Невисокий на зріст, але завжди жвавий, зі щирою приязною усмішкою, абсолютно позбавлений пафосу чи надмірного гонору. Одного разу в буфеті кіностудії Леонід Михайлович ввічливо запитав, чи можна йому приєднатися до нас, молодих режисерів, за кавою, бо вільних столиків в обідню перерву не було. Ну як же ми могли відмовити! Це навіть почесно, адже це режисер геніального “Камінного хреста”. Попиваючи каву та злегка усміхаючись, Леонід Михайлович розповідав історії. Одна з них дуже смішна – про його друга, письменника Віктора Некрасова. Вони якось добряче загуляли, до глибокої ночі, і врешті їх забрав патруль. У відділку міліції вже складали протокол, друзі майже змирилися, що на них чекає стандартне покарання для “порушників громадського спокою” – 15 діб виправних робіт. Проте почувши прізвище Некрасов, черговий міліціонер несподівано зацікавився, чи це, бувало, не той письменник, що написав роман “В окопах Сталінграду”. Після ствердної відповіді черговий раптом зрадів і покликав інших міліціонерів, бо тут “справжній” Віктор Некрасов. За словами Леоніда Михайловича, це був фурор! Усі міліціонери були колишніми фронтовиками і вважали “В окопах Сталінграда” найкращою книгою про війну. Фінал історії просто в стилі хепі-енду: Некрасов дав усім автографи, і міліціонери їх знову посадили в “бобик”, але вже для того, щоб без пригод розвезти по домівках.

 Коло друзів режисера не обмежувалося лише Віктором Некрасовим. Леонід Михайлович дружив із відомим поетом та сценаристом Геннадієм Шпаліковим, у роки навчання в московському ВДІКу – із Василем Шукшиним. Особливі, майже родинні стосунки склалися із колегами з кіностудії – Іваном Миколайчуком, Костянтином Степанковим, Бориславом Брондуковим, Леонідом Биковим та іншими українськими акторами, режисерами, художниками та композиторами.

Цьогоріч ювілей легендарної картини Леоніда Осики – стрічки “Захар Беркут” за однойменною повістю Івана Франка, що вийшла на екрани п’ятдесят років тому. На цій картині зібрався справді зірковий склад, поєднавши різних діячів української культури. Сценарій до стрічки написав Дмитро Павличко, він же автор тексту застільної пісні, яку у фільмі співають боярин Тугар Вовк та його дружинники.

Як і попередню стрічку Осики, “Захара Беркута” знімав один із видатних операторів студії Валерій Квас. На відміну від чорно-білого, графічного “Камінного хреста”, “Захара Беркута” фільмували в кольорі та широкому форматі. Польський кінознавець Януш Ґазда, якому ми завдячуємо терміном “українське поетичне кіно”, захоплено написав про роботу Валерія Кваса: “У «Захарі Беркуті» він досяг гармонії між фабульними подіями і людськими переживаннями, а пластична формула набрала поетичного рангу, синтезу національної традиції”.

Фільмували в Карпатах, майже в тих місцях, де відбувалася дія повісті Франка, а ще в горах Киргизії. Як тоді казали, картина мала складнопостановний статус – історичне тло, костюми, декорації, масові сцени.

У творенні зображення важливу роль відіграли головний художник Георгій Якутович, який добре знав матеріал, бо перед тим створив ілюстрації до повісті Франка, і художник-постановник Михайло Раковський. До речі, вони працювали також і над стрічкою Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”.

Костюми створювала шістдесятниця, художниця Людмила Семикіна. “Захар Беркут” – це єдиний фільм у її біографії. До того ж вона саме переживала складний період: за те, що підтримувала дисидентів, її 1968-го виключили зі Спілки художників. Людмила Семикіна не була штатним працівником кіностудії, і режисеру, очевидно, таки вартувало зусиль обстояти її кандидатуру. У парі із Семикіною працювала студійна художниця-костюмерка Алла Шестеренко. За рік вона створить костюми до ще однієї культової української стрічки – “Пропала грамота” Бориса Івченка. Над гримом працювали художники-гримери Олексій Матвєєв і Олена Парфенюк.

Варто також згадати фахівців із комбінованих зйомок – оператора Олександра Пастухова та художника Віктора Демінського, адже їхній внесок у картину неможливо переоцінити: комбіновані кадри виконані цілком на рівні тогочасних західних стрічок. Музику до “Захара Беркута”, як і до більшості фільмів Осики, написав Володимир Губа. Одним із консультантів картини був історик Михайло Брайчевський, на той момент уже теж, як і Семикіна, опальний та звільнений з офіційної роботи за поширений самвидавом трактат “Возз’єднання чи приєднання?”.

Режисер зібрав справді фантастичний акторський ансамбль: Василь Симчич у ролі Захара Беркута, Антоніна Лефтій – Мирослава, Іван Гаврилюк – Максим, Костянтин Степанков – боярин Тугар Вовк (безумовно, одна з кращих його ролей), Іван Миколайчук – Любомир. Борислав Брондуков доволі несподівано й дуже переконливо перевтілився в образ брата хана Бурунди, а киргизький актор Болот Бейшеналієв, який зіграв хана Едигея в стрічці Андрія Тарковського “Андрій Рубльов”, – у постать хана Пети. Не менш важливими для картини є й ролі другого плану, у яких знялися також відомі актори: Федір Панасенко, Лев Перфілов, Володимир Олексієнко, Володимир Шакало, Віталій Розстальний, Борис Савченко. А ще в титрах зазначено, що в епізодах знімалися художник стрічки Георгій Якутович та колега Леоніда Осики з кіностудії, режисер Євген Хринюк.

1972 року на Всесоюзному кінофестивалі в Тбілісі стрічка здобула приз “За відтворення на екрані традицій народного героїчного епосу”, а на кінофестивалі “Молоді – молодим” (1971) у Дніпропетровську (тепер – Дніпро) Валерія Кваса нагородили як найкращого оператора.

Картина мала успіх, але для українського кіно та кіностудії ім. О. Довженка настали інші часи. Французький кінознавець, автор книжки “Історія українського кінематографа” Любомир Госейко слушно вказав, що “Захар Беркут” є першим фільмом в історії українського кіно, який цілковито присвячено Русі, але який водночас став і останнім твором Київської поетичної школи.

А на території кіностудії ім. О. Довженка ще довго стояло кілька дерев’яних язичницьких ідолів, виготовлених для “Захара Беркута”, немов мовчазне нагадування про стрічку Леоніда Осики та українське поетичне кіно.