"Молодим тут не місце" – це не слоган партії пенсіонерів, це реалії італійської журналістики.

Я виріс в Італії. І якби моя тітка випадково не зустріла Савіка Шустера в шортах біля моря, і не розповіла йому про студента факультету "медіа та журналістики" з Флоренції, тобто про мене, я міг би і не повернутися в Україну 2007 року, і навряд чи став би журналістом у 23 роки.

Чесно кажучи, я не знаю, хто з мого потоку таки працює за професією. Але точно знаю, що один із моїх однокурсників у результаті продавав окуляри.

Не беруся говорити за всі редакції в Україні, але ті в яких мені пощастило працювати – дуже молоді, середній вік нижчий за 30.

Якщо в Україні досвідчені 30-річні "акули пера" йдуть у політику, то в Італії в такому віці лише стають журналістами.

Щоб бути максимально точним, я звернувся до трьох колег із Італії. І чесно кажучи деякі відомості здивували навіть мене.

Насамперед вік журналістів дуже відрізняється від виду ЗМІ. 

Данило – журналіст державного телеканалу, розповів, що в його редакції середній вік 40-50 років! І, в принципі, на всіх центральних телеканалах ситуація схожа. 

Анна – журналістка однієї з найбільших італійських газет відповіла мені, що якщо хтось хоче стати журналістом в Італії, то "за спиною мають бути батьки, тому що протягом багатьох років ти не зможеш заробляти достатньо, щоб утримувати себе". І як наслідок – середній вік журналістів в її редакції набагато вищий за 30 років. 

Тільки в онлайн-редакціях вік знижується до 30 років, розповів мені Массімільяно – журналіст міського онлайн-видання з Мілана.

Але чому це так? Насамперед, статус журналіста треба заслужити. Ти не стаєш журналістом за фактом роботи у ЗМІ і не отримаєш посвідчення журналіста з рук маловідомих організацій, як в Україні.

В Італії існує "Орден журналістів", це така професійна гільдія, яка визначає умови, за якими ти стаєш журналістом, а також покликана захищати та карати своїх членів.

Є три шляхи, щоб увійти до цього ордену: 

• пропрацювати 18 місяців у редакції та пройти 45 годин навчання у спецшколі; 
• провчитися 2 роки у профільній магістратурі; 
• відпрацювати 5 років у статусі публіциста (про цей статус трохи згодом) для ЗМІ. 

Але в будь-якому разі, крім усього цього, потрібно буде скласти перед орденом письмовий і усний іспит.

Отже, базова умова для вступу до Ордену – мати диплом. А середній вік дипломованого італійця 26 років, плюс виконання однієї з трьох обов'язкових умов. От і виходить, що стати професійним журналістом до 30, це скоріше подвиг, ніж норма.

Ти можеш працювати в редакції, навіть робити сюжети або писати статті, але тільки членство в Ордені дає тобі статус журналіста, а отже, право бути акредитованим на певні заходи, хорошу медичну страховку, тотальний захист від розголошення джерел у суді, право стати членом могутньої профспілки журналістів. 

І найголовніше – право вимагати особливий професійний контракт, згідно з яким зарплата не може бути нижчою за певний рівень.

Ви скажете – круто! Журналістика не прохідний двір, професіоналам гарантується гідний оклад та всілякий захист як у суді, так і перед роботодавцями. Однак, привілеї принесли низку небажаних наслідків.

Як розповів Массімільяно, понад 10 років спостерігається криза журналістського ринку праці – видання практично перестали наймати на роботу. І щоб потрапити до медіа, потрібно мати зв'язки. 

Анна вважає, що це наслідок того, що журналісти перетворилися на касту привілейованих: їх практично неможливо звільнити, особливо тих, хто працює на центральних телеканалах та великих виданнях. 

Вони сидять в очікуванні пенсії і нікуди не поспішають йти, оскільки за контрактом їхня зарплата збільшується автоматично кожні кілька років. От і виходить, що італійські колеги значно старші за українських.

Ще один баг закладений у професійному контракті для журналістів – їхні зарплати набагато вищі, ніж у публіцистів (тобто авторів, які отримують гонорар за свої публікації, проте є представниками інших професій, наприклад адвокати, які пишуть для юридичних видань). І оскільки роботодавці охоче беруть на роботу саме публіцистів, то для багатьох простіше відмовитися від статусу професійного журналіста та кращого контракту, і погодитися на нижчий статут і нижчу зарплату. 

Це й призвело до того, що зараз у Ордені 30 тисяч професійних журналістів та 75 тисяч публіцистів. 

Варто зазначити, що і журналісти, і публіцисти є членами ордену, проте отримати статус публіциста набагато простіше: за два роки написати певну кількість матеріалів за гонорари.

"Те, що молодим важко знайти роботу, це звичайно не ок, зате в Італії журналістика високих стандартів", – скажете Ви. Але ні… У жовтні я був в Італії та дивився новини на державному телеканалі RAI UNO, де бійців Національної гвардії України з полку Азов обізвали "неонацистами". 

У минулому, коли Берлусконі був прем'єр-міністром, з держканалів зникали журналісти, які його критикували. 

Якщо ми думаємо, що недовіра політиків до ЗМІ та бойкот ефірів – це українське політичне ноу-хау, то помиляємося. 

В середині листопада призначення директора (шеф-редактора) програми новин державного RAI UNO призвела до демаршу найчисельнішої фракції італійського парламенту "Руху 5 зірок", який заснував комік Беппе Грилло. 

Лідер цієї партії, екс-прем'єр-міністр Італії Джузеппе Конте оголосив про повний бойкот державних телеканалів, оскільки призначили не їхню людину.

Звичайно, бути членом Ордену журналістів зобов'язує до певної етики і, звичайно ж, доброчесності. Однак, як мені розповіла Анна – покарання журналістів за мову ненависті, пропаганду чи фейкньюз – унікальні випадки, і не тому що італійські журналісти такі чемні. 

Зате Орден завжди готовий боротися за себе: був випадок, коли одній журналістці виписали догану за те, що вона поставила під питання доцільність існування самої організації.

Все це – умови вступу до ордену, золота клітка у вигляді професійного контракту та політизація певних процесів пояснюють, чому, незважаючи на те, що тисячі молодих людей мріють про кар'єру в новинах, середній вік журналістів залишається дуже високим, а італійська журналістика, як і раніше, більше залежить від доброзичливості політиків, ніж читачів та глядачів.