“В’єтнамська війна” (The Vietnam War), 2017, 10 серій, режисери Кен Бернс та Лінн Новік. Повністю перевертає уявлення про війну у В’єтнамі. Серіал зовсім не компліментарний щодо політики США. Цікаво, що він має нестандартний формат: тривалість серій від години і двадцяти хвилин до майже двох годин. Для його виробництва взяли інтерв’ю в понад 70 осіб, використали понад дві сотні фотографій та півтори тисячі годин кінохроніки.

“Американський Захід” (The American West), 2016, 10 серій. Продюсер проекту – актор, режисер та засновник кінофестивалю “Санденс” Роберт Редфорд. Сюжет охоплює події на Дикому Заході у 1865-1890 рр. Серед оповідачів – історики, політики та публічні особи, наприклад актори Берт Рейнолдс та Кіфер Сазерленд. Візуалізація історичних подій подається через реконструкції, актори виконують ролі реальних героїв на кшталт легенд спротиву колонізації, вождів індіанців Скаженого Коня та Сидячого Бика чи бандитів Джессі Джеймса та Малюка Кіда.

“Диявол по сусідству” (The Devil next door), 2019, 5 серій, режисери Йосі Блох та Дені Сіван. Серіал розповідає про гучну справу Івана Дем’янюка, громадянина США, колишнього емігранта, якого звинуватили в співпраці із нацистами і смерті багатьох людей. Це також ґрунтовна та виважена розповідь про розслідування, що тривало впродовж 1980-2012 рр., де розглядається низка запитань, зокрема про слід у цій історії КДБ.

Усі ці серіали стали подіями, мали позитивні відгуки в ЗМІ та популярність серед глядачів, торкалися болючих та непростих тем, а водночас спрацьовували і як освітні проекти. Мабуть, були і прибутковими, інакше західні виробники не виробляли б надалі документальні серіали.

А що ж на наших теренах? За останні роки ми фактично мали лише кілька гучних серіалів, зокрема “Війна. Український рахунок” (2002) Сергія Буковського про Україну в Другій світовій війні, а також проекти Ігоря Кобріна “Собор на крові” (2006) про визвольні змагання минулого століття, “Хлібна гільйотина” (2008) про Голодомор та “1941. Заборонена правда” (2013) про трагічні перші місяці Другої світової, які в радянській історії воліли згадувати як “тимчасові труднощі”.  Показ серіалу на ТБ спричинив бурхливі обговорення.

Насправді це все, що можна згадати за десять років. Публіцистичні телепередачі чи розслідування, які виробники люблять називати “фільмами”, а також російський контент, у виготовлені якого беруть участь українські студії, не розглядаємо.

То чому ж вітчизняні канали не знімають документальних серіалів? Гадаю, найперше це пов’язано із довготривалим виробництвом – необхідною умовою, аби продукт вийшов достойним. Це також витрачення часу на пошукові роботи та працю з архівами. Використання в разі потреби закордонної кінохроніки теж коштує немало. Упродовж усього часу необхідно платити гонорари членам знімальної групи та консультантам, і бажано такі, аби вони займалися не пошуками додаткових заробітків, а виключно одним проектом. Кошторис “В’єтнамської війни”, наприклад, становив приблизно 30 млн доларів, а процес роботи над фільмом тривав десять років.

Тож телеканали відхиляють пропозиції виробництва документальних серіалів, пояснюючи, що “це не їхній слот”. Відтак контент каналів складається з інформаційних програм, ток-шоу та розважальних передач, серед яких немала частка вже перевірених франшиз. Щодо серіалів, то перевага надається ігровому формату – комедіям, мелодрамам, детективам – тобто всьому, що не потребує великих затрат, виробляється за кілька місяців та має відповідну якість. Такий собі телефастфуд, у виробництві якого, мов у замкненому колі, – і студії, і знімальні групи й, зрештою, топ-менеджери каналів.

Побутує й інша думка: попри високі рейтинги, жоден з українських телеканалів не є прибутковим. Вони існують на дотаціях власників-олігархів, які використовують канали як інструмент інформаційного впливу чи ресурс на час виборчих кампаній.

Чи варто очікувати змін – невідомо. А тим часом за кордоном виходить новий документальний серіал, присвячений штучному інтелекту. Його створення ініціював актор Роберт Дауні-молодший. Є підстави вважати, що він матиме аудиторію і в Україні, а після перегляду глядачі та виробники із сумом зітхатимуть: “Чому ж ми не можемо так?”

Олег Чорний, кінорежисер та медіа-художник, член НСКУ та Української Кіноакадемії, Matrix-divergent