У нас уже було так багато президентів, що можна колективний портрет складати — єдиний такий образ великої людини з Банкової. Адже минули роки, а образи ці все не йдуть із нашої пам'яті, інколи — вдячної, інколи — ні. Ми голосували, а вони раділи й раділи, доки не наставав новий день голосування.

Від Віктора Андрійовича в цей колективний портрет візьмемо руки. Ті, які не крали. Ми їх бачили на екрані — величезні такі... Прямо сумнів закрадається, що нічого не взяли. Ну й, звісно, отруєння діоксином, яке визначило позитивний результат виборчої кампанії. Правда, досі воно не тільки залишається нерозкритим, а й, узагалі, ставиться під сумнів.

Ющенко взявся за відновлення "палаців", повністю занурившись в історію. Зараз ось брата скривдили — позбавили докторського ступеня за плагіат дисертації з історії. Добре, що сам Віктор Андрійович не захищався, а то теж позбавили б. Із помпою дали б диплом, а потім із такою ж помпою відібрали б... Залишиться він у нашій пам'яті з "бджолами" та трипільською культурою... Різнобічні інтереси має. І дуже ображений на українців, що на другі вибори пошкодували йому голосів, а він же вважав, що все навпаки, що його люблять і старе, й мале. Від нього нам залишаться "любі друзі", оскільки був він, швидше, "фронтменом", а керували всім вони. А було їх багато, навіть перелічити зась.

Від Леоніда Макаровича візьмемо виживаність, навіть "надвиживаність". Хоча сьогодні він спить з пістолетом у ліжку, але, очевидно, дарма... Все одно врятується. З майже голови КПУ пішов на допомогу Руху. І не прогадав. Вчасно прийшов, але й пішов вчасно з президентства. За ним залишиться фраза "між крапельками"... Правда, фраза, швидше за все, з анекдоту, але дуже добре передає його суть. Він — єдиний, хто працював і на Орджонікідзе, і на Банковій. Таке можливе тільки один раз в історії. Можна було навіть із кабінету не виходити, а тільки табличку замінити. І в тому ж самому відділі кадрів новий запис у трудовій зробити. І ще — він єдиний навіки залишив своє ім'я на одному дуже важливому предметі — "кравчучці".

Від Володимира Олександровича залишиться вміння утримувати увагу авдиторії на другорядних фактах. Хто знав про його мільйони й закордонні "маєтки", коли були вибори? Всі думали, він — "свій", із учителів, без грошей, а виявився таким самим мільйонером, як і інші. Знали б — подумали б, а подумали б — не обрали б. А так на виборах зустрілися два мільйонери: в одного — вілла в Італії, в іншого — в Іспанії. Один приховував, що мільйонер, а інший — що, очевидно, взагалі мільярдером став. До речі, і Володимир Олександрович виявився "фронтменом", за яким раптом відкрився цілий натовп нікому не відомих людей, котрі хутко зайняли всі крісла й лави запасних. Однак це — не кінотеатр, тут у кріслі треба вміти працювати, що набагато складніше.

Петро Олексійович раз у раз літає у свій "маєток" в Іспанії, особливо коли його в прокуратуру кличуть. Припасти до рідної іспанської землі хоче кожен, але не кожному це дано. Однак ми за час його служіння народові так і не зрозуміли, чи то він Петро Липецький, чи то Петро Іспанський. А може, навіть і український, треба вже прийняти нарешті рішення.

Тут і Михайло Свєтлов згадався з відомими словами:

"Но песню иную
О дальней земле
Возил мой приятель
С собою в седле.

Он пел, озирая
Родные края:
"Гренада, Гренада,
Гренада моя!"

Он песенку эту
Твердил наизусть...
Откуда у хлопца
Испанская грусть?
Ответь, Александровск,
И, Харьков, ответь:
Давно ль по-испански
Вы начали петь?"

Леоніда Даниловича постійно дратувало, коли спочатку на зборах його вітали як Леоніда Макаровича. Люди сміялися, а він супився. Раніше, коли ракети в космос літали, таких непорядків бути не могло. До речі, він виявився єдиним із наших героїв, якого обрали на другий термін. Це для нас небувалий феномен, такий у нас злопам'ятний виборець, — усе пам'ятає й не голосує. І ще — він залишився в пам'яті з підзорною трубою, строго задивлений на Тузлу. А також — як єдина людина в кепці. Довгий термін служив президентом, — багато кадрів про нього збереглося.

Забув про Януковича... Чесно, забув. Виходить, така його історична доля — жити на чужині, а вдома вже його ніхто не знає й не пам'ятає.

Президент — товар поштучний, кожен не схожий на інших. Але десь же їх виготовляють... Значить, і Держстандарт є... Без нього хорошого президента не отримати.

Політтехнологи мучаться над нерозв'язним завданням, як робити президентів, а Микола Гоголь давно дав пораду: "Якби губи Никанора Івановича та приставити до носа Івана Кузьмича, та взяти скільки-небудь розв'язності, яка в Балтазара Балтазаровича, та, либонь, додати до цього ще огрядності Івана Павловича..." Все хороше треба зібрати в одну купу, а погане — відкинути…

Та ми й самі не знаємо, чого від них хотіти. А може, портрет президента — це й наш власний портрет. Щоб не красти, але з роботи щось та принести. І держава щоб нічого не знала про наші доходи. Але від коронавірусу хай лікує...

У колективний президентський портрет точно візьмемо: від одного — руки, які не крали, від іншого — щось сільськогосподарське, весняні посадки... А далі додавайте самі, що кому до душі...