Сьогодні, які і три роки тому, журналісти об’єднуються, аби відстоювати свою професію. Вони проводять акцію „Не продаємося!”. Терпець тележурналістів урвався після нещодавніх парламентських виборів. Адже цьогорічна передвиборна кампанія встановила сумний рекорд: ще ніколи на центральних телеканалах не було стільки замовних сюжетів на політичну тематику.

"Джинса" на сотні мільйонів доларів

З „чорних” партійних кас у кишені телевізійних менеджерів перетекли небачені суми, каже експерт „Інституту масової інформації” Вікторія Сюмар:

„Це серйозні цифри. Приміром, двохвилинний сюжет коштує близько п’яти тисяч доларів. Програма, участь у прямому ефірі – 50-70 тисяч. Усього, протягом передвиборної кампанії телеканали дістали від партій, за різними оцінками, від 200 до 300 мільйонів доларів”.

Ініціативна група тележурналістів в рамках кампанії „Не продаємося!” здійснює моніторинг центральних випусків новин, аби зафіксувати найбільш кричущі приклади „джинси”, як називають замовні сюжети. Незабаром журналісти оприлюднять підсумки першого місяця моніторингу, повідомив „Німецькій хвилі” один з ініціаторів кампанії Єгор Соболєв.

Боротьба за професію

Він наголошує: кампанія „Не продаємося!” – це не боротьба з „нечесними” політиками, які за допомогою грошей хочуть контролювати ЗМІ. Йдеться насамперед про те, аби зберегти журналістику як професію. Тому у щомісячних звітах журналісти наводитимуть конкретні приклади „джинси”, аби донести до широкого загалу механізм цього явища, каже Соболєв:

„Я наполягаю на тому, щоби ми говорили не лише про канали і тенденції, але і називали імена тих людей, які брали в цьому участь – починаючи з менеджерів, закінчуючи журналістами. Країна має знати своїх героїв”.

Конфліктів та образ з боку колег Єгор не боїться. Більше за все він побоюється іншого: „проплачені” новинні сюжети можуть остаточно стати нормою. Вже сьогодні, за його словами, більшість колег ставиться до замовних матеріалів цілком спокійно. Тому акція „Не продаємося!” – це насамперед дискусія про майбутнє журналістики в Україні, каже Соболєв:

„Коли в ефір виходить замовний сюжет, по-перше, це означає, що глядачеві нав’язали брехню. Хтось, можливо, у неї навіть повірив. По-друге, і це навіть гірше, на його місці мав бути інший сюжет, про щось важливе для суспільства. Але замовний сюжет його витіснив і це означає, що глядач про щось не дізнався. Це набагато серйозніша проблема. І боротися з нею необхідно навіть попри те, що колеги, прізвища яких будуть називатися, можуть на нас сильно образитися”.

Пряник дієвіший за батіг?

Медіаексперт Вікторія Сюмар із жалем відзначає, що за розміщення замовних інформаційних сюжетів готові платити не лише партії. Державні структури і навіть центральні органи влади не гребують сумнівним піаром. У таких умовах ЗМІ вже перестають виконувати свої прямі функції, а саме – контролювати владу, каже експерт:

„У нас була цензура влади, а тепер – цензура грошей. І чим же ця цензура краща? Цензура влади здійснювалася за допомогою батога. Але потім можновладці збагнули, що батіг – це грубо, журналісти починають чинити супротив. Тоді вони почали діяти за допомогою пряника. Адже гроші – це набагато приємніше і від них важко відмовитися. Але ми не маємо забувати – це та сама цензура”.

Єгор Соболєв стурбований тим, що молоде покоління журналістів, яке не застало цензури Кучми, не усвідомлює небезпеки, яка досі нависає над свободою слова в Україні. За його словами, на зміну „прянику” завжди може прийти „батіг”:

„Ми бачимо цю тенденцію і хочемо вбити цю заразу, поки вона не вбила нас. Наприклад, на одному з центральних українських каналів більшість таких замовлень виконують стажери, які щойно прийшли на телебачення. Я вважаю, що це катастрофа для їхньої майбутньої кар’єри. Вони ніде не закріпляться. Їх просто поміняють на нових стажерів”.

Єгор Соболєв налаштований оптимістично. Журналіст переконаний, що рано чи пізно менеджери телеканалів збагнуть, що гроші з „чорних” кас партій – це лиш миттєвий заробіток. Якщо ж хочеш забезпечити каналу стабільний рейтинг і, відповідно, прибуток, то не можна ставити під загрозу репутацію, пускаючи новини під замовлення.

Євген Тейзе, «Німецька хвиля»