Проте з другого тому “Історії українського кіно”, виданої Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського (2016), дізнаємося, що робота над картиною була завершена восени 1935 року. Аналогічну інформацію подає і каталог фільмів Національної кіностудії ім. О.П. Довженка. У численних публікаціях про Івана Кавалерідзе можна знайти обидва роки випуску стрічки – 1935 і 1936.

З чим пов’язані суперечливі дані про дату випуску стрічки? Ймовірно, зі складною долею фільму. Переглянувши уважно, на жаль, не надто якісну копію, побачимо промовисте свідчення “роботи” радянської цензури. Навіть не дуже обізнаний в історії українського кіно глядач може помітити провали в сюжеті – наслідок втручання цензури.

Героя фільму, селянина-кріпака Івася (І. Твердохліб) за наказом його поміщика, полковника російської армії Свічки (О. Сердюк), віддають у солдати. Поміщик, нащадок гетьмана Дорошенка, вголос називає себе лібералом. Свічка вирушає до столиці та забирає із собою наречену Івася Катерину (П. Нятко). Після програшу у карти, Свічка продає Катерину купцеві Жукову (І. Штраух), той є власником борделю і віддає туди дівчину під нагляд управительки (Н. Ужвій). Російська імперія починає війну на Кавказі, де якраз почалося повстання під проводом Шаміля. Туди вирушає Свічка та підрозділ Івася. Після придушення російськими військами повстання Шаміля і підкорення Кавказу Івась повертається у рідне село, але вже іншою людиною, та стає ватажком селянського повстання. У картині також знявся Гнат Юра, створивши яскравий образ управителя маєтком Сидоренка, а роль генерала зіграв Іван Мар’яненко.

Зі спогадів Івана Кавалерідзе дізнаємося, що на написання сценарію його надихнули поеми Тараса Шевченка “Прометей” та “Сон”, а ще в основу покладена історія його родини. Прадіда Кавалерідзе насильно вивезли з батьківщини під час завоювання Росією Кавказу. Крім того, під час роботи над сценарієм Кавалерідзе спирався на офіційно визнані історичні твори, де завойовницькі війни Російської імперії трактувалися як імперіалістичні.

Для підсилення образності персонажів режисер вдається до сміливого на ті часи експерименту: усі герої говорять рідною мовою, тож у картині звучать українська, російська, грузинська.

Кавалерідзе згадує: “Прометея” спершу прийняли схвально, вийшли гарні рецензії, вітання від колег, урядова нагорода. Відбулися успішні покази стрічки у Лондоні, Парижі та Празі. Фільм демонструвався протягом шести днів у Ленінграді (нині – Санкт-Петербурзі), з’явилася реклама й у Москві, але незабаром стрічку зняли з прокату.

У газеті “Правда” 13 лютого 1936 з’явилася розгромна анонімна стаття “Груба схема замість історичної правди”. Є версія, що написав її журналіст Михайло Кольцов, якого вже через чотири роки заарештували та стратили за звинуваченням у шпигунстві.

Зокрема, у статті йдеться: “Явная неудача фильма «Прометей» состоит в том, что вместо исторической правды, показанной средствами искусства, в нем дана грубая схема, извращающая историю. […] На нем лежит печать формализма и беспредметного трюкачества”. Зрозуміло, що кінематографічне начальство не могло не зреагувати на публікацію у головній радянській газеті, власне це був відвертий наказ “усунути недоліки”.

За спогадами Кавалерідзе, обговорення зауважень та поправок тривало на кіностудії аж чотири дні. До того ж додалося звинувачення в націоналізмі. Кавалерідзе навіть не надто зрозумів, у якому саме націоналізмі – українському, грузинському, чи російському. Режисер із гіркотою згадує, що від фільму відмовився оператор Микола Топчій, із яким вони постійно працювали, і теж почав критикувати стрічку, переклавши всю провину на режисера.

Фільм переробили, але так і не випустили на екрани, відправивши “на полицю”. Очевидно, що доступний нині варіант картини є цензурованою версію і, цілком можливо, тому у титрах зазначено 1936 рік.

Проте навіть у понівеченому фільмі не вдалося повністю позбавитися деяких сумнівних (з погляду “верхів”) моментів. Наприклад, досить актуально і нині звучить тост генерала, який пафосно і цинічно проголошує свято “великої переможної війни” та “добровільний союз із хоробрим кавказьким народом”. Чи коли купець Жуков формулює засади російської зовнішньої політики: “Ми простягаємо високу руку до Персії. Формується кільце – Кавказ, Персія, Астрахань, Нижній (йдеться про Н.Новгород), Україна і знову Кавказ”.

Не менш глумливо звучать слова управителя маєтком Сидоренка, якого матір Катерини зі сльозами просить вмовити поміщика не віддавати Івася в солдати: “Голубонько, Москва на сльози не вдаря”, а далі на позір зі співчуттям читає з Шевченка: “Якби ви знали, паничі…”

Кавалерідзе описує ще й такий епізод, до якого присікалася цензура: селянин б’є лозиною воду у ставку, демобілізований Івась питає його, що той робить. Селянин відповідає: наказ лякати жаб, бо їхнє квакання заважає панам спати. Далі у першій редакції стрічки йшов титр із цитатою російського критика В. Бєлінського: “Малоросія країна поетична та вищою мірою оригінальна…”

У другому томі “Історії українського кіно” подане точне означення змін у радянському кінематографі другої половини 1930-х: від авангарду до творення великого стилю. Саме в ті роки відбувся перегляд деяких усталених концепцій, тож загарбницькі війни, які вела Російська імперія, почали трактувати як державницькі дії.

Промовиста деталь: того ж 1935 року на кіностудії “Ленфільм” почалися зйомки двосерійного масштабного фільму “Петро Перший” (реж. В. Петров), де царя і першого імператора Росії зобразили як прогресивного діяча.

Фільм Кавалерідзе із його критикою імперії та відвертим гротеском навіть після втручання цензури аж ніяк не узгоджувався із новими тенденціями у політиці та мистецтві. Двадцять п’ять років по тому, як фільм поклали “на полицю”, 27 лютого 1961 року, вже у роки хрущовської відлиги, спеціальна комісія у Москві знову переглянула “Прометея”. Кавалерідзе отримав листа, де, зокрема, було зазначено, що “фільм на свої часи продемонстрував високу культуру зображення”.

Попри те, що заборону начебто зняли, все-таки фільм майже не демонстрували в кінотеатрах і на телебаченні.