- Ті часи і сьогодення, по-перше, відрізняються тим, що тоді було прокатне кіно, а зараз, в основному, телевізійне, можна навіть сказати на 100% телевізійне. Тоді гроші давала держава, а зараз гроші дають спонсори, або продюсери - як ми їх називаємо. У цьому теж є велика різниця. Якщо раніше основною вимогою до кіно була якась ідеологія, то зараз на першому місці стоїть глядач. У той час теж існувало телевізійне кіно, але це були фільми. Вони загалом нічим не відрізнялися від прокатного кіно, може тільки було більше крупних планів. Але, в цілому, основна відмінність була все ж таки в спрямованості кінематографа.

 

- Я прагну знімати кіно, а не цю гидоту під назвою “телесеріал”. Хоча телесеріали бувають різні. Я не можу сказати, що “Бандитський Петербург” або “Європейський конвой” або якісь інші мої фільми – це телесеріали. За своєю якістю я прагну зробити їх як кіно.

 

- Як то кажуть, питання, звичайно, цікаве. Фінанси, як не дивно, є. Що треба? Продюсерові треба рейтинг, щоб якомога більше глядачів включили телевізор і подивилися цей фільм. Дуже часто фільми йдуть тепер “на потребу глядачу”. Що глядач хоче, те і отримує. Це дуже погано. Кіно має деякі функції. Безперечно, це функція розважальна, але ж іще є виховна функція. Зараз не кіно виховує глядача, а глядач виховує кіно. Глядач, який не має жодного смаку, примушує продюсера, а той, у свою чергу, режисера, знімати всяку гидоту.

 

- Загалом, так.

 

- Тому що, як я вже говорив, спонсор вимагає від режисера і від групи знімати “на потребу глядачеві”. Я не знаю, наскільки це вдається мені і моїй групі, але ми прагнемо все-таки знімати якесь кіно. Якусь гидоту типу “Исцеление морковью” чи “любовью” (як воно там називається?) - ми знімати не будемо. Принаймні я. Це ніякого відношення до кіно не має.

 

- Чесно кажучи, я не дивився Байрак – тільки уривками. Мені здається, що Байрак з кожною картиною стає все серйознішою, її продукт стає все кращим і кращим. “Елка, кролик, попугай” – це легка іронічна картина. Там були свої цілі, принаймні я їх ставив перед собою і перед своєю групою. За структурою - п`єса, одне місце дії – квартира. Як з цього матеріалу зробити все-таки щось схоже на кіно, щоб глядач не знудився і не затужив від того, що все відбувається в одній квартирі? Мені здається, якоюсь мірою нам це вдалося.

 

- Ви так питаєте, що виникає проблема за проблемою. Потрібен хороший сценарій і хороша режисура. А що таке режисура? Режисура – це складна професія, якщо по-дорослому брати, по серйозному. Це дійсно професія, яка включає масу інших професій. Я зараз скажу антипопулістську річ, але, мені здається, що режисура – це вікова професія. І хлопчик або дівчинка, які тільки закінчили інститут, за великим рахунком, не можуть бути режисерами. Все-таки має бути якийсь життєвий досвід, якісь сталі думки або навпаки хвилюючі.

 

- Нічого складнішого, смішнішого і дивнішого у мене в житті не було. Дійсно, це було для всіх дуже незвично і несподівано. Адже у нас в країні не було ні сексу, нічого -  дітей знаходили в капусті або приносила лелека. І у той час сказати актрисі: “Давай знімай труси і ліфчик і будемо репетирувати”, – це було жахливо. Але з іншого боку – було цікаво. Не було навіть культури зйомок. Коли актори роздягалися, збиралася вся група, приходили якісь робітники. Я озираюся і думаю: “Що за натовп стоїть поруч?” Актори теж не знали як поводитися в такій ситуації: треба кричати щоб усі забралися геть або не треба? Це все були проби. Більш того, весь перший матеріал, який я зняв, довелося перезнімати, тому що це була навіть не еротика, а чорнушка – волосся дибки ставало, коли побачили матеріал. Потім всі перезняли і ніби у нас щось вийшло.

 

- Моя мама спочатку була актрисою, а потім телевізійним режисером. І я виховувався в сім’ї, де займалися мистецтвом. Вибору не було. Було зрозуміло що я піду кудись “туди”. Мені дуже хотілося бути актором, мені дуже хотілося бути сценаристом, письменником. Але потім мені здалося, що режисура - це синтетична професія, яка вбирає елементи всіх цих професій. Досить довго я працював телевізійним оператором. Я взагалі досить багато професій змінив у своєму житті. Я був навіть секретарем-друкаркою в Російському музеї. Мені вдома тоді говорили: “І будеш ти моя секретарем.” Треба було писати листи, а для мене це було складно, і я звільнився. Але я не вмію друкувати на машинці, і до цих пір залишився неписьменним. Пам`ятаю, коли я поступав в інститут, мені сказали: “Якщо безграмотний – пиши мало”. Я написав на 1,5 сторіночки і зробив 21 помилку. Цей твір потім викрали з сейфа, виправили 21 помилку і ще залишили помилок на трійку. У мене все було зразково як у Олексія Толстого. Він сидів у своєму величезному будинку, писав черговий роман і кричав двом своїм маленьким дочкам: “Діти, тварюки, як пишеться слово “вокзал”? Вони йому відповідали: “Через “щ”, таточку!” Ось приблизно так само і я. “Вокзал” або “вакзал” або через “щ”. Зараз, щоправда, я став трішки грамотнішим. Зроблю напевно не 21 помилку, а 20 (сміється).

 

- Роман дуже хороший і прекрасний сценарій. Мені дуже хотілося і хочеться зняти цю картину, але там щось не виходить. Я зараз працюю на “Інтермедіа Файно-компані”,  і однією складовою цієї компанії є Єгор Бенкендорф – мій син. А у мене нічого в житті дорожче, ніж він, немає. Його кинути я не можу. А він мене завжди завантажує роботою – не дає тату відпочити ані хвилини. Я б із задоволенням зняв, але треба, щоб продюсери між собою щось вирішили.

 

- Єгор – це інше покоління. І в своїй справі він розбирається в тисячу разів краще, ніж я. Я щось від нього беру, чомусь вчуся. У мене є якісь свої достоїнства і їх частково переймає Гоша. Тут йде взаємне збагачення. Я, між іншим, слухаюся Єгора. Раніше він слухався мене, а зараз ось навпаки. Єдине, він мене поки не карає (сміється).

 

- Я дуже люблю режисера Данелію. Це те, що мені подобається. Хороші радянські картини я люблю до цих пір – “Весна на Заречной улице”, наприклад. Картини такого плану дивлюся з великим задоволенням. Я на них вчуся.

 

- Я їх просто не знаю. Я варюся у власному соку. Не дивлюся картин своїх колег.

 

- Соромно сказати, але, напевно, не дивлюся через відсутність інтересу. Я вважаю, що в Україні є дуже мало режисерів – перед усім Кіра Муратова, Роман Балаян, В’ячек Криштофович. Був ще такий Володя Попков - помер буквально кілька місяців тому. А більше я не знаю режисури.

 

- П`єса – це комедія, у нас це ближче до трагедії. Навіть за законами жанру: якщо герой гине  - то це трагедія, якщо зазнає поразки – це драма. У нас герой гине, і в п`єсі теж. Яка комедія? Тим більше, він імпотент. Що ж тут смішного? Тут плакати треба. Тому тут ми зробили зовсім інакше. П`єса Анатолія Крима дуже хороша, дуже цікава, але сценарій все-таки переробився під кіно. Це п`єса, яка зроблена під кіно.

 

- Дуже часто. У мене зараз лежить на столі десь 7-8 сценаріїв, які пропонують зняти. Я читаю і розумію: або я не зумію зняти, або я просто не розумію (адже таке теж може бути) або мені це нецікаво. Іноді я бачу, що картина вимагає досить великих фінансових витрат, а я розумію, що таких спонсорів не буде. Тут доводиться вибирати, лавірувати.

 

- У фільмі “Несколько любовных историй” були казусні історії. Ми знімали картину біля Лівадійського палацу. Там був якийсь будинок відпочинку чи санаторій. Ми приїхали і всі відпочиваючі, звичайно, вибігли подивитися костюмоване кіно. Сіли на лавках, всім так цікаво. У нас були героїні-черниці, які за сценарієм фільму задирають свої ряси і біжать. Раніше ж черниці не носили білизни, а наші дівчата ходили на пляж засмагати і, звичайно, у них залишалися сліди від трусиків. І щоб на попах не було слідів від засмаги, гримери повинні були загримувати їм попи. Але з часом актриси так вже насобачилися, що прямо на вулиці піднімали ряси, виставляли голі попи і гримери починали їх тонувати. Народ починає хвилюватися, не розуміє, що відбувається, тим більше в ті роки. Нас там мало не побили. 

 

Знімав картину “Благие намерения”, де працювали маленькі дітки. (До речі, з дітьми працювати – це фантастика. Найважче режисерові працювати з кіньми і з дітьми: і ті, й інші – природні.) У нас був хлопчик Олексій, якому в одному епізоді треба було плакати, а він не плаче. Я з ним і так, і сяк, і суворо, - а він все одно не плаче. Підходить до мене його бабуся і каже: “Коли тато його лає, він його за плечі бере, трясе і Олексій плаче”. Я тоді беру його за плечі, трясу і кажу: “Плакатимеш, плакатимеш?” Він дивиться вовченям і говорить: “Тепер – ні!” Якось ледве-ледве зняли цей епізод, закінчили роботу, мені його стало шкода, я підійшов до нього і кажу: “Олексію, пробач мені. Це робота така собача. Я ж тебе люблю”. І у нього раптом сльози. І я тут: “Текст пам`ятаєш? Давай”.

 

Була у мене в тому ж фільмі “Благие намерения” і дівчинка Маша. У неї така усмішка чудова була і стирчить один зуб попереду. І ось посеред знімального процесу, коли у нас було знято пів картини, підходить до мене Машка вся загадкова і говорить: “Все!”. Показує долоньку з якоюсь штучкою, потім відкриває рот - а там жодного зуба! Ми цю Машку хапаємо і до лікаря: “Приклейте хоч якось”. А вона каже: “Не вийде”. Це такий випадок, який може перерости вже в трагедію. Ми її знімали потім ховаючи, особливо не давали широко посміхатися.