Пітер Лоуренс – представник простого народу, починав кар’єру продавцем меблів, згодом став забудовником, а тоді вирушив у політику, приставши до партії консерваторів. Він завжди має власну думку щодо певних подій у країні, яка часом не надто узгоджується із “лінією партії”. За це прем’єр-міністерка Доун Еллісон, із якою в Лоуренса доволі напружені стосунки, постійно йому дорікає. Роль прем’єрки грає Хелен Маккрорі, знана здебільшого за стрічками про Гаррі Поттера, ролями у фільмах “Хранитель часу” Мартіна Скорсезе та “Скайфолл”.

Лоуренс встигає ще й працювати співведучим у радіошоу, регулярно й охоче дає інтерв’ю, часто виголошуючи доволі радикальні як для консерватора ідеї та пропозиції. Він публічний політик, дуже відкритий, навіть занадто. Міністр постійно наголошує, що він однозначно підтримує традиції, але водночас є прихильником реформ та прогресу. Він легко може вирушити кудись без охорони на таксі, щиро поспілкуватися із водієм, який його впізнав. А ще Лоуренс не боїться говорити правду, за що здобув популярність серед народу. Коли політик з’являється на вулиці чи у якомусь закладі, до нього одразу підходять люди – хочуть потиснути йому руку, зробити із ним фото. Здається, що міністр дуже щирий у своїх переконаннях.

Проте він має багато добре чи не надто добре прихованих “скелетів у шафі”: із дружиною вони живуть нарізно, із дорослими доньками та коханкою в Лоуренса складні стосунки. Раптом виявляється, що в нього є ще одна донька, про існування якої ні він, ні його родина раніше не знали. Вона відбуває покарання у в’язниці.

Упродовж чотирьох серій “Дорожнього вбивства” персонаж Г’ю Лорі неодноразово потрапляє у доволі скрутне і, здавалося б, безвихідне становище, коли ось-ось має настати кінець його репутації і політичній кар’єрі. Однак Пітер Лоуренс щоразу знаходить вихід. Ба більше, він має просто унікальну здатність почуватися мов риба у воді у світі політичних інтриг. На початку фільму він виграє у гучному судовому процесі: журналістка одного із провідних видань звинуватила його у корупції та зловживанні владою, проте їй забракло доказів, тож із допомогою вправних адвокатів Лоуренсу таки вдалося вийти сухим із води  та ще й змусити газету сплатити компенсацію. 

Він розумний та вправний оратор, чудово знається на механізмах роботи ЗМІ та соцмереж, здатний навіть очевидно програшну історію несподівано для всіх повернути на користь собі. Попри все, його кар’єра й далі йде вгору, він підіймається щаблями влади все вище і вище, і, здається, ніщо не може зупинити його, навіть беззаперечні факти його корумпованості.

Звичайно, це не перший у світовому кіно портрет політика-популіста, але “Дорожнє вбивство” є безперечно цікавим і важливим фільмом для українських глядачів. В образі Пітера Лоуренса, чудово і переконливо втіленого на екрані Г’ю Лорі, можна без зусиль побачити риси вітчизняних популістів різного штибу.

У цифрову добу усі ці новітні популісти отримали фактично безмежні можливості доносити свої послання до великої кількості людей. Зараз політики ведуть свої колонки у ЗМІ, блоги у мережі, записують відеозвернення, вправно видають себе за “правдолюбів” та “борців”, вдало і цинічно грають на почуттях, ностальгії, розчаруванні. Вони навіть не бояться часом здаватися смішними, не надто переймаються скандалами навколо себе і втратою репутації, адже в інформаційному полі, яке динамічно змінюється, швидко з’явиться привід для нового скандалу та хайпу, а попередні просто потонуть в інформаційному шумі. Найголовніше, що саме із такого середовища популістів і з’являються нові авторитарні правителі, які лише на початку можуть видаватися дурними чи кумедними, але дуже швидко перетворюються на реальну загрозу. Наше суспільство не має бодай якихось захисних механізмів від приходу до влади подібних персонажів, на відміну від західних демократій, для яких ця проблема теж є болючою, але все ж не настільки.

Англійську назву серіалу Roadkill перекладають як “Дорожнє вбивство”, однак у мережі можна натрапити й на інший переклад – “Слизький шлях”. Після пошуків у різних словниках знайшлося ще й таке значення “roadkill” – щось незначне, яке не заслуговує на співчуття. Це означення цілком відповідає характеру екранного персонажа Г’ю Лорі, адже його нічого не хвилює, крім кар’єри та влади. Не даремно на постерах міститься слоган фільму: “Портрет сучасного політика”.

Однак у фіналі “Дорожнього вбивства”, попри те, що популіст начебто перемагає, все ж є одна невелика, але вельми важлива деталь, яка вказує на те, що у майбутньому нестримному просуванню вгору Пітера Лоуренса таки настане край. Адже все в житті має свій початок і кінець.