Київський продакшен «Сектор правди» та ГО «ВГО "Рушійна сила"» завершили черговий документальний проєкт — годинний фільм-портрет «Барс. Незакінчена справа».

Годинну стрічку присвячено учаснику національно-визвольної війни з російськими загарбниками Народному герою України добровольцю Валерію Красняну (позивний «Барс»), який почав свою війну на Донеччині у 2014 році, а закінчив на Харківщині у 2023-му, навічно вписавши своє ім’я в пантеон нових українських героїв.

Фільм має показати глядачеві творця новітньої історії України живою людиною, таким, яким його бачили рідні, друзі, бойові побратими.

За задумом авторів, із 1 жовтня фільм буде розміщено у вільному доступі на стримінговій платформі «Київстар ТБ», щоб кожен (кожна), кому не байдужа історія України, могли його подивитись. І зробити власні висновки про людей, які творять цю історію.

Для чого цей фільм?

Автори фільму переконані, що суворі часи ставлять жорсткі питання не тільки перед кожним із нас окремо, а й перед цілим суспільством.

Як із нами сталась ця війна? Де ми схибили? Які історичні уроки не засвоїли?

І що взагалі вважати історією? Як нам вибратись із липкої павутини вигадок і пропаганди і доторкнутись до справжнього шляху?

Автори документальної стрічки «Барс. Незакінчена справа» пропонують починати із сьогодення. Адже справжня історія — це не дати і віхи. Це не визначні події і поодинокі діячі. Історія — це люди. Їхні життя, їхні долі: болі й радощі, звершення і помилки, — це справжня історія. Вона болить. Саме це має відчути глядач фільму — біль і гордість дотику до справжнього.

Все починалося з добровольчих батальйонів

Шлях в історію героя стрічки — Валерія Красняна — друга Барса — починається з місця, звідки бере початок новітня Україна, — з Майдану. З найбільш радикального його сектора — Правого. Звідти з першими загонами добровольців Барс вирушає на фронт.

Він обирає добровольчий батальйон, бо тільки разом із побратимами готовий іти в бій.

Добровольчі батальйони зразка 2014 року — окрема тема для майбутніх досліджень. Це були формування абсолютно відданих і абсолютно незахищених людей. Вони пішли в перші свої бої без статусу, юридичного захисту, без фінансування, забезпечення, гарантій родинам від держави. З їхнього боку це було просто продовження вияву чистої волі Майдану. Владу вони лякали.

Барс воював в «Айдарі», потім в ДУК ПС. Складно пояснити цей феномен, але добровольці стали на фронті тією сіллю, яка втримала тоді загнану на маргінес усіма українськими владами армію від остаточного краху. Побратими згадують, як комбату 5-го окремого батальйону ДУКу телефонували комбриги бригад і просили дати «правосєків» на підсилення. І на питання, скільки дати людей, відповідали: «Хоча б трьох». Це були дивні часи, коли три патріотично налаштованих добровольця могли змінити клімат цілої бригади.

Барс пройшов найважчі віхи тієї війни: Слав'янськ, Степанівку, Савур-Могилу, ДАП, Піски. З рядового бійця швидко став командиром роти. І це нікого не здивувало. В його постаті все було наче спеціально створене для військового командира: зовнішність і зріст, характер і харизма. При першому ж погляді на цього двометрового атлетично складеного гіганта не виникало сумнівів — це воїн у найглибшому, первісному розумінні цього слова. Він був створений воїном, народився ним і став.

(Фото з архіву «ДУК-інфо»)

Фронтові друзі, свідчення яких звучать у фільмі, говорять про Валерія з любов’ю і великою повагою. Їхні спогади розцвічують історію різними барвами. Згадують, як Барс переживав за молодих бійців, як не пускав їх у бої, поки не наберуться потрібних умінь. Як брав на себе найважче. Як намагався бути строгим, кричав і матюкався. Але посмішки при цих спогадах видають, що ті Барсові сварки ніхто не брав до серця, їх сприймали з гумором. Та й сам Барс часто, випустивши пару, сміявся. Власне, з такої сварки командира на своїх підлеглих з’явилась назва підрозділу «Чорні поплавки», де словом «чорні» хлопці замінили набагато солоніше Барсове слово. Тому, яким би глибоким не був сум, вони й зараз усміхаються, відповідаючи на питання «Чому вас названо “чорними поплавками”?»

(Фото з архіву «ДУК-інфо»)

У 2016-17 році добровольцям на війні стало зовсім скрутно. За два роки без годувальників виснажились родини, і статус без статусів став для багатьох нестерпним, попри велику популярність серед простих людей. А тут ще й заборона згадувати, що добровольчі формування взагалі присутні на передовій. Бійці відповіли на неї шквалом жартів на кшталт шевронів «Нас тут нема». Але гіркота накопичилась і отруїла побратимство.

Фронт — тил. Перші конфлікти

Барс повертається додому. І тут його життя — приклад того, що відбувалось у той час із добровольцями в тилу. Ті, хто скуштував війни, втратив побратимів, брав участь у боях, уже не могли й не хотіли змирятися з несправедливістю, обманом, зловживаннями і кумівством у своїх громадах. На місцях почали виникати ветеранські громадські організації, спілки ветеранів, що брали на себе тягар боротьби з внутрішнім ворогом — тією гниллю, що підточувала країну ізсередини.

Головою такої спілки на малій батьківщині став Барс — Валерій Краснян. Він і тут не зрадив своїм командирським якостям: наполягав, критикував, вимагав. І згодом зіткнувся з місцевою корупційною мафією у прямому двобої. Проти нього відкрили кримінальну справу. Причиною конфлікту стала незаконна вирубка лісу місцевими ділками.

Такі конфлікти — показові в період із 2016 по 2021 рік. Вони відбувалися всюди, де вчорашні фронтовики стикалися з недоброчесністю тилу. Відкривалися кримінальні справи, людей звинувачували у всіх смертних гріхах, кидали за ґрати. Барс із сім’єю мусив виїхати до Німеччини.

Вторгнення. Шлях на фронт

Переломним моментом у житті героя фільму, як і в житті всіх українців, стала чорна ніч 24 лютого 2022 року. Тільки, на відміну від багатьох, Барса не здивувало вторгнення. Він очікував такого розвитку подій, говорив про нього, наполягав. Та його, як і багатьох інших добровольців, не хотіли чути.

Уже 25 лютого Барс їде захищати Київ. У фільмі є момент, що особливо чіпляє душу: дружина Валерія Наталя згадує, як він дякував їй за те, що зрозуміла й підтримала його рішення йти на фронт. «Я й так би пішов, —каже він, — але з твоїм благословенням буде набагато легше».

Сім’я — окрема щемка сюжетна лінія фільму. Про стосунки Барса з родиною друзі, дружина розповідають з особливою ніжністю. Цей великий і мужній воїн став напрочуд добрим і люблячим татом своїм «барсятам». Тим важче було йому їх покидати.

(Фото з архіву дружини Наталі)

На оборону Києва «Чорні поплавки» стали майже в повному складі. І зрозуміли, що це зовсім інша війна. Більш жорстока, непримиренна і кривава.

Підрозділ обростав людьми, гарно зробленими справами й армійською скупою славою. Його почали «сватати» різні бригади, пропонуючи місце у своїх лавах, забезпечення, гарантії родинам. І не без вагань Барс погодився, адже шансів вижити на цій війні істотно поменшало, а в нього вже були дружина Наталя і малі «барсята». Так «Поплавки» розійшлися по різних структурах ЗСУ. Барсу дали молодих бійців, і він добре знав, що з ними робити.

Нові армійські структури, основані на старому досвідченому добровольчому кістяку, і стали тією міцною конструкцією, що вистояла під натиском ворога й відкинула його від столиці, а згодом і від Сум, Чернігова, Харкова.

Барс вишколює новачків. Вчить їх працювати малими групами, пробираючись на територію, захоплену ворогом. «Двіж по тилах» — так вони називають свої ризиковані операції. В цій частині історії автори фільму та його учасники залишають глядачеві неоране поле здогадів, натяків та замовчувань. Колись — не сьогодні — можна буде багато чого розповісти про ті події.

Загибель і заповіт

Розповідь про загибель Барса наче зшиває докупи розрізнені факти його життя, клаптикову ковдру спогадів про нього у фільмі. Він в останню мить залишає молодих на базі та їде на завдання сам.

Здавалось би, історія ставить тут крапку. Але то так тільки здається.

Залишається Барсова незавершена справа. Її продовжують його побратими, підлеглі, учні. Її треба завершити, щоб ця важка й кривава робота не лягла на плечі наших дітей, — звучить у фільмі заповіт Героя.

Коротка післямова

Ось така вона, наша історія в обличчях і долях — проста, негероїзована, кривава. І обнадійлива, раз серед нас є такі Барси. Та, власне, вона — історія — саме з них і складається, ними й пишеться.

«Переклад матеріалів фільму англійською мовою ми замовляли у шанованій агенції. Подали текст, жодного кадру, жодного фото! Але, віддаючи готову роботу, перекладачі були дуже схвильовані. Вони дякували за фільм, який лише прочитали, бо побачили в ньому життя людини, навіки вписане в історію України. І це не могло не торкнутись їх серця», — розповідає режисерка документального фільму «Барс. Незакінчена справа» Марія Яремчук.

Ті, хто пройшов чи проходить війну, не завжди готові переглядати фільми про військові дії, оскільки це викликає травматичні спогади, проте люблять згадувати і вшановувати полеглих побратимів.

Тому автори шукали такий формат аудіовізуального контенту, який задовольняв би культурні потреби військових, ветеранів, волонтерів (кількість яких лише зростатиме) і при цьому сприяв підвищенню ступеня їх взаєморозуміння із рештою суспільства.

Життя Барса — історичний документ для майбутніх поколінь українців. Це свідчення того, ким і якими були насправді добровольці в цій війні. Свідчення про їхні життя, їхні подвиги, задокументовані в кіно, — безцінний скарб на полиці нашої історії. Головне, аби він не припав там пилом. А ми не пішли по новому страдницькому колу невивчених уроків історії.

Статтю підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатися з думкою автора.