Якщо західне журналістське середовище майорить від повідомлень про позови журналістів щодо порушення їхніх авторських прав, то для вітчизняної преси подібні позови стають сенсацією. На жаль, не завдяки тому, що Закон України «Про авторське право» в нас у країні чітко виконується. Швидше навпаки. Справа в тім, що модель вільного використання результатів чужої творчої праці у нас стала буденною і традиційною. В цьому ніхто не вбачає нічого поганого! А починається все, зрештою, зі скачаних рефератів. А закінчується, між іншим, плагіатом десь аж на найвищому державному рівні. Директор Інституту медіа-права медіа-юрист Тарас Шевченко вважає, що плагіат прослідковується в Україні на всіх рівнях: «Основна причина того, що плагіат існує, навіть не в тих, хто порушує авторські права, а в тих, хто лінується їх захищати. Журналісти не звертаються до суду, хоча часто помічають такі випадки. Медійники нічого не роблять, щоб захистити свої права. У випадку з інтернет-плагіатом виникає ще більша проблема, бо найголовніше — знайти відповідальну особу».

Саме тому перемога журналістки «УНІАН» Тетяни Печончик у справі незаконного друку її матеріалу без підпису автора і посилання на видання стає в межах реалій сучасної української преси знаковим. Так, виконавчий директор Інституту масової інформації Вікторія Сюмар прямо пов’язує відсутність в Україні жанру журналістського розслідування і папараці з поширеністю плагіату в медіа. «Хто буде компенсувати журналістам їхні зусилля, виплачувати за хороші кадри або якісне журналістське розслідування великі гроші, якщо вже завтра все це безкоштовно привласнять собі інші видання?» — пояснює Вікторія.

Тетяна Печончик натрапила на плагіат абсолютно випадково. Переглядаючи пресу, вона помітила свою незаконно надруковану статтю в газеті «Свобода істини» (засновник «Леус Медіа-проект»). Стаття від 2007 року під назвою «Сленг: зеркало общества» була надрукована без зазначення прізвища автора і виявилася передруком матеріалу Тетяни «Чи існує український сленг?» у «Робітничій газеті» від від 11 грудня 2003 року. При подальшому перегляданні видання з’ясувалося, що газета з пафосною назвою «Свобода істини» досить специфічна і відрізняється аж надлишковою свободою, адже 90% матеріалів у ній друкувалися без будь-яких підписів чи посилань.

Відтак за підтримки Київської незалежної медіа-профспілки, Інституту медіа-права та Інституту масової інформації Тетяна наважилася подати в суд. Під час судового процесу представники газети «Свобода істини» підтвердили, що стаття «Сленг: зеркало общества» дійсно була передруком матеріалу Тетяни Печончик, але ім’я автора не було вказане через технічний огріх. Попри таке немудре пояснення, діяння «Свободи істини» були визнані незаконними. Суд постановив стягнути компенсацію у розмірі 4430 гривень і 500 гривень моральної шкоди, а також зобов’язав ТОВ «Леус Медіа-проект» протягом місяця за власний рахунок надрукувати у «Робітничій газеті» резолютивну частину цього рішення, оскільки газета «Свобода істина» на той час вже не видавалася.

Порушення авторських прав в Україні трапляється на кожному кроці. Від цього страждає безліч журналістів і видань, але боротися з цим мало хто хоче. Хоча, мабуть, якби подібних до Тетяни Печенчик позовів у суд було більше, авторське право в Україні було б більш шанованим. Якому виданню потрібні зайві грошові стягнення і зіпсована репутація?

Гірша ситуація тільки на ринку інтернет- видань. Проблема, що виринає з глибин всесвітньої мережі, — це законодавча беззахисність інтернет-видань. Якщо друковані та аудіовізуальні формати принаймні фігурують у законі, то про інтернет не йдеться взагалі. Окрім того, існує питання глобальніше: хто в державі взагалі відповідає за координування сфери авторського права? Визначити це дуже складно. Сергій Костянчук, адвокат Тетяни Печончик у справі проти «Слова істини», розповідає, що після його звернень з приводу порушення авторських прав до трьох інстанцій відреагувала тільки одна — міліція. Вона і розпорядилася відправити обидві газети на експертизу до Державного інституту експертиз. А от Державна податкова служба відповіла, що це не їхня парафія, а Державний комітет з питань інтелектуальної власності не відреагував узагалі.

«Найприкріше, коли не цитують, а просто «передирають» статтю з фотографіями такі організації, як «Не будь байдужим». Вони декламують, що намагаються розбудовувати країну, пишуть «починайте з себе», а самі порушують авторське право, — скаржиться головний редактор порталу про культуру sumno.com Богдан Логвиненко. — Таких випадків буває багато. Як правило, після наших скарг статті просто знімають. Одного разу статтю з нашого сайту передрукувала «Літературна Україна». Вони посилалися на нас, але повністю змінили, що згідно із законом теж є порушенням, бо своєї згоди на це автор матеріалу не давав. В Україні інтернет- видання не є засобом масової інформації, за законом вони просто не існують. Тому до суду ми навіть не намагалися подавати. Ми б не виграли справу. Потрібно прийняти ряд законів, а також підвищити обсяги відповідальності. Як на мене, потрібно запровадити відсоткові штрафи — від заробітної плати або прибутку. 2% від прибутку видання — і воно вже ніколи не буде нічого красти».

Де шукати витоки проблеми поширення плагіату? Звичка присвоювати собі чужу інтелектуальну працю формується ще в шкільні роки, особливо у покоління сучасних тінейджерів, які роблять домашні завдання з книжками на кшталт «Вирішення усіх задач» і «Твори з української літератури». Це ще на початковому етапі спримітизовує мислення майбутніх студентів, які в подальшому або скачують реферати з інтернету, або отримують їх за гроші, навіть не перечитуючи. «Колись на першому курсі я ходила декілька разів до бібліотеки, брала джерела, писала реферати по-чесному, зі справжнім списком літератури, — з ностальгією згадує студентка п’ятого курсу Ганна. — На п’ятому курсі це значно складніше. По-перше, немає часу, а по-друге, є інтернет, у якому мільйон рефератів, статей, і тут можна знайти будь-яку інформацію. Я не завжди просто перекачую реферат, часом я роблю його частинами: «копі-пейст, копі-пейст», от реферат і готовий. Але я обов’язково вчитуюсь в те, що я копіюю. А стосовно авторських прав... Якщо реферати хтось виклав у інтернет, то вони за свої авторські права не переживають. Я не вважаю це плагіатом, це компіляція. «Копі-пейст» — це мій метод».

По суті, межа між плагіатом і намаганням творити у схожій манері дуже тонка. Це стосується усіх видів творчості. «Ця межа повинна бути у кожного в голові своя, — упевнений Костя. — Якщо людина не захоче, вона не буде тупо копіювати чужу працю. Це залежить виключно від вас».

Наостанок зазначимо, що нині усі журналісти, авторські права яких були порушені, можуть звертатися до Київської медіа-профспілки, яка відтепер цю сферу активно курує, за телефоном: 8-050-310-44-41.

Маша Томак, «День»