Владі не потрібні незалежні ЗМІ

За два останні роки на газетному ринку Волинської області не з’явилося жодного нового видання. Навряд чи справа у тому, що ринок преси тут перенасичений, і навряд чи немає бажаючих створювати свої ЗМІ. Головна причина стопору газетного ринку та, що вартість витратної бази ЗМІ за останні роки різко зросла, так само різко посунувши вгору й ціну на паперові носії інформації, а платоспроможність споживача – навпаки, через інфляційні чинники знизилася. Тобто економічні обставини функціонування ЗМІ при новій владі погіршилися. Тому нині йдеться не про збільшення кількості засобів масової інформації, а лише про збереження того, що є.

Друге. Починаючи з 2005 року, ми начебто почали жити у вільній, демократичній країні. А для демократичної держави не характерно, щоб засоби масової інформації належали безпосередньо органам влади. Постало питання про роздержавлення ЗМІ, засновниками чи співзасновниками яких є державні структури та органи місцевого самоврядування. Був навіть підготовлений відповідний закон. Одначе на цьому процес вивільнення української преси й закінчився. І навряд чи Верховна Рада повернеться до нього найближчим часом. Перед нашими парламентаріями безліч набагато важливіших, визначальних для життя всієї країни завдань. Але головне – сьогодні в Україні немає політичних структур, зацікавлених у справді незалежних засобах масової інформації.

Отож і свобода преси у нас декларативна. Реальна ж несвобода, в якій соромно зізнатися, старанно вуалюється, приховується і засновниками, і керівниками ЗМІ. Формально цензури немає, але вона продовжує існувати де-факто. Цензорами виступають безпосередньо самі редактори. А якщо вони з цим негласним завданням не справляються, власники ЗМІ їх безжалісно звільняють, майстерно виживають із посад, як це сталося з редактором газети «24» Віталієм Портниковим, або ж беруть методом «перекривання кисню» – цей спосіб упродовж усього нинішнього року практикує Луцька міська рада стосовно головного редактора своєї газети «Луцький замок» Феодосія Мандзюка.

Власне, останній випадок унікальний тим, що згаданий редактор зовсім не належить до політичних опонентів нинішньої луцької влади – тут при владі люди Юлії Тимошенко. Якраз навпаки, і під час помаранчевої революції, і після неї він цілком і повністю тримав сторону Ющенка-Тимошенко. Проте якогось певного моменту, замість беззаперечної відданості, засвідчив власну позицію. Це зіграло фатальну роль у його стосунках з керівництвом Луцької міської ради. Як швидко стало зрозуміло, новій владі на посадах керівників підконтрольних їй ЗМІ потрібні не люди з громадянською позицією, а маріонетки. І тепер луцька влада робить усе для того, щоб позбутися редактора з характером, і поставити будь-кого, тільки б був такий, що за першим же сигналом із міської ради брав би під козирок.

Звільнення без попередження

Відтак постає питання: наскільки принципові нинішні українські ЗМІ. Йдеться про те, наскільки сміливо і об’єктивно вони здатні висвітлювати гостропроблемні моменти життя суспільства.

Два характерні приклади. Одна авторитетна газета якось зачепила крупного бізнесмена, що входив до керівництва обласної організації політичної структури. У відповідь політструктура організувала біля приміщення газети пікет, окрім того, ще й «обгавкала» видання на мітингу. Після цього газета зробила з десяток публікацій стосовно персони того нахабного бізнесмена, не залишивши від нього й мокрого місця.

Інший випадок схожий. Народний депутат від БЮТ (керівна і спрямовуюча сила Волині!) Євген Кирильчук одного разу дозволив собі зневажливо висловитися про провідну газету області «Волинь-нову», кореспондент якої не з’явився на його прес-конференцію. Газета негайно дала йому дошкульного відкоша, після чого й сам депутат, і голова обласної ради, кажуть, персонально ходили до редактора залагоджувати конфлікт.

У інших випадках преса до тем, пов’язаних із політикою, підходить дуже «зважено». Помітна така тенденція: місцева преса воліє не заглиблюватися в теми, які безпосередньо зачіпають інтереси провідних політичних груп, принциповість видання проявляють лише тоді, коли хтось пробує «наїхати» безпосередньо на них.

Однак далеко не всі керівники місцевих ЗМІ володіють навіть відносною принциповістю, яка дає змогу принаймні захищатися. Переважно – якраз навпаки. Інший характерний приклад – на прес-конференції в луцького міського голови Богдана Шиби керівникові його прес-служби Мирославі Радавській не сподобалася форма одягу – короткі штани і високі ботфорти – репортерки з ТРК «Аверс» Анни Ковалінської. Дзвінок із міськради – і генеральний директор ТРК «Аверс» Олег Величко розриває з журналісткою трудову угоду. Навіть не пояснив людині причини її звільнення. Навіщо? Адже трудові угоди складаються так, щоб роботодавець міг у будь-який момент абсолютно безкарно викинути неугодного працівника. В наш час журналіст абсолютно безправний перед тим, хто бере його на роботу, а керівник засобу масової інформації в більшості випадків такий же безпомічний перед органами влади. Чому?

Три складові заангажованості ЗМІ

Відповідь на це запитання – визначальна для з’ясування проблеми нинішнього становища українських ЗМІ загалом. Вона містить три складові. Перша: керівники фінансово незалежних засобів масової інформації мають до влади якийсь конкретний інтерес. Він може бути особистий або ж корпоративний. У розшифровку останнього: наприклад, комусь із журналістів потрібна квартира. Або ж видання не проти збільшити свої фінансові ресурси коштом міського чи обласного бюджету.

Друга складова: видання економічно незалежне, але має в засновниках владну чи політичну структуру, чи людину, задіяну в політиці. Про принциповість такого видання теж не може бути й мови.

Третя: керівник ЗМІ належить до тієї чи іншої політичної сили або ж гаряче співчуває одній із сторін. Кероване ним видання буде обов’язково заангажованим, а сам редактор, виявляється, свободу преси якраз і розуміє як повну можливість проявити свою тенденційність публічно.

Четверта складова, найбільш поширена: видання повністю, тобто і політично, і економічно залежні від державних чи політичних структур.

І ще одне, п’яте – як виняток, але для політичного аналітика найбільш красномовне: характер критики, яку дозволяють собі нинішні українські ЗМІ. Помічено на Волині після виборів 30 вересня цього року. Одні газети у спеціальних (замовних, звичайно) матеріалах повним ходом «мочать» БЮТ, інші – «Нашу Україну», тобто команду Президента. І це в той час, коли ради області перебувають під контролем Блоку Юлії Тимошенко, а виконавча влада – в руках президентської команди. А в парламенті створена так звана демократична коаліція у складі тих же БЮТ і НУ-НС.

Який капіталізм – така й свобода слова

Висновок недвозначний: останнім часом засоби масової інформації України остаточно «лягли» під конкретні політичні структури. Зрозуміло, одні пішли «під Юлю», другі – під Президента. І вже розпочали відкриту війну між собою, тобто – пропагандистську кампанію до наступних президентських виборів. І одна, і друга політичні сили (а на сході України це стосується і Партії регіонів) зацікавлені в тому, щоб мати свої, кишенькові засоби масової інформації. А якщо вони ще й популярні та формально незалежні – тим краще...

Ці тенденції засвідчують: при корпоративному капіталізмі – корпоративна свобода слова. Наскільки вона відповідає справжній свободі, це сьогодні нікого не цікавить.

Олег Потурай, керівник Волинського центру політичних досліджень, спеціально для ЗІКу