У традиційних підсумках «культурного року» цього разу залишимося без шановних «класиків», а тільки з молодими сучасниками наодинці. Ніхто не заперечує: у 2007-му, як і раніше, «доношували старе». Але й «обновки» деякі з’явилися. Про них і згадуємо з допомогою власних неймовірних інтелектуальних зусиль, а також завдяки розлогим коментарям друзів нашої газети: мистецтвознавців, критиків, журналістів... Усе це — «власні думки», що не претендують на істину в останній інстанції.

Які найпомітніші відкриття 2007-го в різних сферах прекрасного? Які конкретні імена подали надії? Що заважає цим іменам виблискувати в усій красі — і у 2008-му, і в роки подальші? Причому тема ця зовсім не для передноворічної «галочки» на сторінках «ДТ». Є певні плани докладно розповісти про декого з тих, хто засвітився-спалахнув, — вже в році прийдешньому.

Останній сеанс: тільки без «синтетики»!

Ірина Зубавіна, кінознавець. З-поміж найкращих фільмів усіх часів і народів, створених в Україні, називає «Землю» О.Довженка, «Вавилон ХХ» І.Миколайчука, «Довгі проводи» К.Муратової; серед улюблених вітчизняних акторів — І.Миколайчук, Б.Брондуков, А.Сердюк, Б.Ступка; під час останньої «Молодості» від імені «ДТ» оцінювала найкращі молодіжні кінодосягнення нашої країни.

— Якщо згадувати кіновідкриття 2007-го, то тішить те, що вже є пожива для розмірковувань, — говорить пані Ірина. — Головне, що не відбулося напророчене песимістами «закриття» українського кіно. А ще раніше означили тих, кого звично називаємо молодими «класиками» (підтвердженням — вердикти журі авторитетних міжнародних кінофестивалів), — це й оператор Сергій Михальчук, і режисери Лесь Санін, Тарас Томенко, Степан Коваль, Ігор Стрембицький. Втім, підростає і нова плеяда. Можливо, нині не така ще й відома… Але, наприклад, у Мюнхені на фестивалі кіношкіл виразно прозвучала саме українська програма, створена в рамках конкурсу «Всі люди народжуються вільними і рівними». Конкурс проводив фонд «Пам’ять і майбутнє» разом з Гете-інститутом. Арбітри відзначили такі роботи студентів київських кіношкіл: «Дощ» Марини Вроди, «Важкий» Миколи Бондарчука, «Радуниця» Дар’ї Аверченко. Список фестивальних призерів оновлюється, що втішно.

Проте успішності фести­вальних показів вочевидь недостатньо, аби визнати долю молодого вітчизняного кіно успішною. Фільми повинні дивитися глядачі. Ось чому проект «Молодик» такий важливий — показ короткометражних робіт наших кінематографістів-початківців (як журнал перед сеансами прокатних картин). Це спроба познайомити глядача з роботами «підростаючих». Тільки турбує одна обставина... А куди зникає багато талановитої молоді після своїх більш-менш помітних дебютів? Думаю, у цієї проблеми два аспекти. По-перше, молоді починають втрачати ту щиру інтонацію, що була в їхніх перших роботах, і обростають штампами, перестають сприймати світ свіжо і по-новому. По-друге, дехто постає перед суто психологічною проблемою, побоюючись, що не перевершить свого першого успіху.

На кого варто було б звернути увагу в майбутньому? Хотілося б сказати: «На всіх!» На щастя, держслужба з кінематографії Міністерства культури створює режим максимального сприяння кінематографічній молоді. У програмі повнометражних дебютів нові проекти Олексія Росича, Леся Саніна, Валентина Васяновича, Марини Кондратьєвої. Нещодавно подивилася виробничі плани кіностудії імені Довженка і дійшла не дуже втішного висновку: більш талановиті дістали тільки короткий метр…

А коли згадувати 37-му «Молодість», то майже всі українські фільми, що потрапили в програму, можна вважати своєрідними відкриттями. Якісне поліпшення програми відзначив нинішнього року і фахівець із східного кінематографа Ганс Шлегель — безперечна величина в кіносвіті. Протягом кількох десятиліть він добирає картини для престижних фестивалів, і його думка авторитетна. Тож пан Шлегель підтвердив: фільми, подані від України на «Молодості» цього року, — на дуже пристойному рівні. Я сама була в журі «Української панорами», яку, до речі, підтримала газета «Дзеркало тижня». І перегляд панорамних фільмів приємно здивував. Було багато щирих робіт. З’явилося кілька претендентів на статус переможця «Української панорами». У результаті зупинилися на В’ячеславі Кателевському, який подав картину «Вільний Сашко». Цей молодий режисер із відчутною самоіронією і вмінням без натиску говорити про серйозні речі, з оригінальною авторською позицією. В кулуарах активне обговорення викликав фільм «Синтетика». Але, по-моєму, це багато в чому данина радикальній кінематографічній моді, спроба повторити деякі знахідки «альтернативників», представників різних гілок «маргінального» кіно. Однак у мистецтві важливе не епігонство, нехай навіть майстерно подане. Важлива особиста нота, індивідуальна інтонація. Втім, відрадно те, що принаймні звучать голоси різні, і хай їх стає щораз більше. Як у відомій китайській приказці: «Нехай розцвітають тисячі квітів!»

Ложа меломана: звуки тріснутих струн

Марія Храпачова, оглядач часопису «Афіша». Про музику (і не тільки) пише не з чуток; серед улюблених музичних творів — «Пікова дама», «Кармен», «Кавалер троянд»; шанувальниця творчих пошуків Раду Поклітару (на київському терені); прихильник оригінальних авангардних пошуків у сфері вітчизняного музтеатру.

— Нещодавно мене вразив ансамбль нової музики, яким керує Володимир Рунчак, — признається «ДТ» Марія Храпачова. — Це була програма, підготовлена разом з Гете-інститутом, плюс музика самого Рунчака і ще одного маловідомого німецького композитора. Не можна стверджувати, що це було щось радикально нове. Самому Рунчаку вже за сорок (і він давно поза категорією відкриттів). Але ансамбль його молодий. Всі вони займаються «прогресивною» музикою. Хлопці — молодці, бо роблять свою справу. Можна сказати, це один із небагатьох наших ансамблів, одержимих «новою музикою». Яка створюється не за традиціями, закладеними класиками, а згідно із сучасними авторськими «технологіями». А безпосередньо до розділу відкриттів року можна зарахувати фестиваль камерної музики «Chamber Music Session». Його організатори — фортепіанний дует Олександри Зайцевої і Дмитра Таванця. Вони запрошують чудових виконавців. Цього разу покликали Леоніда Сморгунера — бельгійця російського походження. Його саме «запросили», адже бюджету як такого немає.

Що ж стосується «великого» музичного театру, зокрема нашої Національної опери, то там з відкриттями складніше. Якби вони постаралися і поставили, скажімо, деякі камерні опери, то це й було б щось оригінальне. Цей жанр взагалі в нас не представлений. Мені, як і раніше, подобається «Київ-модерн-балет», він існує в нашому місті вже другий рік. Раду Поклітару створює класні спектаклі.

Проте будь-яке нове ім’я нині треба правильно розкручувати. Наприклад, Богдана Пивненко — гарна скрипачка, учасниця великого колективу, солістка ансамблю «Київська камерата». Але потрібно просувати вже сам ансамбль.

Завважу, в Києві є і таке чарівне явище, як хореографічний перформанс. Загалом він не співвідноситься з театром як таким, оскільки цей зріз не передбачає репертуарної прив’язки.

Чудовим був і «Гоголь-фест», що його організував театр «Дах» у «Мистецькому Арсеналі». Це сучасний театр. Натомість у Києво-Могилянській академії відроджують традиції 300-річної давнини, коли могилянські професори писали п’єси для своїх же студентів, а ті виступали як актори. Нещодавно вони «розкатали» п’єсу невідомого автора і поставили за нею спектакль «Аз». В оригіналі в п’єси давньоруська назва. Режисер Андрій Приходько зібрав свою трупу студентів, а супровід — ансамбль «Божичі», дуже цікавий колектив. Те, що ще три року тому в театральній справі у нас вважалося маргінальним, у Європі — цілком нормально. Ще пригадую Сергія Архипчука, у якого є самодіяльний театр «Мушля». Він робить театр з непрофесіональними акторами. І, знаєте, всі, кого він набирає до себе, мають там вигляд просто вражаючий! Бачила два їхні спектаклі. Виявляється, для того, щоб талановито лицедіяти, зовсім не обов’язково п’ять років життя віддавати нашому театральному вузу…

Арт-територія: місце під художнім сонцем

Олена Ягодовська, мистецтвознавець. Перекона­на, що українське мистецтво — це не спорт, і тут має бути місце й тим, хто програв, і чемпіонам; на безлюдний острів з-поміж інших шедеврів живопису обов’язково прихопила б Тіціана, Пікассо, а також картини деяких художників, котрі виставляються в її галереях.

— Було б дивно, якби іменитих західних арт-менеджерів нині раптом зацікавили молоді українські художники, — розмірковує пані Ягодовська. — Адже все має бути навпаки: молоді повинні передусім цікавити саме наших арт-менеджерів та галеристів. На чернігівському фестивалі «Територія душі», що відкрився недавно, великий проект був присвячений пошукам саме молодих вітчизняних художників. Цей проект називався «Сходи». А наша галерея «Арт-фокстрот», своєю чергою, відкрила донеччанина Романа Мініна.

Робота з молоддю в Україні передбачається лише гіпотетично. Помітних спільних проектів практично немає. А ось у рамках чернігівського арт-фесту було представлено дванадцять молодих. Чому «Сходи»? Тому що це символ найкороткого шляху до популярності, до успіху. Взагалі я негативно ставлюся до тих художників, які б’ють себе в груди: «Я — великий!» Потрібно, щоб це сказав хтось інший про цього художника. Тому просування наших молодих малярів на Захід трохи проблематичне. Вони просто не можуть там знайти «свою територію». Втім, вони і вдома почуваються не дуже комфортно. Навіть в економічному плані. Нині, наприклад, дуже подорожчали фарби, полотна. І всі мовчать, начебто про це говорити соромно. Часто у молодих художників елементарно немає змоги працювати через безгрошів’я...

Для мене ж улюблені молоді художники — ті, з ким нині працюю. Подобається Андрій Левицький. Вважаю, що він майстер офорту високого класу. Працюємо з Андрієм п’ять років, організовуємо виставки. Його талант не викликає суперечок у людей з абсолютно відмінними смаками. І якщо в Україні є художники, котрі так займаються офортом, то можна спокійно жити. Там і класика, і традиція. І дуже висока пластична культура ремесла.

Думаю, що в рамках недавнього «Арт-Києва» гучних художніх відкриттів поки не було помітно. Просто на «Арт-Києві» різноманітні жанри образотворчого мистецтва були представлені дуже рясно, у великій кількості. Думаю, у майбутньому в таких проектах потрібно виокремлювати «територію відкриттів». Тобто обов’язково має існувати лабораторно-експериментальна зона.

Так, галерея «Арт-Фокстрот» представляє творчість одеського художника Миколи Новикова. Дикуваті твори цього художника нагадують усіх, хто писав і жив на межі, що відокремлює три знайомі людству виміри від четвертого, невідомого.

Що ж стосується Центру Віктора Пінчука, проекти якого для багатьох стали відкриттями 2007-го, можу зауважити таке…Те, що він розширює уявлення наших співвітчизників про сучасне мистецтво, очевидно. Віктор Михайлович привозить чимало прогресивних робіт... Але це не «відкриття». В усьому світі ці художники — зірки, що відбулися. Пан Пінчук просто привіз їх до нас. І це безпрограшний варіант. Усі імена в його центрі — гучні. Певна річ, не можна очікувати, що й українські художники, котрі працюють у тій самій команді, такі ж відомі, як західні. Проте, наприклад, у Національному художньому музеї не помітно черг на виставку Пікассо, а в Пінчука — черги.

Насправді більшість відвідувачів мало знаються на представленому сучасному мистецтві. Просто їм соромно в цьому признаватися... Ми відірвані від цього мистецтва — причому на століття.

І якщо вже згадали про виставку Пікассо, то музейна книга відгуків — свідчення просто жахливого невігластва нашого «культурного споживача». Саме цей фоліант і потрібно демонструвати з пропагандистською метою: що пишуть люди про таку величину, як Пікассо! Здавалося б, хто-хто, а Пабло Пікассо — постать відома, очевидна. І тут начебто нікому нічого не треба доводити. Але я була вражена, коли прочитала цю книгу відгуків. Більшість просто не розуміє, що це прекрасна виставка. Фільм жахів не викликає стільки почуттів, як записи відвідувачів… Отож саме ця книга, мабуть, і є для мене «відкриттям року»…

Дивлячись у ящик: через «Вікна» — на «Свободу»

Євген Мінко, «Детектор медіа». У «телевізорі» ненавидить його рейтингове прагнення до поверховості, а визнає на тому ж ТВ гострий іронічний авторський погляд.

— У році, що минає, насправді значимих художніх відкриттів не було, — вважає Євген. — Було лише повторення сто разів пройденого (зокрема й на національних каналах) — проектів, форматів. Усього того, що вже точно не в 2007 році зажило масової популярності. Тому й складно говорити про те, що ж саме цього року на ТВ резонувало як нове, як відкриття. Це, до речі, стосується й багатьох серіалів. Тобто фільми, що були популярні в 2006-му, наприклад «Кадети», «Солдати», — усі в 2007-му продовжили свій переможний марш. Така ж доля й різноманітних шоу. Як ноу-хау можна навести, мабуть, «Великих українців» із Савіком Шустером. Але це шоу стартувало лише восени й розкритися в усій своїй красі поки не встигло. У принципі, не хотілося б, щоб це шоу виявилося занадто політизованим (як це сталося в першому випуску). В Україні досить багато яскравих імен саме в культурі, що й варто було б згадати. Якщо про конкретні постаті, то не хотілося, щоб забули Давида Бурлюка, художників початку ХХ століття. Адже в Україні було неповторне культурне середовище.

А якщо поміняти просодію й послухати наших шоу-балакунів, то, наприклад, Юрій Горбунов на «1+1» у «Танцях», вважаю, цілком на своєму місці. Хоча в нас у принципі низька ротація ведучих.

«Відкриті» нові обличчя на «Інтері» — теж момент закономірний і зрозумілий. Каналу були потрібні свіжі образи у зв’язку з новим топ-менеджментом. І, напевно, усе це виправдано, якщо поглянути на їхні рейтингові показники. «Інтер», до речі, багато в чому актуалізував цю проблему. Оскільки в практиці вітчизняних каналів давно немає тенденції вирощувати своїх зірок. Тому багато ведучих і мігрують між полярними «кнопками». Природно, це свідчить ще й про вузькість вибору.

Змінюється час і сприйняття, тому відкриттів має бути багато... Адже тепер джерела інформації зовсім не ті, що були раніше. Гадаю, у майбутньому обов’язково мають з’явитися невеликі, але оригінальні проекти. Адже справжня революція на ТВ відбулася ще наприкінці 90-х, коли вийшов «Великий брат» Енді Мола. Це було таки відкриття, це була програма, яка й поклала початок усім наступним аналогічним шоу. Вже потім зірки поїхали на острови, щоб їсти тарганів.

А 2007-го, як на мене, навстіж розчахнулися «Вікна. Новини» на СТБ — видовище дуже захопливе. На СТБ подають новини в іронічному ключі. Це, власне, оригінальний ТВ-проект, дарма що жанр новин.

Розгорнута книжка: погоду роблять «сашки» і «тані»

Андрій Бондар: поет, письменник, публіцист, літературний критик. Чудовий перекладач «Фердідурки» Гомбровича (та інших творів); давній друг «ДТ».

— Говорити про сильні, яскраві враження від 2007-го особливо не доводиться, — зізнається Андрій. — Якщо чесно, то не з’явилося такої нової української книжки, яка б збила з ніг і змусила пищати від читацького захвату. Можливо, це відбувається тому, що якісний рівень укрліту став усе ж помітно вищим? Тому сильна, яскрава книжка вже й не сприймається як якесь диво? У мене позитивні враження від повісті «БЖД» Сашка Ушкалова. Хоча в майбутньому від цього автора хотілося б більш оригінальної стилістики. Але, безперечно, якщо враховувати, що це його перша книжка прози, то рівень дуже пристойний. Виходить уже четверта (за три роки) книжка Тані Малярчук — «Говорити», яка є підтвердженням її високого письменницького рівня. Те ж саме можу сказати й про Любка Дереша. До речі, поступово погоду в українській літературі починають робити «сашки», «тані», «любки» й інші «павлики»-«богданчики». У цьому, певне, теж є помітне омолодження літератури. Звичайно, наслідки й ефекти від цього досить полярні... Але найголовніше те, що в молодих авторів є сміливість безпосередньо висловитися. Хоча іноді це буває вже й недоречно. Втім, усе це лише хвороба дорослішання.

Я, звичайно, не інстанція, яка виносить вердикти «без попереджень», тому кажу лише про появу й розвиток нових імен. Але чи стануть вони відкриттям, можна буде дізнатися пізніше. Цікаво, у що оформиться, наприклад, поетична творчість авторів збірника «Цілодобово» П.Коробчука, Б.-О.Горобчука та О.Коцарєва. Приваблює творча своєрідність Дмитра Лазуткіна, Андрія Любки, Іллі Стронговського. Цікаво, як розвиватимуться, попри все, талановиті молоді письменники Отар Довженко, Катя Калитко, Оксана Луцишина, Галина Ткачук, Ксенія Харченко, Дзвінка Матіяш. Проблема відкриттів у літературі в тому, що це аж ніяк не перегони на іподромі і не змагання вундеркіндів, а речі набагато делікатніші.

У цьому плані наша літературна періодика в її класичному, тобто паперовому, вигляді давно втратила вплив. В Україні вже немає таких впливових літжурналів, які творили б контекст. Чомусь застарілою і малорухомою виявилася саме така форма подачі інформації для нашої навальної цифрової сучасності. Не вмирає, щоправда, «Четвер» Юрка Іздрика. Але ж це видання ніколи й не позиціонувало себе як канонічне. А справжньою періодикою нині стали інтернет-видання... І тут, на мій погляд, на оцінку «добре» заслуговує «Проза» Анатолія Ульянова, хоча проект схиляється до критики візуальних мистецтв. Але все одно це цілком симпатично, жваво й агресивно. У мене хороша думка про київський часопис культурного опору «ШО», де досить багато місця приділяється українській літературі. Це розумне, адекватне, а головне — психічно здорове друковане видання. Ну а по-справжньому допомагає розкритися молодим письменникам Livejournal. com

Театральний спостерігач: о сколько нам открытий чудных…

Олег Вергеліс, культсектор «Дзеркала тижня». Шанувальник старого доброго психологічного (реалістичного) театру (Ефрос, Товстоногов, Данченко etc.); у сучасному авангарді-експерименті приймає осмисленість, ідею, талант; актори, які назавжди «перевернули душу», — Смоктуновський, Вів’єн Лі, Тетяна Дороніна, Борисов, Нонна Копержинська.

— Деякі «відкриття» року, що минає, на мій погляд, частіше виникали в двох площинах — контекстуальній і персоніфікованій... Чим, скажіть, не найважливіше відкриття року те, що академічних театрів в Україні за 2007 рік стало набагато більше, ніж глядачів у деяких залах? Може, їхній художній рівень зріс? Може, сценмова в артистів стала виразнішою? Чи, може, в академічних не відгонить кухонним запахом? Дійшли вже до того, що почали піднімати до академічного статусу типові театри-антрепризи... Так далеко зайдемо. Але ж усі відхрещуємося від «спадщини проклятого радянського минулого». А минуле ж — воно перстами за шию тримає. Олег Павлович Табаков — хіба не приклад — із фронтону МХАТу вже давненько зішкрябав літерку «А» (академічний). І залишився просто МХТ. Інша річ, що й визначення «художній» у деяких прем’єрних випадках теж не завадило б скоротити. Тільки це вже не наша проблема.

Часом і справді «контекст» контрастніший на відстані. Якщо не киснути в столиці, а на день-другий, скажімо, гайнути до Севастополя — у місцевий драмтеатр, так і там можна виявити чимало цікавих відкриттів. Трупи, виявляється, можуть бути живими не тільки в центрі, а й на островах. Зокрема, трупа цього театру (худкерівник Володимир Магар) видалася мені збитою й цільною. У списку передбачено різні відтінки амплуа (хоч зараз «Горе з розуму» став). У їхній літній прем’єрі — українському хіті «За двома зайцями» (режисер Віктор Шулаков) — задіяно весь колектив. І треба бачити, як ці артисти вишколені: навіть на другому (додатковому) плані багатонаселеного, гамірного, яскравого спектаклю севастопольські виконавці — власне, моє «відкриття» — аж ніяк не губляться, а подають образи рельєфно і з запалом.

Якщо ж знову повернутися до нашої тотально «академічної» столиці, то нове відкриття буде таке… Найкращим українським театральним режисером (із покоління наших зміцнілих) нині слід вважати виключно Дмитра Богомазова. Постановника, який не «замилився» на дешевих телесаморобках (як дехто), а в’їдається в тексти й без переносного значення живе своїми театральними ідеями та іншими химерними цінностями. І нема чого його на висілки відправляти (на Троєщину), самі туди їдьте — і окультурюйте спальний район. А таким послідовним постановникам — у центрі столиці місце (тільки не на п’яти квадратних метрах сценплощі в районі Перемоги). Вдруге поспіль поставити сучасну українську п’єсу (цього разу «Останній герой» Олександра Марданя на сцені Театру драми і комедії) — й знову не оконфузитися… А навіть навпаки: вивернути цю історію навиворіт; перетворити її на пронизливий трагіфарс; дати цим сюжетом дзвінкого ляпаса нашій інтелігенції, яка вічно ниє; розворушити непоганих акторів; подати історію будинку, що руйнується, як модель зникнення цілого прошарку… Для цього, хлопці, справді талант потрібен, а не ваші байки в жовтій пресі. У цьому ж спектаклі прекрасно розкрився мало до того відомий артист Олександр Кобзар. Він грає не стільки заданий образ, скільки різноманітні метаморфози одного образу… Його фінальна сцена (знесення будинку, зникнення, німб над головою) — до мурашок по шкірі. Тут-таки й нове відкриття Лесі Самаєвої: з хорошим потенціалом акторка.

Як на мене, слід вважати якщо й не великим відкриттям, то бодай хорошими заявками на майбутнє роботи молодих франківців у дуже важкому (енергетично й фізично) спектаклі Лінаса Зайкаускаса «Кавказьке крейдяне коло» за Брехтом. Дмитро Рибалевський і Анастасія Добриніна працюють з якоюсь жертовною самовіддачею, мов на останньому диханні… Сам матеріал справді нині важкопідйомний, а режисерська аплікація, мабуть, не для новачків, а для досвідчених артистів із серйозним творчим і життєвим досвідом. Але актори витримують, не ламаються, молодці.

У столичній Російській драмі чудово відкрився молодий артист Віталій Іванченко (у спектаклі Кирила Кашликова «Солдатики»), про це на сторінках «ДТ» був окремий матеріал. Актор — талановитий учень Давида Бабаєва, дуже хочеться, аби обдарований хлопець не загубився в густонаселеній трупі. Як це часто буває.

Катерина Константинова, «Дзеркало тижня»