Студії імені Довженка кіно знімати ніколи! І ніколи їм, стомленим сонцем, навіть «сходити в кіно». Хоча б на чуже. На «вовкодавів» якихось або на «техаську різанину» — щоб кіноінструкцій від успішних товаришів нахапатися. Головне історичне завдання цієї студії сьогодні (у бурхливу епоху «розвинутого гуманітаризму», у чому щиро впевнені естети на Банковій) — відбивати періодичні атаки охочих прибрати до рук ласу землю. Студійну землю. Якщо не всю — то принаймні клаптик (на задвірках). Якщо не оптом, то бодай уроздріб (на виплат).

Ціна питання — «дике поле» у центрі столиці. Проспект Перемоги, 17 гектарів неораного задоволення. Гектари поки що «національні». І спеціальним «декретом» захищені (від місяця грудня 2001 року — за нашим стилем). Але тому що закони в цих «верболозах» — вже гірші від будь-якого дишля, то через місяць-два, злившись у коаліції, дивися, настрочать чого завгодно. І кому завгодно. А там, отямитися не встигнеш, як загримить вона — земля Довженкова — під фанфари!

Не зі сновидінь, а із джерел, які заслуговують на довіру, дізнався нещодавно милу інформацію, нібито навколо землі, сльозами геніїв зрошеної, давно платоспроможні «женихи» тиняються — народні улюбленці різних передвиборних мастей! А усередині самої студії давно рояться вкрай трагічні побоювання. Мовляв, перенесуть цю бідолашну «фабрику мрій» — до дідька: на задвірки, за ліси, за ріки. У свинарник якийсь. А на Перемозі переможе... Що ж іще тут перемагає? Чергові багатоквартирні веселощі. У нас тільки про «бездомних» і думають! Зважаючи на масштаби архітектурного каліцтва.

Від неминучості марно ховатися — навіть не сподівайтеся. Незабаром і до вас приїде... бульдозер. Почекайте трішки.

Найгарячіша тема останніх днів у порожніх студійних коридорах (із новенькими табличками прізвищ маститих режисерів, які давно нічого не знімають) — наближення «будови сторіччя» на «священній землі». Очікують зведення медіакомплексу. Суперсучасного, гіпертехнологічного, з готелем (нібито), кіноцентром тощо. Старі павільйони і пам’ятники Довженку і Параджанову поки начебто під знесення не потрапляють. А от «необжиті території» на, підкреслю, Національній студії, можуть фігурувати як «відступне» одній активній фірмі-забудовниці — ВАТ «Трест «Київміськбуд-1» ім. пана Загороднього.

Процес давно пішов. «Архітектурне аранжування» старанно готувала сама Лариса Скорик. «Віра! Майна!». А не «Мотор! Зйомка!».

«Ты помнишь, как все начиналось?»

Щоб не стомлювати дорогого читача «повістю минулих літ» (деталями судової тяганини навколо студійної території), відразу ж візьму та як оспіваю... Пісня пісень! Персонально Миколі Павловичу. Авжеж, наламав дров і «загартував сталь» відомий режисер і найбільший академік землі української. І ще, що істотно, екс-директор головної студії країни.

Ще у вересні 2000-го, ридаючи над «квартирним питанням» (яке зіпсувало всіх його студійців), пан Мащенко взяв і підмахнув один фатальний договір. І відповідно до того документа трест «Київміськбуд-1» міг почуватися на студії як удома. Хочу будую — хочу знімаю. «Вибив двері — сам вставляю!»

Може, тоді, за сльозами праведного співчуття «бездомним» студійцям, пан Мащенко так і не розібрав, «що» підписав? Адже статус «національної» студії було надано не без його клопотань. А які ж тут, пробачте, будівництва? Це ж не приватні угіддя, де хоч корів паси, хоч хмарочос будуй, а наче ж наші з вами гектари — національні, суспільні, народні.

...Це те ж саме, якби Ступка або Резнікович у прекрасний день надумали вже у своїх «національних» храмах облаштовувати квартирні надбудови над театральними дахами, щоб утішити там безпритульних лицедіїв (коли такі ще залишилися в цих ситих трупах).

І от сім років тому під Довженка і заклали міну уповільненої дії! Який сенс тепер згадувати грудень 2001-го, коли постановою Кабміну комплекс студійних споруд був оголошений «пам’яткою історії національного значення», а вся територія — «землею історико-культурного призначення». І що ж тепер ремствувати (заднім числом), якщо по цих золотих гектарах міг приймати рішення Кабмін (і його транзитні керманичі). «Будівельна» драма починалася з елегійного епілогу: «Пташку шкода!» А потім у сюжеті почала пробиватися справжня класична риторика зі «Ста тисяч» Карпенка-Карого: «Чия земля?..» Отож-бо.

У драмі почали з’являтися нові учасники. Наприклад, ТОВ «Еліт­інвест». Згодом і будиночок виріс на вулиці Молдавській.

Трохи раніше — 29 листопада 2001 року — на світ Божий народжується додаткове документальне «освідчення в любові», підписане паном Мащенком. І відповідно до вже цього тексту, «Київ­міськбуд-1» «у рахунок квартир, які належатимуть студії в будинках, побудованих трестом на її ж території», передає кіностудії три квартири загальною площею 150 квадратних метрів (це ключовий пункт розбрату).

Квартири, звичайно, не в центрі. Та й питання не в топографії. А в совісті: це що ж за «безцінні бомжі» улаштувалися тоді на студії, коли через ті три «нехороші» квартири під удар поставили головну державну студію? «Святиню!» — як вони усі тепер говорять, коли тверезі.

Що тепер вимагати від «Київ­міськбуду»? Для них що ця територія, що та — чистий бізнес. «Віра! Майна!» — і вперед! Не вийшло на початку нового століття чогось, то ж за трестом люди серйозні. Свого не прогавлять — у будь-якому парламентському скликанні. Адже так роблять усі. Окремі партійні ЗМІ нещодавно навіть розкопали таємничі «архіви», які пролили світло на один із силуетів сюжету. Деякі члени спостережної ради цього популярного тресту, виявляється, були тісно пов’язані з ВАТ «Укргазбанк», із яким, своєю чергою, тісно пов’язаний пан Горбаль — один із керманичів «Регіонів». І тут, звісно, ніяких натяків, а лише контекстуальне цитування.

І там — майже шість років (із творчими канікулами) — досі ще триває приятельське братання студії з «Київміськбудом-1».

Кульмінація «обмінів люб’язностями» — недавня вимога будівельників уже через суди стягнути зі студії Довженка майже півтора мільйона гривень «збитків» (це вартість тих самих відданих трьох квартир) і ще одинадцять мільйонів «втраченої вигоди», котрою вчасно не скористався трест.

Як там обчислювалася «вигода» — предмет дисертації для Софії Ковалевської, а не для нас, звичайних землян. Утім, суть проблеми ця арифметика не змінює. Студія ж програє один суд за іншим. А привид бульдозера — не нічний трилер.

І прийдешнє (можливе) будівництво на студії сучасного найбільшого медіакомплексу (який, думаю, має бути «імені Мащенка») — тепер як «мирова угода». Щоб і вашим і нашим. Щоб і мені і тобі — добре.

Правда, не знаю як вам, друзі, а мені чомусь хочеться смикнути гранату: «Тож не діставайся ти, нікому!..» Поки «техаська бензопила» не добралася до довженківських яблунь.

«Скованные одной цепью»

Володимир САВЕЛЬЄВ — український кінорежисер, постановник фільмів «Капітан Фракасс» (із Меньшиковим), «Ізгой» (із Поллаком), «Таємниця Чингісхана» (зі Ступкою). Фестивальний успіх мав фільм «На-та-лі!» про долю гімнастки. «До революції» пан Савельєв апріорно не сяяв у «вищій лізі» довженківців. «Після революції» — він бунтар, провісник, вождь, котрий періодично опонує тим або іншим студійним «адмінрежимам». Нині — крім священної війни за землю — режисер заклопотаний і підготовкою кінопроекту про кошового отамана Калнишевського — за деякими версіями, пращура Віктора Ющенка… Про що Ющенку, кажуть, уже повідомили. Роль «пращура» може зіграти Ступка… (далі продовжувати?)

— Володимире Олексійовичу, вам, либонь, не вперше бунтувати на студійних барикадах. Пам’ятаю, із Приходьком ви воювали. Тепер «під роздачу» новий — дуже врівноважений — директор потрапив.

— Мені нещодавно довелося відбити шість позовів. Після того як Приходько намагався мене звільнити. Але я був відновлений. І тепер збираюся подавати позов уже на самого Приходька!

— Почекайте-почекайте, але Віктор — це ж уже проспівана пісня. У нього давно своя студія.

— А я збираюся подавати позов за перевищення повноважень... За масові звільнення з метою збанкрутити студію, знищення сімнадцятьох цехів, включаючи цех обробки плівки... За розорений театр кіноактора, який міг би процвітати. За знищення бібліотеки, яку навіть під час війни евакуювали в Казахстан...

— Може, ви надто гарячкуєте? Адже, упевнений, не було ж у нього мети...

— Мета була єдина — знищити Національну кіностудію! А потім побудувати на наших кістках свої офіси для зйомок мильних опер. Надзавдання — це масова забудова сімнадцяти студійних гектарів у центрі міста. Адже вартість кожного гектара — не менш як два-три мільйони доларів! Куш хоч куди! За часів Приходька «успішно» тривав розвал кіностудії. «Справа Мащенка» жила і перемагала! Було розігнано персонал. А новий директор — Ігор Ставчанський — на мій погляд, нині чудово співіснує з Приходьком. Принаймні за всю ту розруху колишньому директорові претензій не висувають. Скоріше навпаки: Приходько процвітає як у своїх приміщеннях, відремонтованих за рахунок студії, так і в нових павільйонах, де він знімає про Мухтара і Махна. І Микола Павлович Мащенко процвітає. Він чудово почувається в нібито подарованій президентом шикарній квартирі в елітному будинку на вулиці Ковпака. А за деякими версіями, її вартість — понад мільйон доларів! Як вам? І, до речі, Приходько — «вірний учень» Мащенка, про що сам Микола Павлович говорив у своєму інтерв’ю. І вже згодом цілком «загадкова» поява на студії Ігоря Леонідовича Ставчанського — нового директора. Контракт йому підписав в.о. міністра культури, котрого призначили лише на день. І чи не з цією метою?

— Ви так сміливо «наїжджаєте» на людей. А докази є?

— Я був змушений їх збирати. Бо і раніше доводив у судах, що сам не верблюд. «Спілкування» з такими особами, як Приходько, Мащенко, екс-депутат Гаврилюк — марно не минає.

— Тепер ви наводите тінь, натякаючи, що вже і новий директор «усім козак, та тільки чуб не так?» А хто ж тоді вам до вподоби — де його знайти, ідеал цей?

— Не можу стверджувати, що Ігор Ставчанський безпосередньо пов’язаний з Мащенком і Приходьком. Але вже надто багато знаків запитання хоча б у справі одіозного будівництва, яке затіває на нашій студії «Київміськбуд-1». Кричущий випадок: за студійну землю — три квартири! Причому не в центрі, а на околицях! Але якщо спочатку говорили принаймні про 2, 3 га землі, які, можливо, віддадуть під забудову, то сьогодні вже окреслено новий ареал — 4, 3 га. Можливо, домовилися? Думаю, після ряду резонансних публікацій — зокрема й на сторінках «ДТ» — усе-таки посоромилися забудовувати студію хмарочосами. А вирішили знайти «соломонове рішення» — збудувати на території студії Довженка так званий «медіацентр»... Тільки який стосунок це має, власне, до студії, якщо законодавством заборонено проводити такі маневри?

— Але ж уже побудували один будинок, на території, яка прилягає до студії? Чому ж іншим не можна?

— У тому й річ. Побудували — і ніхто за це неподобство не відповів!

— Та все ж чому ви так азартно нариваєтеся на конфлікт із дирекцією? Адже наскільки мені відомо, Став­чанський особисто до вас прихильний, доручає роботу в «комітеті порятунку», щоб відбивалися від атак «Київміськбуду-1».

— У цьому, напевно, хитрість нового керівництва. Доручити — доручили, а самі почали робити свої справи. І мені вже відомо, що Мінкульт, люди з оточення Богуцького, дали «зелене світло» на ганебне будівництво на студійній території. Саме по собі вибудовується цікаве коло: Мащенко-міністерство-нова адміністрація-«Київміськбуд-1»... Ще Скорик проект пропонує. Сковані однією ціллю! Сковані одним «ланцюгом».

— Ой лукавите, пане Савельєв... Той самий Приходько не діяв як йому заманеться, а спирався на художню раду студії! Той самий Ставчанський постійно радиться з колективом. Що ж народ тоді мовчить? Чи тільки ви один проти?

— Як же... Приходько «спирався»... Тільки не на обрану, а на призначену ним самим худраду, у складі якої були Мащенко, Муратов, Гресь, Янчук, Ільїнський, Засєєв. Ці самі особи стали згодом і «порадниками» Ставчанського. Вони і нарадили йому завершити розпочаті ще за Мащенка «художества» — «Богдан Хмельницький», картини Муратова, два проекти Ільїнського... Що там іще? «Запорожець за Дунаєм» Засєєва. Було ще дві-три дебютні короткометражки. Але, за гамбурзьким рахунком, це творче банкрут­ство! Цей корабель свідомо хочуть посадити на мілину. Принаймні останні вісім років тільки цим і переймаються. А додайте до цього ще 8 млн. боргу! І студія відразу накаже довго жити... І будемо лише оглядатися на «старшого брата», де майже тисячу назв за рік «випікають». Для нас же вочевидь готується інша доля — студія під знесення, а на її місці — новітня «архітектура»!

«И мы еще споем?»

Ігор СТАВЧАНСЬКИЙ — генеральний директор Національної кіностудії імені Довженка. На бойовий пост заступив у 2005 році. У той період поставив архіважливе завдання: мінімізувати всі збитки студії, закрити зяючі діри запущених ще за Мащенка проектів. Колись із кіновиробництвом пан Ставчанський пов’язаний не був. Мав бізнес у Чернівцях. А кінокола у часи сходження Ставчанського на трон директора нарекли його «людиною Білозір». Відповідно до останніх даних (які, думаю, підтвердить Ганна Чміль), за Ставчанського вже у 2006-му студія Довженка (уперше за роки незалежності України) «вийшла у світ» із позитивними показниками — близько 900 тисяч гривень прибутку. (І це не межа?)

— Ігоре Леонідовичу, що ж нам знову Чехова цитувати? З його «Чайки» крилату думку взяти про те, як «потрапили в запиндю» — уже студія Довженка у зв’язку з «Київ­міськбудом-1»? Невже немає ніякого виходу?

— Я можу вам показати десятки документів стосовно цих судів. От, будь ласка, господарські, апеляційні, касаційні... Все це триває, як ви знаєте, не один місяць і навіть не один рік. Ось документ — за десять днів треба це питання вирішити... А коли ні — знову будуть заарештовані наші рахунки. Що тоді?

— А що? Невже і після арешту рахунків наші найгуманніші суди не перейматимуться проблематикою студії, Національної студії?..

— А куди далі подавати? Після Верховного суду? Хіба в Гаагу? Треба знати цей бізнес, це середовище... Добре, вони хоч не ламають нас об коліно. Представники тресту все-таки розуміють, що це — Національна студія. І то є серйозне питання. До того ж можливе будівництво — це неохоронна зона. І вже коли ми говоримо, що має бути вихід із судової безвиході, що ж, нехай приймає вольове рішення Мінкульт — і нехай ситуація розвивається відповідно до духу і букви українського закону!

— У нас сьогодні лише за «духом» і живуть... Де ви «букву» знайдете?

— Я підкреслюю й особливо акцентую увагу на такому: коли немає іншого виходу і коли всі судові інстанції пройдені, що ж... Але нехай це буде принаймні профільне будівництво. Не житловий масив, а тільки медіацентр! Тобто будівлі, де згодом могли б працювати профільні підприємства — телестудії, кінокомпанії, кінотеатр... Тоді і студія одержить площі, які нам, безсумнівно, потрібні. І частина коштів піде на переоснащення цехів, що теж буде великим плюсом.

— Знову ж таки: можливе будівництво медіацентру ніяким чином не повинно торкнутися основних студійних потужностей! Це не територіальна серцевина. До того ж, повірте, на околицях «карти» студії Довженка є занедбані місця, які і потрібно було б облагородити. А якщо там з’являться нові павільйони або зали, нам же від цього — користь.

— Невже всі негаразди лише через ті три злощасні квартири, які колись виклопотав на свою голову Мащенко?

— Я не хотів би зараз обговорювати дії попередників. Тоді, можливо, були свої передумови — суб’єктивні. А сьогодні ті старі проблеми нам, на жаль, залишилися у «спадок».

— І ніяк не можна оскаржити в судових інстанціях той старий договір із «Київміськбудом-1»?

— Як це зробити? Через сім років, чи що? Якби бодай через три роки... Але, пробачте, я тоді тут не працював. А сьогодні мені дісталося те, що дісталося. Можна кричати, можна проводити маніфестації... Та коли заарештують рахунки, я сумніваюся, що це сильно комусь допоможе. Безумовно, багато кінематографістів вболівають за студію. Я вдячний Романові Балаяну за підтримку. Вдячний багатьом іншим. Проте проблему поки що не вирішено! І з цього глухого кута треба вийти з найменшими втратами. Як я вже сказав, частина студійної території — пустирі і їх треба упорядковувати. І нехай вже краще там будуть медіаструктури, та тільки не житлові квартали... Певною мірою медіацентр може навіть прикрасити наш ландшафт. І згодом орендарі або власники тих нових приміщень активніше використовуватимуть ресурс самої студії.

— Припустимо, усе так і буде. Тож за чим затримка? Що вам потрібно? Рішення суду? Чи згода міністра Богуцького?

— Міністерство, як мені здається, уже згодне на такий варіант. Але колись треба прийти до нової адекватної угоди з «Київміськбудом-1». Щоб новий документ стовідсотково гарантував захист національних інтересів студії. І щоб навіть через сто років студія імені Довженка не залишилася в накладі. Так, «Київміськбуд-1» як інвестор має право на певний відсоток, вони можуть використовувати площі за своїми потребами... І якби раніше на Молдавській спорудили не будинок, а павільйон, то, думаю, це працювало б лише на посилення студії.

— Коли вже говоримо про «світле майбутнє», то які масштаби можливого будівництва?

— Це серйозний проект. Від 100 до 200 тис. квадратних метрів. Ще раз підкреслю, при ефективності наших угод і при їх грамотній реалізації такий медіацентр міг би прикрасити інфраструктуру міста — і економічно, і географічно. Кіносередовище може одержати тут свій центр — це і прем’єри, і зйомки, і презентації, і тусовки. Ту частину нерухомості, яку студія може отримати, теж можна використовувати ефективно — або для виробничих інтересів, або для здавання в оренду.

— А якщо наш чудовий будівельник, не спитавши вашої і нашої на те згоди, уже під дахом «медіацентру», під цією гламурною вивіскою, згодом почне відкривати борделі, проводити з’їзди стриптизерів, засновувати «конференції людожерів» — тому що йому так вигідно...

— Тому в договорі і мають бути строго і чітко визначені всі пункти. Без жодних умовностей: от побудуємо, а завтра буде видно... На це ми не підемо! Але ситуацію в кожнім разі треба вирішити, і саме Мінкульт тут має стати третейським суд­дею і гарантом, якщо справа сто­сується договору. Тільки тоді можна вести розмову. Ме­ні зда­ється, з боку «Київміськ­буду-1» є розумін­ня. Проте є і серйозні юридичні суперечки з приводу окремих нюансів. Йде боротьба. Вони пишуть пев­ний пункт — ми його викреслюємо. Пише­мо ми — вони викреслюють. Торг триває дуже серйозний. Така реальна ситуація на сьогоднішній день.

— Я недавно вичитав, що за три роки вашого директорства на студії виникло мало не «місто-сад» — і 900 тисяч гривень прибутку за минулий рік.

— Це не фантазії. Будь ласка, можете вивчати фінансові звіти, якщо є бажання. 2006 рік наша студія справді закрила з позитивним балансом. Що мені, соромитися цього? Цьому радіти треба. За всі роки незалежності на студії таке, мабуть, уперше. Я, можливо, за наївністю, із цією радістю приходжу в деякі високі кабінети... Ордена, звичайно, не чекаю. Чекаю хоча б підтримки. Проте там — нагорі — не до успішних «показників». Чомусь...

— Але ж прибуток ваш — орендні гроші переважно?

— Помиляєтесь! Оренда — 15%. Основне — надання професійних послуг, обороти від зйомок картин. До речі, я постійно акцентую увагу Мінкульту на тому, щоб державні кошти йшли на державну студію, а не в приватні руки... Нічого не маю проти приватних студій. Але й у держави мають бути пріоритети. Мене іноді дивує, коли величезні держкошти сміливо «заходять» на приватні студії, а потім дехто не може зрозуміти, куди ж ці кошти «зникли» згодом... Коли прийшов сюди, то в буквальному значенні тут «висіло» вісім незавершених кінокартин...

— А може, слід було чомусь дати спокій, щоб спочило «у бозі», а не компрометувало студію, у котрої і так в останні десятиліття не найкраща художня репутація?

— Питання художніх достоїнств цих завершених стрічок (а серед них — «Хмельницький» і деякі інші роботи) — це питання якості всього пострадянського кіно. А у студії є зобов’язання виробничі! Зрештою, на ці запуски раніше були використані державні гроші, були тендери — і справу треба було довести до кінця.

— Чи не виходить, що за гуркотом гармат — будівельних — нині не чутно муз — кінематографічних? З чим ви збираєтеся виходити навесні на ювілейні торжества студії — їй 80 років «нівроку»? Знову з «Хмельницьким»?

— Із Шептицьким. Прем’єра в березні 2008-го. Дивився знятий матеріал. Костюми, натура, робота актора Сергія Романюка — усе чудово. Що вийде в режисера вже на остаточному етапі, після монтажу — побачимо. Нині Ганна Павлівна запускає в нас кілька дебютів: «Якось я прокинуся», «Мамо, я льотчика люблю». Готуємося до нового фільму за творами Володимира Яворівського...

— Ого! Щось БЮТ усерйоз за кінематограф узявся! За Турчиновим знімають у Криму. Тепер — за Яворівським на Довженка...

— Режисер, котрий робитиме цей фільм, — талановита людина. І ніяких політпідтекстів тут бути не може.

— Ну а яка остаточна доля «довгобудів» — того ж «Запорожця», «Хмельницького»?

— Фільми будуть у прокаті. І їх куплять телеканали.

— Не тільки. Їх куплять «Інтер», «1+1». Щодо «Хмельницького» відбулася розмова з «плюсами» відносного того, щоб зробити з фільму чотири телевізійні серії. Там є батальні сцени, дуже гарні костюми.

— Там — пробачте, що лізу не у свою справу — крім костюмів, є одна велика проблема — текст, діалоги... Наче реферати читають у кадрі.

— Це вже запитання до режисера. У Росії, до речі, зацікавилися цією картиною. І Микола Павлович відбув у Москву обговорювати питання дубляжу.

— Ага, зрозуміло, значить вони ще не бачили...

— Хочу, щоб ви зрозуміли головне... Коли за два роки вдалося подолати економічні негаразди, то най­ближчі роки — час творчого руху...

— А раніше поєднати економіку і «рух» не виходило?

— У тій недавній студійній ситуації — на жаль... Сьогодні є принципове державне рішення щодо великого проекту на тему Крут. Запропонували кілька сценаріїв, але всі вони дуже заполітизовані. Трагічна історія молодих людей губиться. Щодо цього я говорив навіть із Павлом Лунгіним. Можливо, удасться залучити його до майбутнього проекту, який має розповісти про молодих людей, про їхню місію в той трагічний час. І так розповісти, щоб сучасний молодий глядач відчув у кіносюжеті відгуки і своїх історій. Нам пропонують також великий кінопроект про хрещення Русі. Але без якісного сценарію це розмова на рівні ідей. Селекція сценаріїв — одна з найважливіших проблем.

— А хіба проблема не в тому, що в сучасній кінорежисурі немає в хорошому сенсі ремісників, а є лише трюкачі і демагоги?

— Є і така проблема. І, повірте, вона не єдина.

Олег Вергеліс, «Дзеркало тижня»