Тоді вражало, що в анімаційному фільмі раптом поряд із намальованими персонажами з’являлися кадри справжнього моря. Ми цитували дотепні репліки персонажів за будь-якої нагоди та ввесь час наспівували пісеньки й мелодії із мультфільму, які просто застрягали у голові. А нещодавно я із подивом для себе з’ясував, що Давид Янович є співрежисером ігрового фільму “Прощайте, фараони!” за п’єсою О. Коломійця. Ця стрічка – також спогад дитинства.

Познайомитись особисто із Давидом Черкаським довелося вже згодом, після закінчення інституту. Найчастіше ми зустрічалися у Будинку кіно, під час якихось заходів, прем’єр чи фестивалів. Давид Янович – це завжди весела компанія, безкінечні історії та байки із кінематографічного життя, жарти й анекдоти, що іноді могли бути навіть на межі, але ніколи не вульгарними; це легкий, лише йому притаманний стиль, артистизм, витонченість та елегантність, демократичність без натяку на зверхність.

Складалося враження, що він нікуди й ні за яких обставин не поспішав. Ніхто не бачив його знервованим, злим чи роздратованим. Він любив життя і сповна отримував насолоду від нього. Для мене Давид Янович завжди асоціювався із класикою – персонажами романів Франсуа Рабле чи іронічними малюнками Жана Еффеля.

Цього року Давид Черкаський міг святкувати 55-річчя роботи у кіно, адже у 1964-му він дебютував короткометражним анімаційним фільмом “Таємниця чорного короля” і став режисером анімаційного об’єднання кіностудії “Київнаукфільм”. А ще сорок років тому, у 1979-му, вийшли останні дві серії його “Пригод капітана Врунгеля”, на якому, як і на інших його легендарних анімаційних фільмах, виросло не одне покоління кіноглядачів.

Мав честь бути знайомим, спілкуватися й навіть сидіти поруч за одним столом із цим видатним мультиплікатором. Згадується, як Давид Янович під час якихось посиденьок раптом довірливо схилився до мене і надмірно серйозно виголосив:

– Друже мій, налийте мені трохи, будь ласка!

А потім, після короткої паузи, лукаво усміхнувшись:

– Та ні, не стільки… Можна трішечки більше!

Минулого року після звістки про смерть Давида Черкаського, попри шок та сум, одразу почали згадувати численні історії, пов’язані із ним – часом спільні, але й свої персональні. Мій колега, кінорежисер Андрій Загданський тоді точно зауважив: “Насправді ми щасливі люди. Ми знали Давида Яновича. У кожного із нас свої спогади про нього, у кожного свій Давид Янович. Дехто може прожити життя і не мати цього”.