Заспані українські телевізійники прокинулися, продерли очі і кинулися каятися... Серіал "вибори" начебто завершився, всі вершки начебто вже зняті... Як і в 2004 році на Майдані телевізійники знову вирішили повторити "фінт вухами" (мається на увазі вуха аудиторії), покаятися за "джинсу", а потім її різко засудити. Після цього начебто має бути очищення, прощення, нірвана...

Під час виборів 2006 року мені пощастило зазирнути у задзеркалля ТБ. Я тоді працював в одному з технологічних штабів медіабайєром із українськими телеканалами. Після певних сумнівів "Як же це так – платити своїм колишнім колегам?", мене здолав журналістсько-спортивний інтерес "А хто все ж таки бере? І скільки?".

Побачене вразило. За якихось пару місяців, долаючи пробки та погодні умови, мої кишені перевезли у жорна вітчизняного ТБ пару сотень тисяч доларів. Як швидко з’ясувалося, якщо ти орієнтуєшся у вітчизняному ТБ, то робота медіабайєра досить проста, бо гроші беруть, як виявилося, практично всі. Якщо хтось і не бере, то швидко знаходиться той, хто бере.

Я починав із шеф-редакторів. Як правило, вони мають повноваження від менеджменту вести відповідні переговори, називати суми і отримувати гроші. До "честі" колег, вони не завищують цифри задля власної вигоди – ринок невеликий, тому будь-які обмани зрештою стають явними, а це стовідсоткове прощання із роботою і пожиттєвий вовчий білет на всіх телеканалах.

Очевидно, що керівники новинних служб отримують із таких "джинсових" грошей свої відсотки, бо зацікавлені замикати довгострокових клієнтів на себе. До речі, деякі шеф-редактори під час кампаній можуть отримувати додаткову ставку від якогось штабу.

Суми, які називалися шеф-редакторами, були різні. Перша п’ятірка найрейтинговіших каналів починалася від 5 тисяч за сюжет, УВМЗ (усно+відео+синхрон) - приблизно 2,5. Менш рейтингові канали просили на порядок менше. Гостьові формати оплачувалися за окремими тарифом.

Якщо не вдавалося зацікавити темою співпраці ні топ-менеджера, ні шеф-редактора (і таке буває), то наступний об’єкт для вербування – репортери, вони ж кореспонденти, вони ж журналісти (хто як себе називає).

Ці люди, як правило, і не здогадувалися, які суми гуляють на ринку, тому запити у них набагато скромніші – якихось кілька сотень. Але у такому випадку гарантії мізерні, тим більше якщо до цього вже намагався порозумітися із головним редактором – тепер він пастиме "твою" політсилу до кінця кампанії. Якщо ж і вдасться проштовхнути якесь повідомлення через репортера, то не більше одного разу за кампанію.

Є ще один варіант виходу на ТБ – через піар-компанію. Але це на крайній випадок, коли твої можливості, як медіабайєра, вже вичерпані.

Якось довелося звернутися до надзвичайно відомої київської фірми. Оскільки йшлося про велику суму (а вони брали лише наперед), то піарники були готові давати будь-які гарантії – розписки, паспорти... Я так підозрюю, якби ми попросили залишити когось із їхніх працівників на пару днів, вони б і на це погодилися ...

Про різницю між сумами суб’єктів медіабайінгу свідчить приклад одного з найрейтинговіших телеканалів. Наприклад, на виборах 2006 року досить відомий "журналіст" брав за коментар у сюжет (або озвучував потрібну інформацію під соусом "збалансованості") до 800 доларів. Через працівників каналу така послуга коштувала до 15 000, а через піар-агентство від 20 000.

А один з каналів вирішив не розмінюватися на дрібноту, тому пропозиція була централізованою та однаковою для всіх – за останні два місяці виборчої кампанії "пакет лояльності" коштував півтора мільйони доларів. До цього "пакету лояльності" входило інформаційне супроводження, а, в разі негативу – тотальне замовчування, або надання обґрунтованого виправдання за бажанням клієнта.

Гіпотетично можливий варіант, коли політик дружить із керівником каналу і просить особисто розмістити якусь інформацію. Але така послуга можлива максимум один раз. Навіть найкращі друзі під час виборів переходять на суто прагматичні взаємини "гроші-інформприсутність-гроші".

Отже, загалом "джинса" - це питання взаємин. Для когось – це вказівка із Банкової, для когось – лінія партії (чи власника-партійця), для когось – еквівалентна сума доларів. До речі, такої грошової одиниці як гривня, у телевізійників не існує зовсім.

Відомо, що наші телевізійні новинарі дуже творчі люди. Тому журналістські стандарти, як то "доступність", "простота", "оперативність", найперше добре прижилися щодо "бабла".

Коли шеф-редактор, або топ-менеджер каже "п’ять" – це 5 000 доларів – і доступно, і просто. Ці "п’ять" треба привезти або наперед чи ж одразу після випуску новин. Це – оперативно.

Під час цьогорічної кампанії я вже не працював медіабайєром, але уважно аналізував медійний простір. Чи була "джинса" цього року? Ще й яка!

Змінилися журналісти, змінилися ведучі, змінилися декорації, та ляльководи старі. Утім про це докладно вже писали. Турбує те, що телевізійний зміст (як програмні сітки, так і творчий потенціал) вкотре демонструє свою повну невідповідність запитам глядачів. Журналісти немов їдять з тієї ж ложки, але торік лівою рукою, цього року – правою. Начебто щось змінилося, а баланда та ж.

6 листопада телевізійні журналісти посипають голову попелом та проводять гучну акцію проти "джинси". Очевидно, що це своєрідний акт самозаспокоєння. Його хотіли провести ще під час завершення виборів, але щось не вийшло, тому надолужують зараз.

Коли телевізійники роблять піар-акцію, вони маніпулюють людьми, бо нав’язують те, що людей точно не цікавить. Нікого в містах та селах не цікавить ні "джинса" ні "каяття" "журналістів". Дійсність щодня висуває все тяжчі та нові умови для виживання.

Актуальних тем безліч: тотальне нищення культури через закон про держбюджет-2007, коли договори на оренду всіх приміщень укладають за конкурсом, внаслідок чого вилітають на вулицю книгарні, бібліотеки, музеї тощо; катастрофічне екологія та повна соціальна безвідповідальність бізнесу; штучне завищення цін на всі харчі через засилля посередників.

Але для ТБ це "не формат", тому що в кожного каналу є свій власник. А в кожного власника є свої інтереси.

Пригадується, як у 2002 році у вітчизняному ТБ просторі відбувся малопомітний для стороннього ока злам. Тодішня і державна і комерційна телевізійна система налякана першими слуханнями про свободу слова і повстаннями журналістів проти цензури, створила низку запобіжників.

Одним з яких стало замороження зарплат польових кореспондентів, внаслідок чого досвідчені із більшою оперативною пам’яттю змушені були шукати достойніші заробітки – чи то в піарі, чи де-інде. Ринок швидко наситився невибагливими студентами, або десятки разів перевіреними конформістами.

Ці люди - приємні співбесідники і за келихом чаю готові полум’яно захищати все. Але на більше сміливості не вистачає, тому що кожен з них розуміє, що таке "не формат" і підсвідомо уявляє, де може опинитися в разі спротиву. І лише, коли спроможеться домовитися про перехід на інший канал, розправляє плечі...

Олександр Піддубний, фрілансер, для УП

P.S. Після публікації до УП зателефонував головний новинник каналу СТБ Олексій Мустафін. За його словами, телеканал СТБ ані в кампанії 2006, ані під час виборів 2007-го року не розміщував в новинах сюжети за гроші. "Це наша принципова позиція", додав він.