За збігом обставин історія “Пропалої грамоти” почалася п’ятдесят років тому – на початку 1971 року Іван Драч представив Кіностудії ім. О. Довженка літературний сценарій за твором М. В. Гоголя, який, щоправда, тоді називався “Втрачена грамота”. 

Сценарій загалом схвалили, до постановки картини було рекомендовано режисера Віктора Греся, короткометражний фільм якого “Сліпий дощ” здобув відзнаку міжнародного кінофестивалю в Монте-Карло. Відомо також, що в Держкіно СРСР у Москві до задуму теж поставилися поблажливо й погодили запуск картини у виробництво.

Проте вже в травні 1972 року керівництво кіностудії вирішило змінити режисера й доручило постановку Борису Івченку. Він нещодавно закінчив роботу над стрічкою “Олеся”, картина мала успіх у прокаті, до того ж попередня, дебютна стрічка Івченка “Анничка” не лише була популярна серед глядачів, а і здобула нагороду “Золота башта Байона” на міжнародному кінофестивалі в Камбоджі.

Нині “Пропала грамота” справедливо вважається однією із найкращих українських стрічок, культовим фільмом. Як це доволі часто буває з дійсно важливими й непересічними творами, сформувалася навіть міфологія “Пропалої грамоти”, і цей факт лише підтверджує культовість стрічки.

У джерелах завершення картини здебільшого датують 1972 роком, проте один із документів, що його керівництво Кіностудії ім. О. Довженка надіслало у Держкіно СРСР разом зі звітом про здійснене перероблення, датовано 19 січня 1973 року. Отже, тоді боротьба за “Пропалу грамоту” ще тривала. Від ветеранів кіностудії доводилося чути історію про те, що під час показу керівництву першої версії фільму зчинився скандал, бо у фіналі картини звучала пісня “Ой у лузі червона калина похилилася…”. Різні інстанції змушували доробляти й переробляти картину, її кілька разів возили здавати в Москву, але однаково не випустили на екрани. 

Останнім часом ЗМІ часто публікують інформацію, буцім стрічка “пролежала на полиці” двадцять чи навіть понад двадцять років. Насправді це не так. “Пропала грамота” вийшла в кінотеатрах наприкінці 1983 року, й ось ця подія таки видається дивовижною, навіть дещо загадковою.

Популярна тоді щотижнева газета “На екранах України” повідомляє про покази з 10 до 21 листопада в столичному кінотеатрі “Київ”, який розташовується в центрі міста. Здається, саме ці дати можна вважати першими показами після багаторічної заборони. Що спрацювало чинником, що картина врешті-решт здобула дозвіл на прокат, – достеменно невідомо. “Пропала грамота” вийшла не те що без розголосу – поява стрічки узагалі не супроводжувалася бодай якоюсь рекламою, рецензіями критиків чи анонсами.

Зрозуміло, що пересічним глядачам взагалі було невідомо, що картина опинилася на довгі роки “на полиці”. Цікава деталь: заборону на показ зняли тоді, коли після смерті Леоніда Брежнєва партію й уряд СРСР очолив Юрій Андропов, який до того впродовж багатьох років керував КДБ. Прихід нового керманича одразу означив нові тенденції – спробували посилити трудову дисципліну. Наприклад, на денних сеансах у кінотеатрах міліція проводила рейди, вимагаючи від присутніх у залі глядачів пояснень, чому вони в цей час перебувають не на роботі чи навчанні. 

Після показів у листопаді в одному з центральних кінотеатрів столиці України “Пропала грамота” йде 15-16 грудня в кінотеатрі “Барвінок”, що розташований аж у Пущі-Водиці, майже на межі міста. З початком 1984-го фільм транслюється два дні – 2 та 3 січня – на Подолі, але вже не в кінотеатрі, а в Палаці культури “Славутич”. Трохи пізніше в січні стрічка з’являється у двох невеликих кінотеатрах Залізничного району – “Єреван” та “Вогник”, розташованих доволі далеко від центру міста. Покази там теж тривають по два дні. Потім картина з’являється в репертуарі Києва лише 27-28 березня на лівому березі міста, у Дарниці, у кінотеатрі “Промінь” та 12-13 квітня в кінотеатрі “Юність”, що розташований уже фактично за містом, у селищі Перемога. Після цього показів стрічки в Києві не було аж до кінця 1984 року. 

Схоже, “Пропала грамота” дістала дуже низку категорію (ймовірно, III), що позначається найперше на кількості випущених у прокат копій і відповідно – на невеликій кількості сеансів та неможливості широких показів взагалі. На користь цієї версії свідчать дати показів у кінотеатрах, бо, цілком ймовірно, увесь цей час демонструвалася одна й та сама кінокопія.

Повторно у столиці “Пропала грамота” з’являється лише наприкінці 1985 року й лише в одному невеликому кінотеатрі “Дружба” – з 27 серпня до 9 вересня. Щоправда, цей кінотеатр розташовувався в центрі, на Хрещатику. Проте, як я пам’ятаю, стрічку транслювали лише на одному чи двох сеансах упродовж дня, адже саме там я знову її переглянув. Уперше нам, студентам кінофакультету, “Пропалу грамоту” показали в інституті у 1983-му. Тоді для нас це була фантастична подія, бо про фільм ми лише чули, і це стало знаком, що заборону таки зняли. 

Як проходив прокат “Пропалої грамоти” в інших містах України й чи відбувався він в інших республіках СРСР – невідомо. Ця тема потребує окремого дослідження.

Можемо лише констатувати, що із таким відверто обмеженим прокатом на початку 1980-х “Пропалій грамоті” знову не пощастило. Мабуть, краще було б, аби картина пролежала “на полиці” ще три роки, і тоді все склалося б інакше. Уже через два роки після появи стрічки в кінотеатрах почалася перебудова, а в 1986-му в Москві відбувся історичний V з’їзд Спілки кінематографістів СРСР, розпочався процес зняття “з полиць” раніше заборонених стрічок. Ці картини виходили в кінотеатрах, на покази вишиковувалися черги охочих, виходили рецензії. Цілком ймовірно, з’явилася б можливість уже широко анонсувати повернення “Пропалої грамоти” й надати цій подій розголос. 

Минули роки, і “Пропала грамота” вже давно й цілком заслужено стала визнаною класикою українського кіно, її неодноразово демонстрували на телебаченні, а тепер стрічку можна переглянути в інтернеті. Створені Іваном Миколайчуком екранні образи, зокрема й у легендарних стрічках українського кіно, зашилися в пам’яті глядачів, а козак Василь із “Пропалої грамоти”, безперечно, є однією з найкращих його ролей.