Шістдесят один рік тому 28 квітня 1945 року комуністична влада Польщі розпочала депортацію з прабатьківських земель лемків. До України насильно вивезли майже півмільйона людей, яких головно поселили на Львівщині, Тернопільщині та Івано-Франківщині. 

Понад 60 років Надія Голодинська живе в селі Грабич, що на Івано-Франківщині. Не минуло жодного дня, аби жінка не згадала події 1945-го року. Тоді, розповідає 76-річна лемкиня, її родину змусили покинути рідне село Бонарівку, що на території нинішньої Польщі, повідомляє 5 канал. На збір найнеобхіднішого було лише дві години. Куди переселять із рідних місць, ніхто не знав. Та односельці були впевнені, що незабаром повернуться додому.

Надія Голодинська:
- Люди наші їхали, таки думали ненадовго, на трохи. Навіть таки думають - трохи побудуть до весни, а на літо будуть вертатися.

На чужині переселенців ніхто не чекав, згадує пані Надія. Люди боялися власної тіні. А до рідних місць жодна з виселених родин так і не повернулася. І лише уві сні Надія Голодинська може знову опинитися в рідному селі.

Надія Голодинська:
- Ой, аж мне і снитсі пані. Кожна рідна стежка мні снится дома. Так би хотіла їхати. Ви знаєте, перше колгосп - та немала як, а тепер син слабий. І була би поїхала подивитися. Не цікавить мене ні хата, нічого. А лишень це місце, це місце.

Депортована Катерина Когут говорити про трагедію 45-го боїться і донині. Каже, тоді так треба було.

Катерина Когут:
- Ну а хто в нас там лишився, то побили. Така одна сі лишила. Мама її поїхала, брат. Та й три місяці жила. А вона любила гриби збирати, бо в нас дуже були ліси. Та й вона ходила, та й прийшли вночі, та й порізали її. Та й таке було б з нами, якби сі лишили.

85-річна жінка зла ні на кого не тримає. На новій землі Катерина Когут зустріла своє кохання. Тут її внуки та правнуки. Чоловік пані Катерини каже, що жінка постійно згадує рідне село. І жартома додає, колись назбираю їй грошей на квиток до Польщі.

Данило Когут:
- Їхала би зараз. Та нема чим. Коня продав, та й немає чим їхати.

І лише із проголошенням Незалежності мешканці села Грабич уголос заговорили про депортації і, зокрема, про трагедію Лемківщини. Та попри це, жодна депортована родина відвідати батьківщину не може й досі.