…І вже вуста судомою звело,

І прийняла душа неопалима

Розпечені горби Єрусалима

І Києва обпалене зело.

Ці рядки Мойсея Фішбейна можуть бути епітафією до всього його неймовірного життя, а можуть бути – самою життєвою програмою. Ми прощаємося з одним із найбільш проникливих, найбільш тендітних українських ліриків ХХ сторіччя, але не тільки.

Фішбейн – справжній феномен української культури, він став українським євреєм – до того ж політичним українським євреєм – коли ще ніяких українських євреїв просто не було. Звісно, були євреї, які ставали справжніми лицарями української культури, але так з’єднати у собі українське й єврейське, Київ і Єрусалим, Ріку і Стіну – як у цитованому мною сонеті – міг тільки він.

Як йому це вдалося? Відповім просто – з великої любові. Він був закоханим в Україну, як у жінку – так єврейський хлопець може закохатися в юнацькі роки у красуню з сусідньої вулиці й боготворити її все життя, не помічати зморшок і втоми. Це був такий великий дар, дар слова, дар кохання із заплющеними очима, коли ти заплющуєш очі й бачиш цю красу, й чуєш пісню, проспівану молодим голосом. Мені завжди було важко з цим його даром, як багатьом із нас, бо я вмію любити тільки із розплющеними очима, ну й тому, мабуть, він був неперевершений поет, а я тільки журналіст, який сьогодні прощається не просто з ним самим, а із цим його даром, з його легендою. З його вмінням кохати. Прощається із його Україною, яку він виносив у серці й відтворив на папері.

Благослови, хай лишаться зі мною,

Допоки йти дорогою земною,

Допоки є ще спогади земні.