У вас фактично професійний ювілей – рівно десять років працюєте на «1+1».

Чесно кажучи, не рахувала. Точно знаю, що цього року невеличкий ювілей у програми «Я так думаю» – у квіті рівно п’ять років як вона в ефірі. Але ми так закрутилися, що не святкували, та плануємо з колективом хоча б піцу якусь замовити.

За рахунок чого ви витримуєте конкуренцію?

Сама не знаю, якось так трапляється, що у мене всі програми довгожителі. Насправді, є багато факторів. Найперше це рейтинги, тобто, економічна ефективність проекту, без якої він був би неможливим на комерційному каналі. Але, найголовніше - думаю, наш проект тримається так довго завдяки тому, що ми його весь час розвиваємо, змінюємо. Остання версія, на мій погляд, має найбільш досконалу драматургію. Хоча в цілому, мені здається, телебачення останнім часом не досить цікаво говорить про суспільне та політичне життя. Не вистачає нестандартних підходів. Свого часу Адріано Челентано в Італії робив геніальний проект - «Рок Політік». Там серйозні політичні, суспільні теми, ситуацію в країні нібито жартома і не відволікаючись від шоу обговорювали люди шоу-бізнесу, актори. Програма мала шалений успіх. Нам такого бракує.

Навесні цього року ви отримали від Президента України високу відзнаку – орден княгині Ольги ІІІ ступеня. Це для вас щось означає?

Я до нагород ставлюся байдуже.

Стало приємно, коли зрозуміла, що це дуже важливо для моїх батьків та доньки. Було таке відчуття, що я вдруге принесла додому червоний диплом. Коли ж поцікавилася історією цього ордену, то зрозуміла, що отримала його не випадково. Моя донька прочитала, що це стародавня відзнака, яку треба носити на лівому плечі. І намагалася приміряти цю «брошку», як вона його називала, відповідно до канонів. Страшенно пишалася і нагородою, і мамою.

Тобто авторитет княгині Ольги подіяв?

Авторитети – це трохи інше. Є коло людей, до думок яких я прислухаюся. Але це коло обмежене.

А вас важко взагалі у чомусь переконати?

Мене потрібно аргументовано переконувати. Донька така сама. А ще мене можна легко взяти на жалість. Якщо треба допомогти, звертайтеся (сміється).

Аню, телепродюсер Олексій Гончаренко якось обмовився, що ви з дитинства були вундеркіндом і вже тоді цікавилися політикою. Це правда?

Та я просто всім тоді цікавилася, не знаю, чому йому так здалося. Пам’ятаю, що у школі була активісткою, брала участь у виставах, КВК, писала різні сценарії, лазила по київських печерах. Це велика частина мого життя.

Чому ж вибір зробили на користь механіко-математичного факультету? Там здобуті знання хоч раз у житті знадобилися?

Математика – це точна наука, вона вчить самодисципліні, спонукає працювати, прагнути досконалості. Також вона допомагає чітко формувати завдання, а від цього залежить успішний результат. І нарешті, математика дає змогу зрозуміти, що немає питань, які не можна вирішити – головне захотіти.

Невже після школи не було інших варіантів, куди вступати?

Я чітко знала куди вступатиму. Це було не просто захоплення дисципліною, а насамперед вчителем. У нас був геніальний викладач математики, з тих, до кого приводять показувати дітей. (Мені взагалі пощастило на педагогів в житті.) Повертаючись до вчителя математики, він був дійсно надзвичайно цікавий, міг посеред уроку зупинитися і цитувати на пам’ять класиків, власне, викладав нам не тільки алгебру і геометрію, але і літературу, історію, простіше кажучи, життя. Найвищою оцінкою була похвала від нього.

Ви корінна киянка, напевно добре знаєте місто. Якби проводили екскурсію для іноземця, у які місця найперше повели б і чому?

Є багато таких місць. Я фанатично віддана своєму місту, тому в роботі боюся торкатися тем, які стосуються Києва – боюся, що не вдасться бути об’єктивною. Коли щось погане відбувається у місті, у мене таке враження, що ображають кохану людину. Коли поверталася із далекої подорожі, то відчувала, що насправді вдома лише тоді, коли пройшлася вулицями Києва. Хоча сьогодні часом відчуваю себе чужою в своєму місті. Занадто багато неохайності. Зникла шляхетність, повага до своєї історії, немає відчуття київської громади. Мої батьки можуть розповісти історію фактично кожного київського будинку і багатьох далеких і сучасних киян. А я зараз інколи просто не наважуюсь вивести доньку на прогулянку Києвом.

У школу ходила на Печерську, неподалік від Київської Лаври. Бабуся та дідусь мали дім на Теличці, це в районі нового Ботанічного саду. Тому раннє дитинство, років до восьми, у мене було майже розбишацьке. Компанія була переважно хлопчача і розваги відповідні.

Гралася, це ж можна поєднувати. У мене, крім обов’язку з кимось змагатися, боротися, ще був обов’язок вишивати прапори. Потім, коли стала старша, більше часу проводила у школі. Раніше шостої додому не їхала.

На зустрічі однокласників ходите?

Жодного разу не була. Але це не означає, що ми не спілкуємося. Зі своїми найкращими шкільними друзями я досі товаришую. А в зустрічах однокласників потреби не бачу.

Кажуть, що дитинство – це найпрекрасніші та найщасливіші роки...

Дитинство має бути щасливим. Бо якщо тоді – все добре, це ніби закладає подальший план розвитку людини. Це як руки матері, які потім на все життя поруч із тобою. Величезна кількість комплексів, невпевненість – із того часу. Тому треба мінімізувати всі проблеми у дитинстві, принаймні мої батьки робили все для того, аби я відчувала себе щасливою. Звичайно, зараз палітра відчуттів набагато більша.

Але ж вони не завжди позитивні...

Так, але це нормально, це дає людині відчуття контрасту. Я завжди боюся, щоб не було занадто солодко, завжди потрібні подразники, які б давали можливість відчувати і розрізняти щасливі моменти. В останній ліричній книжечці, яку я прочитала (Марк Леви, «Де ти?»), мати дала своїй донці гарну пораду: «аби зрозуміти, що ти жива, треба прикусити язика і відчути смак крові та біль». Тоді ти не розгубишся і будеш боротися зі складними ситуаціями. Завжди треба боротися за себе і за своє життя.

Кажуть, ви у роботі максималістка. Важко бути сильною і на роботі, і вдома?

Справді, на роботі від себе і від колег вимагаю по максимуму, адже інакше не бачу сенсу щось робити. А дома я достатньо спокійна людина і маю досить обмежену кількість вимог. Мені просто час від часу потрібна самотність, пауза. Аби вирішувати якісь питання, мене треба нагодувати, і ще, - хоча б один раз на тиждень мені треба давати можливість нормально виспатися. Я сова, але треба вставати рано і збирати доньку до школи. Хоч вона дванадцятирічна і серйозна, та про себе забуває дбати. Лягаю досить пізно, далеко після 12, а встаю о пів на сьому, тому зрозуміло спати хочеться. Узагалі, зі мною легко домовитися, я ніколи не буду сперечатися щодо того, яку річ треба купити, в який ресторан іти.

Аню, ви запекла шанувальниця «Сезонів мод». Цього року щось нове підібрали собі?

Чимало речей сподобалося, але я так і не встигла їх ближче роздивитися та придбати. Черговий раз потішила мій улюблений дизайнер Іра Каравай. Я жодного «Сезону» не пропустила, але не через те, що фанатично віддана моді, просто на моїх очах вони створювалися. Я товаришую з Іриною Данилевською, Володимиром Нечипоруком, творцями «Сезонів мод», завжди щиро радію їхнім успіхам.

У повсякденному житті яким маркам надаєте перевагу? Що в одязі для вас важливо?

Є кілька важливих моментів. По-перше, річ має бути потрібною тобто, або «потрібною» буквально, або ти розумієш, що вона тобі страшенно подобається, і якщо ти її не купиш, - просто не зможеш спати. По-друге, річ має бути зручною, інакше залишиться зайвою, по-третє, одяг має прикрашати Вас і личити саме Вам. І найголовніше, як вчить стиліст каналу «1+1» Надія Кудрявцева, вона має бути – перспективною. А для цього слід знати певні модні нюанси, кольори, силуети, елементи, які залишаться сучасними не тільки найближчим часом, але і завтра

До оформлення квартири ви так само ретельно ставитеся, як і до формування гардеробу?

Так. З дизайном квартири мені допомагала подруга прекрасний архітектор Тетяна Полегіна. Для мене головним було, аби квартира вийшла затишною. Хоча вона зовсім маленька, як інколи жартують друзі, трохи більша моєї машини, але її зовсім не хочеться залишати.

Які кольори у вас дома переважають?

Одразу скажу, що не люблю в інтер’єрі синіх та фіолетових відтінків, вони мені якимись чужими та холодними видаються. А у квартирі є теракотові, яскраві помаранчеві, зеленуваті, гірчичні кольори.

Десь читала, що ви не визнаєте золота, рідко носите прикраси. А які подарунки вам як жінці приємні?

Подарунки мене цікавлять як людину, а не як жінку. Розповім одну історію. Колись на травневі свята ми з донькою поїхали до Криму, і вона дуже застудилася. Звичайно, вся відпустка пішла на лікування, і лише під кінець, якраз на мій день народження, мала стала почуватися краще. Зранку вона голосно всій їдальні розповідала, що у її мами сьогодні День народження, і у відповідь на запитання «а що ж ти мамі подарувала?» не розгубилася і відповіла: «Найкращий мамин подарунок – це я!». Ось так. Так що, матеріальними подарунками мене не здивуєш.

Ви з колишнім чоловіком обоє творчі люди, а до чого більше тяжіє донька?

Ой, вона і танцює, і грає на фортепіано, малює, виграє на математичних олімпіадах, пише твори і вірші, і ще встигає цікавитися купою різноманітних справ. Відповідно змінюються її мрії про професію. Свій вибір вона поки зупинила на дизайні одягу або інтер’єру, але думаю це ще не межа.

Донька займається танцями, а свого часу вам пропонували взяти участь у «Танцях із зірками». Невже донька не переконала?

Та мене й переконувати не треба було. Просто якось не склалося: коли час був, робота над проектом ще не почалася. А потім я вже не змогла, адже довелося працювати над своєю програмою. Взагалі такі шоу – це прекрасно вони пропонують справжнє, якісне життя. Краще, коли вся країна танцює, ніж коли вся країна палить.

Якось ви сказали: «Смертність всеодно стовідсоткова. Тому головне, щоб життя приносило задоволення». Фаталістично звучить.

Смерть, звичайно, неминуча. Але не слід на цьому зациклюватися. Головне в житті – не померти раніше смерті. У будь-якому віці слід шукати щось цікаве, радіти найменшим дрібницям. Ось днями я нарешті знайшла час і приготувала своїй дитині різотто. Вона радісно стрибала і хвалила мене. Від того, що донька задоволена, я щаслива.

Мар’яна Мигаль, журнал «Главред»