Вміст чутливого характеру: 12 українських фотографів, які розповідають про війну в Україні
Сьогодні в Україні немає фотографа чи фотографині, чиї роботи в соціальних мережах не сховались би за попередженням “Вміст чутливого характеру”. Під бомбами, ракетами і касетними снарядами вони документують немислиму жорстокість російської армії, що 24 лютого 2022 року розпочала повномасштабну війну проти України, і героїчні вчинки кожного українця.
У цьому матеріалі ми розповідаємо лише про кількох із тих надзвичайних фотографів, які, ризикуючи життям, розповідають світові правду про цю війну.
Єфрем Лукацький: “Зараз в Україні б’ють фашистського бандита”
Шістдесятип'ятирічний репортер Associated Press Єфрем Лукацький, який бував у гарячих точках Близького Сходу, тепер їздить із фотокамерою по роз’ятрених ранах рідної країни. Зі шпальт іноземних видань його кадри розповідають світові про війну Росії проти України.
Лукацький фотографував бої за Київ, Харків під бомбами, звільнений Тростянець у Сумській області та жахливі наслідки окупації Бучі та Ірпеня. На третій день вторгнення фотограф написав: “Дивуєшся, розуміючи, що ти дійсно звик до війни”.
Але для фотографа, який бачив уже не одну війну, є речі, гірші за неї. “Коли люди борються за звільнення Батьківщини від іноземних загарбників і коли ці люди – твої друзі, і ти знаєш, як на них напали і як вони боролися, іноді майже без зброї, то, дивлячись на їхнє життя, і боротьбу, і смерть, починаєш розуміти, що є речі і гірші за війну. Боягузтво гірше, зрада гірша, егоїзм гірший”, – міркує Єфрем Лукацький.
Лукацький упевнений, що українські військові вгамують “фашистського бандита”, попри озброєння російської армії.
Андрій Дубчак: “Росія не може перемогти в цій війні”
Автор проєкту Donbas Frontliner Андрій Дубчак уже не один рік веде репортажі з війни на Донбасі. У лютому 2022-го звичні степи й терикони українського сходу змінились на багатоповерхівки й шосе великих міст. Сьогодні для Дубчака відпочинок – провести день у столиці під час комендантської години. І все одно з камерою.
Репортер задокументував мить, коли російські військові відібрали життя у родини Перебийносів під час евакуації з обстріляного Ірпеня. Після окупації Донецька ця сім’я переїхала у мирне передмістя Києва. “Але російська армія знайшла їх і тут”, – пише Андрій Дубчак.
Андрій додає: “Тепер про цей злочин знає весь світ – сотні мільйонів людей. Але краще б цього відео не було”.
Дубчак упевнений, що українці не здадуться і переможуть, адже їхня цінність – свобода. Питання лише в ціні цієї перемоги.
Макс Левін: “Кожен фотограф мріє зробити фото, яке зупинить війну”
1 квітня після відходу російських військ із Київщини знайшли тіло талановитого фотографа Макса Левіна. Він перестав виходити на зв’язок іще 13 березня. Його життя забрали російські військові двома пострілами в потилицю.
Документаліст Макс Левін докладав усіх зусиль, щоб зупинити війну в Україні, яку Росія розв’язала у 2014 році. Разом з другом Маркіяном Лисейком він їздив у такі місця на Донбасі, звідки не всі повертались живими. Вони стали свідками та учасниками сумнозвісного Іловайського котла. Після цієї події Макс і Маркіян запустили проєкт After Ilovaysk.
Незадовго до загибелі Макс писав: “Ці 8 років війни, а до того Майдан, дуже змінили Україну і українців. Ці 6 днів війни змінили нас кардинально і шляху назад немає. Майже неможливо зрозуміти це, не відчувши того, що ми пережили. Ти відчуваєш це своєю шкірою. Коли від слів гімну перехоплює подих”.
У Макса залишились дружина і четверо дітей. Реквізити для фінансової допомоги родині фотографа:
Монобанк: 4441114420335646 – Зоряна Стельмах;
ПриватБанк: 5168757403122528 – Інна Варениця.
Вічна пам’ять герою.
Михайло Палінчак: “День перемоги стане для українців і днем возз’єднання з рідними”
Політичні події на кадрах Михайла Палінчака – це не сухе, відсторонене документування реальності, а мистецький роздум. У фотосерії “Кімнати перемовин”, опублікованій незадовго до війни, фотограф візуалізує мінливість та ілюзорність політичних систем, уособлених у тимчасових архітектурних формах.
Тепер через витончене фотомистецтво Михайло відтворює і аналізує війну.
Михайло працює у столиці, поки вся його родина перебуває в одному із західних українських міст. Це дозволяє фотографу зосередитись на роботі:
“Місяць як востаннє обіймав та цілував рідних. Але мені пощастило, бо я знаю: моя сім’я у безпеці, вони не ховаються в бомбосховищах, мені не треба хвилюватись за них, і я можу зосередитись на роботі”. І додає: “В новинах прочитав, що половина українців в розлуці з рідними. День перемоги стане для українців і днем повернення та возз’єднання з рідними”.
Мстислав Чернов і Євген Малолєтка: “Ми не знали, чи повернемося живими”
Фото: Мстислав Чернов / Assosiated Press, Євген Малолєтка / Facebook
Крізь об’єктив фотокамер журналістів Associated Press Мстислава Чернова і Євгена Малолєтки світ відкрив жахливі злочини російської армії в Маріуполі. В місті, де щохвилини падали бомби, фотографи провели двадцять днів.
Це не перша трагедія, яку побачив Мстислав Чернов. Раніше він документував війну на сході України, включно зі збиттям Boeing 777 Malaysia Airlines, битву при Мосулі в Іраку, війну в Сирії. Євген Малолєтка знімав події під час Євромайдану та війни на Донбасі.
Журналісти Associated Press приїхали в Маріуполь 24 лютого о 3:30, за годину до початку бомбардувань. “Ми знали, що російські сили будуть розглядати східне портове місто Маріуполь як стратегічну здобич через його розташування на Азовському морі”, розповідає Мстислав у репортажі.
З кадрів Мстислава та Євгена увесь світ дізнався про бомбардування російськими військами лікарні й пологового будинку. Після цього чимало росіян – від політиків найвищих щаблів до пересічних коментаторів в соціальних мережах – розгорнули кампанію дискредитації фотографів. Вони стверджували, що ці світлини є постановкою і пропагандою.
Але брехня в інтернеті найменше турбувала фотографів. Адже там, в Маріуполі, на них почала полювати російська армія. Їх хотіли примусити сказати, що їхні кадри – постановка. Аби запобігти цьому, українські військові допомогли Чернову і Малолєтці евакуюватися з міста.
Мстислав згадує:
“Ми вийшли надвір, залишивши лікарів, обстріляних вагітних жінок і людей, які спали у коридорах, бо іншого місця не було. Я почувався жахливо, залишаючи їх позаду”.
Яна Сідаш: “Як взагалі жити, коли стільки невинних людей вже не живе?”
З 2019-го року вулична і документальна фотографиня Яна Сідаш в українських виданнях Reporters і The Village ділиться розмаїтим життям Львівщини. А з початком повномасштабної війни документує, як цей регіон зустрічає людей, вимушених покинути свої домівки через бойові дії. Яна знайомиться з ними на залізниці, пунктах перетину кордону, в тимчасових прихистках у театрах і школах.
“Особисто мене очі людей та їхні розповіді торкають до глибини душі. Щоб пам'ятати і знати ціну кожній хвилині цієї війни”, – розповідає Яна про досвід роботи з вимушеними переселенцями.
Після історій про воєнні злочини Росії Яна не знає, як жити далі у такому світі.
“Як жити далі у мирному Львові, я не знаю. Як взагалі жити, коли стільки невинних людей вже не живе. Як жити у світі, в якому Росії це дозволяють робити. Не знаю, як назвати, описати і прийняти це. Ніяк”, – пише фотографиня.
Слава Ратинський: “Тисячі українців готові взяти зброю і воювати проти росіян”
Фотографії Слави Ратинського завжди були щирими та простими. В одному кадрі — усе тепло українського літа в селі, новорічні надії на Євромайдані та різноманітність Києва. Нині кадри В'ячеслава Ратинського знайомлять зі звичайними українцями на війні, у тренувальних таборах Територіальної оборони, у бомбосховищах, у нових домівках, у школах і театрах.
“Тисячі українців по всій країні приєднуються до Сил територіальної оборони та постійно тренуються. Вони дуже мотивовані, захоплені та сміливі. Кожен з них готовий узяти зброю та воювати проти росіян”, — зауважує фотограф.
У В’ячеславових кадрах українці вчаться стріляти й надавати першу медичну допомогу, піклуються про незнайомців, проводжають в останню путь українських героїв. Таке нині звичне життя.
Сергій Нужненко: “Я встиг побувати під авіаударами та касетними снарядами – поки живий”
До війни фотокореспондент “Радіо Свобода” і фрілансер Сергій Нужненко фільмував головні події суспільного життя України. І жартував, що не має вихідних. Тепер він разом з військовими на передовій.
Свідчення війни Сергій викладає коротко і влучно. Такий один з його дописів воєнного часу: “Біс його знає, що писати. Живий просто”.
1 березня одразу після боїв у Бучі Нужненко фотографував вулиці, заповнені розбитою російською технікою. За місяць світові відкрились жахливі наслідки окупації цього мирного містечка Київської області. “Я хочу вірити що люди на цьому відео, яке я зняв 1 березня, живі, хочу просто вірити. У цій війні залишилось тільки одне – віра, віра у перемогу, віра, що близькі, які не виходять на зв'язок, живі”, – пише Сергій.
Фотожурналіст переживає за своїх колег:
“З початком війни мені почали писати, як отримати посвідку ''press'', щоб знімати війну. Я всім культурно сказав ''ні''. На цій війні буде багато смертей колег, не збільшуйте кількість дурної смерті”.
Стас Козлюк: “Найжахливіший звук, який я чув, – це звук літака, який скидає бомбу”
Кореспондент “Бабеля” Стас Козлюк зустрів війну в Бахмуті, що на Донеччині. А далі – відрядження до Харкова, Кривого Рогу, Бучі.
Після побаченого на Київщині Станіслав розповідає про загиблих. Адже могили, знайдені просто у дворах багатоквартирних будинків, не повинні бути безіменними. Журналісту пишуть незнайомі люди, які шукають свої родини. Стас просить вибачення, що не всім може допомогти.
Станіслав хоче довести іноземним колегам: те, що діється в Україні, – справжня війна й геноцид. “Я не думаю, що під час криз, військових конфліктів – чи які там іще є слова, аби замінити слово «війна», – використовують балістичні ракети чи авіацію”, – сказав Станіслав на відкритті фотовиставки Call the War a War у Львові.
Юлія Кочетова: “В один лиш місяць війни не вміститься стільки болю”
Фотографиня Юлія Кочетова не лише документує війну і, як сама каже, смерть, але й публікує свій щоденник в Instagram. Юлія завжди ділилась портретами і особистими історіями людей як сторітелерка. Після початку повномасштабної війни Росії проти України Кочетова схиляється до того, що ми зазнали невдачі як людство. Але вона і далі розповідає про людей щодня, аби Росія не змогла переписати історію.
“Місяць війни.Ти лічиш днями, а я – людьми. У щоденних звітах повідомляють про окуповані та пограбовані міста, про знищені літаки й кораблі, про розтрощені будинки та дитсадки. Але варто всюди лічити людей”, – пише Юлія.
Після відрядження в Бучу Кочетова написала: “Ми всі свої. Шкода, що це прозріння коштувало війни”.
Павло Петров: “Хай здохнуть ті падли. А ми продовжуємо працювати”
Фотограф Державної служби з надзвичайних ситуацій Павло Петров – один з перших, хто дізнається про трагедії цієї війни в Києві. З 24-го лютого він ночує у відділку, аби нічого не пропустити. Їздити на виклики – величезний ризик, бо щоразу є загроза повторної атаки.
Павло документував сумнозвісні обстріли телевежі в Києві. Тоді російський снаряд влучив у меморіальний комплекс жертв Бабиного Яру. 5 людей, включно з телеоператором Євгеном Сакуном, загинули.
“Я готовий будь-якої миті виїхати і зробити фото і відео, аби люди у всьому світі могли побачити, що відбувається насправді. Я роблю це, бо це необхідно, навіть якщо небезпечно. Вважаю, що кожен має любити свою країну так само як українці люблять Україну”, – каже Павло в інтерв’ю італійському медіа.
