публікація у польській газеті чи матеріал на телебаченні призводить до відставки корумпованого міністра, чи до порушення кримінальної справи проти морально нечистоплотного політика. Одна лише проблема була у мене - це не моя країна, не моє суспільство і не моя журналістика. Скільки б мені не замовляли статей для центральних польських видань, скільки б не просили коментарів для радіо чи скільки б разів не запрошували до студії поважних телеканалів - не приносило це відчуття, що ти хоч чимось вплинув на процеси у своїй батьківщині. В такі моменти «батьківщину» відчуваєш, як камінь на шиї, котрий тобі не дає зануритися у води світового океану свободи.

Замість висновків

У травні 2005 року, повернувшись знову у київське журналістське середовище, я вже не застав у ньому таких моральних авторитетів як Сашко Кривенко чи Сергій Набока. А також багатьох інших людей, котрі воліли працювати в прес-службах чи так званих піар-структурах, аби лише не мати нічого спільного з «оперативною» журналістикою. Натомість застав на теплих містечках все тих же «проффесіоналів», котрі ще кілька місяців до того були звані не інакше як «прихвосні антинародного режиму Кучми». А ще я побачив масу молодих журналістів, котрі й гадки не мали про принципи, відповідальність перед суспільством, а часом і про звичайну людську гідність.

Чергова моя супернаївна спроба втекти з Києва до Львова у вересні 2006 - березні 2007 років хоч і була фатальною помилкою, та все ж принесла мені усвідомлення, що Львів уже не є настільки наївним, як був колись. Хоч, на щастя, і не став настільки цинічним як Київ.

І на завершення. Багато років після виїзду зі Львова мене представляли як львівського журналіста. Спочатку я намагався пояснювати, що вже не працюю ні у Львові, ні для львівських ЗМІ. Лише згодом усвідомив, що йшлося не про «географію», а про «школу». Так, львівський журналіст ще довго після 1991 року асоціювалося з чистою журналістикою, яка служила інтересам суспільства, а не потребам політично-фінансових груп. Сьогодні вже так не є. Але це «заслуга» не тільки львівських журналістів молодших поколінь, котрі залишались у Львові чи їхали до столиці без відчуття місії, а з твердим наміром зробити кар'єру і заробити грошей. Це проблема української журналістики загалом, котра горде ім'я «ланцюгового пса демократії» проміняла на принизливе означення «салонної шавки олігархії».

Фото з сайту www.mediart.ru

Володимир Павлів, для Zaxid.net