Андрій Цаплієнко — один із представників так званої військової журналістики, хоча сам зазначає, що такої сформованої галузі, як військова журналістика, в Україні немає.

Учасники Літньої школи журналістики «Дня»-2019 спілкувалися зі спеціальним кореспондентом ТСН на телеканалі «1+1» Андрієм Цаплієнком не лише як із журналістом, а й людиною, яка бачила збройну агресію Росії проти України наживо. «Літньошколярі» дізналися думку репортера щодо Мінських домовленостей, про Україну в контексті світової геополітики. Андрій Цаплієнко побудував зустріч у форматі діалогу і розказав цікаві та корисні речі. Зокрема, показав, як формуються телевізійні рейтинги, і надав поради, як поводитися в «гарячій точці», й чи треба боротися за техніку, коли починається обстріл.

«У НАС НЕМАЄ ІНШОГО ВИХОДУ, НІЖ СТВОРЮВАТИ ВЛАСНІ ІНФОРМАЦІЙНІ АГЕНЦІЇ НА ЗАХОДІ»

Олександр ШАРIПОВ, Запорізький національний університет:

— У колонці в «Новому времени» ви написали: «Якщо ви думаєте, що Україна — центр світу, навколо якого обертаються інтереси великих та сильних, то дуже помиляєтесь». І дійсно, до теми війни Росії з Україною у світовому інфополі увага слабшає. Як нам, журналістам, довести і показати світові, що це важливо?

— Насправді способів багато. Я часто говорю і пишу про це. Донести реальну ситуацію до західного глядача можна лише через зручні для нього медіа. Тож для вирішення цієї задачі треба створювати українські медіа, але на Заході. В Британії чи в Штатах. Давайте розглянемо, як обробляє російська інформаційна машина британську аудиторію. Наприклад, Росія створила RT, цей канал має, зокрема, свою студію в Лондоні. На каналі RT говорять, переважно, не про події в Росії, а про події у світі, і в такий спосіб, щоб це було цікаво англомовній аудиторії, зокрема, британцям. До студії запрошують або російських симпатиків серед британських лідерів думок, або відверто проросійськи налаштованих британських політиків. І ті, й інші мають вплив на британське суспільство. У британський порядок денний майстерно вписують російський порядок денний. Таким чином британці, які дивляться RT, сприймають ситуацію у світі, і, зокрема, в Україні, через призму російської пропаганди. Більше того, прихильники тих політиків, що виступають на каналі, голосують надалі за своїх кандидатів. Тож опосередковано канал впливає на рішення британців стосовно делікатних питань для Росії. І, я думаю, не треба дивуватися занадто м’якій реакції і пересічних британців, і навіть деяких британських політиків, скажімо, на отруєння Сергія та Юлії Скрипалів, хоч використання хімічної зброї на території їхньої країни вважається доведеним фактом. Думаю, вони так реагують через те, що певна частина політиків відверто пропонує не сваритися із Росією. А, зі свого боку, політики, які так говорять, мають за своєю спиною конкретні політсили. А за політсили голосують британські виборці. Серед них є ті, хто має RT у своєму домашньому пакеті.

Якщо ми хочемо поборотися за симпатії західного політикуму, у нас немає іншого виходу, як створювати власні інформаційні агенції на Заході. Журналісти працюють на аудиторію, яка, на жаль, є суб’єктом здебільшого у той самий момент, коли вона йде на вибори. А решту часу аудиторія є об’єктом. Об’єктом впливу інформації і пропаганди.

Цілковито зрозуміло, що створення власних медіа на Заході коштуватиме багато мільйонів доларів. Ймовірно, навіть сотні мільйонів. Йдеться про непідйомні суми для сучасної України. Але іншого шляху немає, якщо Україна хоче перемогти у інформаційній війні за симпатії та думки західної аудиторії. До речі, у 2014 році наш медіахолдинг створив діючий інструмент контрпропаганди, адресований саме західній аудиторії, — англомовний канал Ukraine Today. Але, дивна річ, — попри те, що UT був створений на приватні кошти, держава, наскільки мені відомо, чомусь не була зацікавлена в просуванні на Захід проєкту, який нічого їй не коштував.

«ВТОМА ВІД ВІЙНИ» — САРКАСТИЧНА ФОРМУЛА, ЯКА ПОЯСНЮЄ БАЙДУЖІСТЬ БАГАТЬОХ УКРАЇНЦІВ»

Аліса ПОЛIЩУК, Київський національний університет ім. Т. Шевченка:

— У своєму Facebook ви написали пост, присвячений річниці збиття малайзійського «Боїнгу», де є такі слова: «Людська пам’ять надто коротка. Біль кількох сотень сімей важить менше, ніж глобальні інтереси. Нідерланди голосують за повернення Росії в ПАРЄ. Прем’єр Малайзії каже, ракета не була російською. Загиблих не повернеш. А живим потрібні гроші. Часом, дуже великі...» А що робити Україні в час, коли дипломатично ситуація складається часто «не на нашу користь»?

— Найгірше, що більшість українців «втомилися від війни». «Втома від війни» — це така саркастична формула, яка пояснює байдужість багатьох українців до того, що відбувається на сході України. Інформаційна політика України за останні п’ять років створила таку форму реальності, за якої більшість людей просто не перебувають у контексті цієї війни. Можливо, такою була свідома політика Порошенка — ізолювати війну на східних теренах, ніби «закапсулювати» її, і в такий спосіб позбавити більшість українців відчуття реальної небезпеки. Війна ніби закапсулювалась у межах Донецької та Луганської областей. Багато хто з наших співгромадян знає про війну на сході не більше, ніж про війну в Сирії. Або Балканські війни кінця XX століття. Вони вважають, що це не їхня проблема. Не хочуть визнавати, що це їхня війна, бо, якщо це визнати, треба визначатися — брати до рук зброю або камеру, або вантажити «волонтерку» в бусик і їхати туди. Більшість людей хоче жити в комфорті, знати, що все добре, гривня не падає, і, час від часу згадуючи про Донбас, казати, що там триває «війна олігархів».  Ми достатньо давно, десь у 2017 році, зауважили, що рейтинги фронтових матеріалів поступово падають. Це відбувається на всіх українських каналах. Чому так? Чому глядач, побачивши в кадрі людину в шоломі та з автоматом, перемикає свій телевізор на інший канал? Однозначної відповіді в мене немає. Спочатку я подумав, що глядач сприймає війну як незакінчену однотипну історію. Як серіал, у якому розвиток подій просто загальмував і став нецікавий глядачам.

Потім я провів власне імпровізоване соціологічне опитування, і з подивом з’ясував, що людям взагалі психологічно некомфортно сприймати інформацію про війну. Просто не хочуть вони цього дивитися. Уникають дискомфорту. Викреслюють його зі свого власного інформаційного простору. І це внутрішня проблема наших людей.

Напевно, ви знаєте, що однією з найпопулярніших програм українського телебачення багато років поспіль було шоу «Слідство ведуть екстрасенси». З ним важко було конкурувати. Бо це було саме те, чого хотіли глядачі. Між правдивою війною та постановчою містикою вони обирали друге. Час від часу і я вже думав собі, а чи не додати якусь містику в новини (сміється). Але зараз мушу сказати геть не смішну річ. Коли ми хочемо просто достукатися до людей з історією про збитий «Боїнг», вони перемикають на «Слідство ведуть екстрасенси». Постановчі драми для них більш привабливі, ніж реальні. І люди, які контролюють світові інформаційні технології, це добре розуміють і цим користуються. Умовно кажучи, аудиторією, яка схильна до простих реакцій, до простих емоцій і простих інстинктів, зручніше маніпулювати.

Такою є реальність поза межами нашого медійного середовища. І, якщо ви думаєте, що західна аудиторія сильно відрізняється, то помиляєтесь. Треба визнати, там складніше спрацьовують маніпуляції, бо на Заході існує потужний середній клас, а це люди з освітою, достойними статками та високим рівнем стандартів, і вони відчувають певну відповідальність за своє життя і за свій вибір. Тому маніпулювати ними складніше, але, за комбінації певних факторів, і на середній клас технології мають вплив.

Та що робити нам, журналістам? А давайте пригадаємо сумнозвісну пресконференцію прем’єр міністра Малайзії, коли він, на запитання про збитий на Донбасі літак з малайзійцями, відреагував приблизно так: «Я взагалі вважаю, що процес розслідування міжнародної команди достатньо політизований, тож давайте відкинемо політику, бо у мене є сумніви, що за збитим літаком стоїть Росія». Десь так. Не дослівно, але близько до тексту. І ось тоді якась журналістка поставила можновладцю запитання, яке одразу ж розставило всі крапки над «і»: «Пане прем’єр-міністре, мені здається, що Росія є найбільшим імпортером малайзійської пальмової олії, правда це чи ні?» Бінго! Насправді, це те, що в наших з вами силах. Це те, що ми можемо робити. Використовувати дуже прості інформаційні технології, які впливають на ситуацію, змінюють акцент. Тому треба вчитися. В нас є слово — проста інформаційна технологія, яка може змінити все.

«МИ МАЄМО ПРАЦЮВАТИ НАД ТИМ, ЩОБ ВІТАЛІЯ МАРКІВА ВИПРАВДАЛИ»

Марія НАУМЕНКО, Ніжинський державний університет ім. Миколи Гоголя:

— Ви були одним із тих, хто підтримував українця Віталія Марківа і коли його тільки ув’язнили, і зараз, коли йому винесли вирок — 24 роки за ґратами. У своєму фб ви написали: «Україна, яка чинить спротив Росії, для багатьох наших «партнерів» — це проблема. Але я про інше. Про те, що чверть століття надто сильне випробування для короткої людської пам’яті. Мені дуже не хотілося б, щоб Україна, занурившись у вибори, забула про цього хлопця. Який міг би собі безтурботно жити в Італії. Але приїхав добровольцем — захищати країну, де він народився. За Марківа треба боротися далі». Якими можуть бути засоби цієї боротьби?

— Ключовий засіб боротьби за Віталія Марківа — це залучення найфаховішої команди адвокатів, через державні установи, зокрема, через посольство України, — для того, щоб в ідеалі бійця звільнили. Є ризик, що цієї мети досягнути не вдасться. Тому що, на мій погляд військового репортера, українські юридичні структури дуже слабо працювали над цією справою. Наприклад, українська сторона не змогла переконати італійське слідство приїхати в Слов’янськ на Карачун, де був підрозділ Віталія Марківа, та провести слідчі дії на місці. Хоча це було абсолютно безпечно. Питання залишилось невирішеним, і я думаю, якщо питання було в грошах, мовляв, бюджет італійців не передбачав кошти на закордонне відрядження, то треба було всі їхні витрати покривати за кошти України. Тепер вже запізно. Слідство закінчено, справа в апеляційному суді Мілану. Це може закінчитись тим, що Віталію можуть суттєво зменшити термін, але шанси на повне виправдання дуже низькі, в цьому проблема. А ми маємо працювати над тим, щоб його повністю виправдали, адже це звинувачення не просто бійця. Це звинувачення — всього українського силового блоку, який піднявся на захист країни.

До речі, в Італії вже був схожий інцидент. В 1994 році в Сомалі загинула італійська журналістка Іларія Альпі, вона готувала матеріал про незаконний обіг зброї та токсичних відходів. Її з оператором розстріляла група озброєних людей. А у вбивстві звинуватили одного — сомалійця Хаши Омара Хасана. Який, схоже, просто «під руку потрапив». Він дійсно був там, де розстріляли журналістів, але докази його причетності навіть для юристів були неочевидні. Його засудили на 26 років, хоча деякі учасники юридичного процесу вважали його невинним у скоєнні вбивства італійки. Вважають й дотепер. Цей сомалієць провів шістнадцять років за гратами і вийшов на волю, — увага! — не через звільнення від звинувачень, а через хорошу поведінку під час відбування покарання.

Паралелі зі справою Марківа очевидні. Але наслідки — значно серйозніші. Для України це, якщо хочете, державна проблема,  — бо Росія, спираючись на рішення італійського суду, може спробувати йти на нас в юридичний наступ або уникнути відповідальності в міжнародних судах за агресію і злочини проти українців. Саме тому потрібно максимально активно залучати фахових юристів для того, щоб шукати варіанти впливу на італійський апеляційний суд.

А нам, українським журналістам, теж не треба пасти задніх. Ми маємо виходити на італійські медіа в будь-який спосіб і намагатися змусити їх показувати інший погляд на цю ситуацію. Якщо треба, ми можемо навіть допомагати колегам потрапити на місце боїв чотирнадцятого, аби поспілкуватися зі свідками тих подій. Якщо італійські слідчі цього не зробили, то, ймовірно, це зроблять журналісти. Українське міністерство інформації мало займатись цим централізовано, шукати шляхи лобіювання позиції України через західні медіа. Та й наші спецслужби, ймовірно, могли б знайти якийсь умовно нелінійний спосіб. Дивіться, ми знаємо, що на боці проросійських бойовиків воює приблизно 30 італійців. Є прізвища, є їхні дані. Якщо українські спецслужби зуміли арештувати бразильця, який воював проти України, мінометника Рафаеля Лусваргі, якщо українці змогли викрасти Володимира Цемаха, одного з ключових свідків справи малайзійського «Боїнгу», — до речі, Володимир Цемах, був одним із тих, хто ховав російський ЗРК «Бук», — то чому ж не провести операцію і захопити якогось бойовика-італійця і судити його тут, на території України, а потім говорити з італійцями про якийсь дзеркальні юридичні дії? Способів є багато. Але дії різних структур мають бути скоординованими. Мовою бізнесменів, це має бути «бізнес-план», або дорожня карта дій.

«ГОЛОВНА ЦІННІСТЬ — ЦЕ ВАШЕ ЖИТТЯ»

Василь СЕМЕНЧЕНКО, Ніжинський державний університет ім. Миколи Гоголя:

— До війни в Україні не була поширеною робота військового кореспондента. Сьогодні уже є чимало журналістів, які їздять на фронт і розповідають про тамтешні події. Які нюанси треба обов’язково враховувати, переходячи з, так би мовити, цивільної у військову журналістику? Що б ви порадили?

— У нас дуже розмита межа між цивільною і військовою журналістикою. Дуже багато журналістів їздять на схід, на війну, роблять матеріали різної якості, повертаються з війни, переключаються на абсолютно мирні теми. У нас на 1+1 десяток журналістів працює і на військових, фронтових темах і, водночас, знімає репортажі, не пов’язані з війною. Наталя Нагорна, Олександр Загородній, Євгенія Цвєтанська        — їхні «невоєнні» сюжети, зазвичай, такі ж якісні, як і фронтові. Це говорить про те, що хороший журналіст почуває себе добре в будь-якій темі. Якщо вміє розповідати історії. Для того, хто хоче стати військовим кореспондентом, насамперед, треба зрозуміти, що головна цінність — це ваше життя. В будь-якому разі в гонитві за ексклюзивом не треба втрачати голову в прямому сенсі. Жоден кадр не вартий вашого життя. Хто буде потім казати вашій мамі, що «ваш син загинув під час війни, намагаючись зняти сюжет»? Краще просто зважувати ризики. А ризик на фронті присутній скрізь. Навіть там, де відносно безпечно. Ти можеш сидіти в закритому бліндажі і нібито добре укріпленому, і туди може прилетіти снаряд 152-мм, просто випадково. Неприцільно. І купа людей, які сиділи разом і пили каву, поповнили статистику втрат. Це реальний випадок. Все може бути. Спробуйте знайти компроміс — зняти сюжет, встигнути на ефір і залишитися живим, неушкодженим. Заходи безпеки — завжди: це бронежилет, каска, аптечка. Треба пройти певний медичний вишкіл — що робити, коли поранили тебе, або когось іншого поранило, а поруч тільки ти, і тільки ти можеш допомогти. Треба знати, як користуватися військовою аптечкою, як накладати джгут, як користуватися кровоспинними засобами.

Західні фахівці навчають журналістів таким чином, що якщо щось вибухає, то треба кидати камеру, а самому ховатися в окоп, укриття. Камера не варта твого життя. А наші оператори завжди думають про те, що камера коштує 20 тисяч доларів, і йому потім потрібно буде працювати все життя, щоб віддавати гроші за втрачене майно, за яке він розписувався.

В мене була така ситуація в Криму, коли на нас напали озброєні росіяни, вони хотіли забрати камеру в оператора. У нього почали тягнути камеру озброєні люди, а мій оператор Володя Дєдов вчепився в камеру мертвою хваткою. Він був такий худий, до речі, що його ледь з камерою не забрали. Я кажу: «Вова, кидай цю камеру, бачиш, у них зброя!», а він волає: «Не можу, це 20 тисяч доларів!!!». Ну, кинув, хвала Богові. Завжди наші люди думають, що майно — це головна цінність. Насправді, коли починається «замєс», майно різко втрачає в ціні. А життя завжди залишається найбільшою цінністю.

«Я ПРОТИ ТОГО, ЩОБ ПАРАД НЕ ПРОВОДИВСЯ»

А. П.: — Ви як людина, яка дуже часто спілкується з військовими, висвітлює події нашої війни, як до скасування параду Володимиром Зеленським ставитесь? І як ставляться до цього військові?

— Думки щодо цього у військових різні насправді. Іноді вони діаметрально протилежні. Я говорив і з тими, хто за парад, і з тими, хто проти. Щодо мене. Я був проти параду в 2014 році. Ми якраз наприкінці серпня були в Маріуполі і планували потрапити в Іловайськ. Там були мої друзі. І я не міг собі відповісти на запитання: «Чому техніка на параді в Києві, а на сході її реально бракує? Чому казали, що вона після параду в Києві піде рятувати наших в Іловайськ, а я в Маріуполі бачу лише кілька БТР-4 та пару ЗУ-23-2, які катають містом? Це що, і вся допомога з Києва?» Я зрозумів, що це робилося для демонстрації присутності. Але з цим прийшло і розуміння, що на більше не варто розраховувати. Допомоги не буде. І мене охопила якась злість. Але згодом моє ставлення змінилося. Що сильнішою ставала армія, тим більше парад сприймався як демонстрація спроможностей українців захистити себе.

Тож сьогодні рішення про скасування параду мені не подобається. Я думаю, що можна було б пройтись особовим складом, піхотними «коробками», і не виганяти на Хрещатик військову техніку. Хоча навіть у країнах НАТО, наприклад, у Франції, на День взяття Бастилії проводять паради своєї військової техніки. Мені здається, це був би правильний мотивуючий момент. Зараз ухвалено компромісне рішення про проведення офіційного Маршу Гідності і неофіційного Маршу Ветеранів війні на сході. Але я маю сумнів, що це буде ефективною демонстрацією бажання українців себе захистити.

І знаєте, чого тут, як на мене, бракуватиме більш за усе? В останні роки ми залучали до участі у параді ще й іноземні підрозділи: канадські, американські, литовські тощо. Для українців та наших партнерів це був символ єдності із Заходом. Ба більше, це був сигнал і ворогам. Бо і вони розуміли, що ми захищаємо Україну не на самоті. А для партнерів це був сигнал іншого рівня. Ми їм нібито маякували: «Друзі, ми реально прагнемо стати частиною НАТО. Ми серйозно прагнемо грати із вами в одній команді». Якщо зараз цього спільного перформансу не буде, мені здається, партнери це можуть сприйняти, як певний відкат.

Я був наприкінці травня у Брюсселі, ми поспілкувалися з фахівцями НАТО, із представниками євроатлантичних структур, з американськими дипломатами. Умовно кажучи, з людьми, які долучені до прийняття рішень. Мене цікавило питання, — чи є в України шанс, навіть маючи конфлікт на сході, вступити до НАТО. І кілька співрозмовників відповіли мені, що є проблема не тільки з цим. Справа в тому, що протягом тривалої історії стосунків з Північно-Атлантичним Альянсом Україна досить зигзагоподібно рухалась вбік НАТО: то крок вперед, до Альянсу, то назад... «Треба визначитися всередині країни з вашими пріоритетами», — казали мені. Тому я насправді побоююсь, що ця відмова від параду і, відповідно, неучасть в маршах іноземних підрозділів, які, до речі, присутні на території України, може сприйнятися військовими НАТО як ознака того, що ми знову робимо крок назад.

Євгенія ШЕВЦОВА, Одеський національний університет ім. I. Мечникова:

— Відомо, що у багатьох воїнів, які повертаються з бойових дій, виникають складнощі з життям у мирному середовищі. Так званий посттравматичний синдром. Чи не виникало щось схоже у вас, адже ви стільки років працюєте у цій сфері? Якщо так, як ви справлялися?

— Я вважаю, що у мене немає посттравматичного синдрому. Втім, не можу знати на сто відсотків, бо до психолога не звертався. Буквально днями стався один цікавий епізод, пов’язаний з тим, про що ви питаєте, з посттравматичним синдромом. Я йшов по вулиці, а попереду йшов чоловік, не набагато молодший від мене. Він був дуже напружений, «на стрьомі», кажучи мовою вулиці. Він підозріло озирався навколо. Я уже навіть почав очікувати якихось агресивних дій з його боку. Але потім він підійшов і запитав, що я схожий на журналіста «1+1». Я сказав «Так, я журналіст» і назвав прізвище. Він так полегшено зітхнув і представився: «Я з 54-ї бригади. Ви мене не пам’ятаєте, але я дивлюся усі ваші сюжети». Офіцер. Майор. Поліз навіть за офіцерською книжкою. А потім каже, чи не хочу я зробити сюжет про посттравматичний синдром. І розповів свою історію: уже 2 роки як повернувся з фронту, з пораненнями, контузією. Зовсім не може тут адаптуватися у мирному Києві: «Туди я не можу повернутись тому, що комісували. Я відчуваю себе втраченим. Тут всі живуть, ніби війни немає. Всім «пофіг», і мені попервах просто хотілося стріляти в людей за їхній «пофігізм». Кожну ніч мені сниться війна, не відпускає. Я вранці випиваю 100 грамів, і тоді мене попускає. І так кожного дня. Я відчуваю, що алкоголь мене лікує, але я думаю, що просто зіп’юсь в цій ситуації». Він каже, що постійно звертається до психологів, але вони не розуміють, що з ним робити. Питання в тому, що в нас дуже мало фахівців, які розуміють, що це таке посттравматичний синдром, як з цим боротися, як лікуватись. Але й самі військові часто приймають пораду піти до психолога як образу: «Я що божевільний? Я що псих?» Тобто, на мій погляд, небажання одних визнати свою проблему зустрічається неспроможністю інших її лікувати.

Що ж про мене, то я дуже щаслива людина у сімейному плані. І я вважаю, що любов і сім’я — це найкращі ліки для того, у кого є посттравматичний синдром. Тому що тільки сім’я може тебе якось вилікувати від цього «шлейфу» війни. Саме любов та нормальні сімейні стосунки. Чоловіка може вилікувати жінка, а жінку чоловік. Якщо є любов у родині — усе стає на свої місця. В голові і в серці. Якщо ж навпаки, то цей синдром починає тебе ламати. Коли людина не може знайти себе в родині, вона не може знайти себе в суспільстві. І цей дисбаланс просто доводить до стану постійного стресу. От ми поговорили з цим офіцером, і він зізнався, що з дружиною в нього не все добре. Я не знаю жодного військового, після важких боїв, з очевидним посттравматичним синдромом, в якого було б все в порядку з родиною. І, в той же час, я знаю бійців, у яких немає явного синдрому, і у яких все чудово з дружинами. Тобто родина в нашому випадку — кращі ліки. По-перше, ти розумієш, навіщо ти там був та кого ти там захищав. По-друге, ти розумієш, що є люди, які в будь-якій ситуації будуть на твоєму боці. І це вкрай важливо.

«ЗАРАЗ Я ПИШУ ЩЕ ОДНУ КНИЖКУ»

Єлизавета ВОРОБЙОВА, випускниця 9 класу київської спеціалізованої школи № 118 «Всесвіт»:

— Ви — автор уже п’яти книжок. Чи не маєте планів щодо наступної? Що надихає вас до написання?

— Що надихає? Насправді не знаю. Різні речі. Мабуть, вільний час, якого бракує. Коли він є, завжди хочеться себе якось реалізувати. Викласти шалені думки на папір. Або радше в комп’ютер. А вільний час, переважно, буває в дорозі. Дивіться, завтра ми їдемо на схід, це десь 10 годин дороги. От і буде час про щось написати. В мене дуже нестандартний алгоритм написання книжок. Так, він абсолютно не письменницький. Та й я не вважаю себе письменником у класичному понятті. Ти починаєш з того, що записуєш свої враження або бачення якоїсь ситуації. Намагаєшся скласти їх в одну коротку історію. Буквально пів сторінки. Таких історій згодом стає багато, потім вони самі собою складаються в щось більше, ніж просто нотатки. Тобто спочатку враження, а вже потім сюжет. В Джека Лондона є оповідання «Стежкою хибних сонць», де індіанець приблизно так описує своє сприйняття мистецтва. Картина в рамі — це як чуже вікно, у яке випадково заглядаєш. Зима, темно, ти проходиш повз чиєїсь хати і бачиш, як світиться віконце. Ти підходиш ближче. Заглядаєш. Бачиш, що за віконцем хтось сидить. Наприклад, чоловік та жінка. Вони говорять. Та ти їх не чуєш. Ти дивишся й йдеш далі. Це просто картинка. Але це не історія. Бо в тому, що ти побачив в чужому вікні, немає ані початку, ані кінця. І той індіанець каже: «В житті щось відбувається. На картинах ні. Я не розумію вашого мистецтва». А я навпаки, коли заглядаю у це вікно, намагаюся дізнатися про цих людей, яких раптово побачив. Домалювати їхню історію. Навіть тоді, коли вона, ймовірно, не збігається з реальністю. Але я пробую робити так, щоб ця історія за віконцем була об’ємною.

Зараз я пишу ще одну книжку, але поки що — це просто кілька сюжетів, які не вельми пов’язані один з одним. Історії ще треба скласти. Тож продовжую заглядати у віконце...