На мій відгук про цю книгу Лариса Денисенко надіслала мейла, в якому обурилася передовсім тим, що головного героя роману (в цій книжці вона пише від імені чоловіка), я асоціював з нею самою. "Прочитала рецензію на "Корпорацію", дякую, що не тільки прочитали, але й склали про книжку думку, мені взагалі цікаво, як вона сприймається, і складається таке враження, що сприйняття залежить від фактору: перебувала чи не перебувала людина на державній службі. В Вас погляд взагалі базувався не на цьому, і це, насправді, дуже класно!" – так починався той гнівний лист Денисенко.

Потому у Лариси вийшло ще чотири книжки – "Танці в масках", "24:33:42", дитяча "Ліза та Цюця П.", а геть нещодавно, менше місяця тому – новий роман "Помилкові переймання".

Про що йдеться у новій книзі? Назва навіює думку, що це звичайний детектив.

– На це наштовхує, мабуть, фраза "життя за розкладом вбивць". Вбивцями в даному випадку виступають ранок та ніч. Бо все це стосується біоритмів людей, а не їхніх злочинних намірів. Існує умовний поділ людей на сов та жайворонків. Люди-сови, які активізуються вночі, часто є млявими на ранок, люди-жайворонки, які підводяться зі світанком, гальмують під вечір. Навіть на різних біоритмах можуть будуватися непорозуміння. А також помилкові переймання. "Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць" за жанром є драмою. Невдячна справа переказувати власний твір, але ідея його полягає в тому, як часто різні люди інакше сприймають, на перший погляд, однакові речі, слова та явища. І як часто ми страждаємо через те, що неправильно розуміємо одне одного. Для того, щоб люди краще одне одного розуміли, треба щоб вони більше спілкувалися, відповідально ставилися до своїх та чужих слів і не соромилися перепитувати, з одного боку, а з іншого – не вставали у позу "ти й без слів мусиш мене розуміти!".

Як довго в Україні триватиме "корпорація ідіотів"?

– Я боюся, що "корпорація ідіотів" вічна. Але її можна зменшувати, можна маніпулювати нею, використовувати, змушувати відповідати за свої обіцянки, працювати на людину. З підвищенням рівня свідомості людей, самоповаги, обізнаності, буде зменшуватися "корпорація ідіотів". Ніколи не треба лінуватися – з вами вчинили непорядно, треба боротися. Треба про це говорити, виносити ці питання, прізвища на світло, звертатися до суду. Коли наші чиновники на власній шкурі відчують, що працює така штука як громадянська відповідальність, а наслідком цієї відповідальності може бути втрата доходів, погана репутація, кримінальна відповідальність – тоді вони будуть поводитися порядніше, хоча б з мотивації самозбереження.

Що спонукало вас написати соціальну сатиру?

– Очевидно, я дуже спостережлива. І в мене розвинуте почуття справедливості, не таке, як в Юлії Володимирівни (сміється Лариса), але тим не менше. Моя подруга зве мене "хазановським папугою". У 80–х роках був дуже популярний образ папуги, якого змалював Геннадій Хазанов. Папуга викривав соціальні недоліки. "Я і тут мовчати не буду!" – волав він у Зоопарку. "Тигру не докладають м’яса!" От я поводжуся так само. Тобто мені ніяк було не уникнути написання соціальної сатири.

Нещодавно ви отримали премію за найпопулярнішу книгу по кількості викрадень із книгарень. Яка аудиторія ваших крадіїв? Ніколи не доводилось зустрічатись із такими?

– Уявляю собі, як підходить до мене такий сором’язливий дядя у сіро-смугастому костюмі і каже: "А я, знаєте, вчора вкрав вашу книжку, можете підписати?" А я йому суворо відповідаю: "А скільки вона коштувала?" Він губиться і каже, що не подивився на цінник. А я йому: "А ви знаєте, що від її ціни залежить вид вашої відповідальності: адміністративна або кримінальна!" І чоловік намотує кола подалі від мене.

Я не знаю, що спонукає людей красти книги. Можливо, обкладинка "Корпорації ідіотів" (бо крали саме її) промовляє до людей: "Вкради мене! Тут написано саме про вас, про крадіїв, ви тоді краще зрозумієте героїв!" Загалом я вірю в те, що книжка розмовляє з читачем. Тому, можливо, дійсно "Корпорація" провокує людей на крадіжки.

Як почала писати взагалі і зокрема дитячі книжки?

– Мені завжди було цікаво створити справжнього друга для дитини. До того ж такого друга, якого б дитина могла вигадати сама. І от коли до мене підійшла з пропозицією моя подруга, професійний культуролог та талановитий менеджер Діана Клочко від видавництва "Грані-Т", а чи не хотіла б ти написати дитячу книжку, я майже відразу погодилася, бо моє бажання вже було окреслене олівцем, і от прийшла Діана і навела його фарбою. Цюця П. народилася з дитячих малюнків. Я просто бачила, кого і як малюють діти, як вони цих істот підписують, заплющила очі – і швиденько намалювала Цюцю П. І все – цього було достатньо, щоб вона ожила і почала свої мандрівки.

Ви працюєте адвокатом. Приватно чи в якійсь фірмі? За яких умов ви можете покинути цю справу і повністю віддатися письменництву?

– Я працюю сама на себе. Людина завжди робить вибір, для мене менші гроші забезпечують, як це не дивно, більшу свободу. Робота на себе означає, що тобі не треба сидіти цілодобово в офісі, рвати шкіру, щоб здобути партнерство, не треба ділитися з кимсь (крім рідної держави) своїми доходами. Але й побігати тобі треба більше. Бо складніше знайти клієнтів, неможливо працювати на великі корпорації.

Щороку через збільшення рівня корупції в судах в мене зростає бажання кинути це, і займатися виключно письменництвом. Але юриспруденція це як гра, вона затягує, коли ти бачиш цікавий випадок, в тобі народжується азарт, і я просто не можу собі відмовити в тому, щоб не почати моделювати різноманітні виходи. Шкода, що будь-який геніальний, направду, хід з твого боку, може побити звичайна грошва з боку твого опонента. Але я дозволяю собі залишатися романтиком навіть в юриспруденції, і продовжую працювати.

Які реформи для України необхідні, як в книговидавничій справі, так і в юриспруденції?

– Україна – країна постійного недореформування. Скільки реформ було розпочато, але фактично жодну не завершено. Я навіть не знаю, чи трапиться коли-небудь таке диво. Вже зараз існує кілька чудових концепцій правової реформи, треба їх просто втілювати. Що стосується книговидання, то на мій погляд, важливими є три питання. Перше – широка мережа книжкових магазинів по всій країні, а краще – кілька конкуруючих мереж. Друге – розвиток перекладів. Я є постійним читачем іноземної літератури, але мені простіше або прочитати в оригіналі, або прочитати в російському перекладі. Щоб розвивати мову, розвивати українську книжку, привчати людей до якісної літератури українською – треба перекладати першими. Перекладати нові літературні імена, лауреатів книжкових премій, знаних майстрів іноземної прози. Це все піде на користь і читачу, і сучасній українській літературі. Третє – активна просвітницька агітаційна компанія "читай, інакше програєш!" Перевага книжки над пляшкою пива, наприклад, має бути подано переконливо, привабливо для будь-якої аудиторії. Таких компаній має бути кілька, вони мають бути постійними.

Кіносценаріями не було бажання зайнятися?

– Я за своє життя написала один сценарій. Сценарій документальної стрічки. Знову ж таки на тему непорозуміння людей. І я не переконана в тому, що написала його технічно правильно. Бо я не вчилася писати сценаріїв. З іншого боку, я дивлюся на сценарну завзятість моєї подруги Ірен Роздобудько, і захоплююся її працею, вона опанувала це мистецтво! Мені здається, що писання сценаріїв, якщо взагалі це прийде в моє життя, буде даватися мені важко. Через мою непосидючість. Я тільки рік тому примусила себе перечитувати те, що написала, і вносити доповнення та виправлення. До того я вважала, що це надзвичайно марудно. Мене влаштовано так: коли я пишу, я проживаю разом з героями кожну історію. Іноді це буває легко, іноді – дуже важко; але тому, коли я вимушена проживати ці історії наново, мені стає марудно, хочеться написати щось інше, щоб себе побавити-розважити.

Як ведуча передачі "Документ +" на каналі 1+1, які завдання ви перед собою ставите? Чи можна було б сподіватись цю якісну програму побачити у прайм-тайм?

– Мені теж болить це питання. Але я не є менеджером студії і не впливаю на ухвалення подібних рішень. Я можу нескінченно дзьобати печінку менежменту скаргами, але це неефективний метод. Моє завдання – якісно працювати на тому місті, і в тих часових межах, які встановлені для "Документа +". Моє завдання – розробити, можливо, нову концепцію культурологічного ток-шоу, виписати сценарій документального циклу – і довести, що такі проекти слід підтримувати, довести, що це сподобається людям. Знайти інвесторів. Зараз я працюю над кількома відповідними проектами.

У вас було багато гостей в студії, але ж є розмови, які запам’яталися найбільше?

– Для мене всі мої гості є цікавими. Але людина, що найбільше мене вразила, – Михайло Мельник, дніпропетровська людина-театр "Крик". Річ, яка мене найбільше вразила – Рушник національної єдності, який представляла Тамара Стеценко. Рушник вигаптовували майже тисяча українських майстрів: жінки, чоловіки, різномовні українці, татари, він відображає і наше минуле, і наше теперішнє, він є кращим листом у майбутнє. До речі, мені здається, що саме енергія цього рушника допомогла мене побороти мій бронхит.

Що б ви ніколи не рекламували по телебаченню? А на що б погодились і задарма?

– Що стосується реклами, то поняття "задарма" мені здається недоречним. Тільки за гроші. В мене, наприклад, об’єктивно гарне волосся, і якби мені запропонували рекламувати шампунь, який б робив моє волосся ще кращим, або фарбу для волосся, завдяки якій це волосся не вилізає пасмами, а виглядає здоровим та блискучим, я б залюбки погодилася продемонструвати це іншим дівчатам. Або інше: в мене чуттєві очі, тому я дуже рідко їх фарбую, а якщо фарбую, то гіпоалергенною косметикою, і от те, що перевірено на мені: очі не виливаються разом з сльозами та не червоніють як в кролів-альбіносів – своїм прикладом я можу донести до інших. Але все це – за гроші.

Задарма – тільки соціальна реклама. Допомога дітям, допомога тваринам, допомога хворим на СНІД, будь-які проекти, спрямовані на підвищення та популяризацію культури – завжди можуть на мене розраховувати, і нічого мені не платити.

Чи навчили вас саму чогось історії із ваших книжок?

– Власне, мене спочатку вчать історії, які зі мною трапляються. Іноді їм потрібно трапитися кілька разів, щоб я на них звернула увагу та повчилася. Сама я намагаюся завдяки цим історіям знаходити смішне у сумному, вчитися бути терплячою до людей, а також любити і вірити в позитивне.

Розмовляв Богдан Логвиненко, «Политик HALL»