Якби ви запитали мене кілька днів тому, я б вельми скептично поставився до таких тверджень. Надміру вже вони виглядають як речі, в які схильні вірити люди з вищим інтелектуальним рівнем. Але нова ґрунтовна стаття, опублікована в American Economic Review – одному з найбільш престижних журналів на тему соціальних наук – стверджує, що за цими кліше справді може ховатися істина.

У цьому матеріалі троє економістів – Рубен Дуранте, Паоло Пінотті та Андреа Тесеі – змогли обґрунтувати потужними доказами набір висновків, який шокує: якщо багато дивитися розважальне телебачення, це негативно вплине на ваші розумові здібності.А заодно ви, найімовірніше, почнете голосувати за популістичні партії.

Аж до кінця 1970-х італійське телебачення було серйозним. Усіма національними каналами керував RAI, державний мовник. У середньому RAI транслював свої програми близько 10 годин на добу. Контент майже на дві третини складався з серйозних новинних чи освітніх програм. Навіть реклама мала відповідати високим моральним стандартам: наприклад, реклама корму для тварин не могла містити рухомих зображень котів чи собак. Вочевидь, боси RAI вважали, що компаніям недоречно піарити корм для мурчиків чи бобиків у той час, коли в країнах третього світу люди страждають від голоду.

Все змінилося після того, як Сильвіо Берлусконі, один з найбагатших підприємців Італії, почав у 1980-ті скуповувати регіональні телеканали. Хоч італійські суди неодноразово й визнавали його діяльність незаконною, тісні зв’язки Берлусконі з провідними політиками дали йому змогу розбудувати першу приватну телемережу Італії – Mediaset.

Відмінність між RAI та Mediaset була приблизно такою самою великою, як між американськими телемережами 1960-х та кабельними шоу 2010-х. Новини чи освітні програми складали менше десяти відсотків контенту Mediaset . У той час, коли RAI виділяв години ефіру на серйозних політиків та професорів, які обговорювали найнагальніші питання доби, канали Берлусконі ставили планку на найнижчий рівень.В одному з найбільш скандальних шоу на Mediaset модель знімала частину одягу щоразу, коли учасник конкурсу правильно відповідав на запитання або вдало крутив колесо рулетки; коли вона роздягалася (майже) догола, він перемагав.

Поступове запровадження мереж Берлусконі в різних регіонах Італії дало можливість дослідити ефект, який розважальне телебачення спричинило на поведінку виборців. Так, Дуранте, Пінотті та Тесеі виявили, що ті частини Італії, які найраніше отримали доступ до Mediaset, зі значно вищою ймовірністю голосували за партію Берлусконі "Вперед, Італія", коли вона вперше з’явилася на політичній сцені в 1994 році.

Цей ефект протримався протягом 1990-х та 2000-х: регіони, які раніше потрапили під вплив Mediaset, давали більше голосів за Берлусконі. Аби перевірити, що Mediaset дійсно був релевантним чинником, автори порівнювали міста й селища, де трансляція була якісною, з сусідніми, у яких початково сигнал був поганий через фізичні перешкоди, такі як гори. Вражає, але італійці, які мали гарний доступ до трансляції Mediaset через суто географічні причини, голосували за популістів більше, ніж їхні сусіди, у яких такого доступу не було.

Автори дослідження стверджують, що серед старшого покоління італійців "більша підтримка партії "Вперед, Італіє" може бути пов'язана з виразною упередженістю новинних ефірів Mediaset на користь Берлусконі". Чим раніше вони почали дивитися програми Mediaset, чим більше вони їх переглядали, тим легше вони піддавалися маніпуляціям, коли ведучі новин на Mediaset почали співати хвалу Берлусконі. Все дуже просто.

А як щодо молодших італійців? Автори доводять, що регулярні глядачі розважального телебачення надавали Берлусконі перевагу тому, що мали слабкі розумові здібності. Це звучить як нездалий жарт із середовища елітних університетів, але дослідження дійсно встановило, що італійці, які дивилися багато програм Mediaset у віці до 10 років, показували гірші результати в тестах на арифметику та грамотність. І чим більше розважальних програм дивилися призовники до італійської армії, тим вищою була ймовірність, що їх не брали на службу через неспроможність показати мінімально необхідні результати в тестах на розумові здібності.

Це падіння інтелекту було на користь Берлусконі, бо, як стверджує теорія, популістичні партії здебільшого апелюють до виборців, менше поінформованих у політичних питаннях (до того, як Дональд Трамп став президентом, він зробив відому заяву "Я люблю неосвічених".) У семінарах, які Берлусконі проводив для партійців, які вперше балотувалися (і багато з них, що невипадково, раніше займалися продажем послуг Mediaset), він наголошував на необхідності апелювання до простого народу: середньостатистичний виборець, казав він їм, залишив школу задовго до 18-річного віку й ніколи не належав до найкращих учнів у класі.

Аналізуючи виступи Берлусконі на телебаченні, Дуранте, Пінотті та Тесеі виявили, що він систематично "використовував значно простіший стиль комунікації, ніж інші партії та лідери". Як результат, його виступи значно краще сприймалися менш освіченими громадянами. Усе разом приводить до висновку, що "раннє потрапляння під вплив розважального телебачення позначається на політичних уподобаннях – внаслідок погіршення розумових здібностей".

(Виникає бажання припустити, що насправді причину й наслідки слід поміняти місцями: можливо, люди зі слабкими розумовими навичками більше люблять дивитися розважальне телебачення? Але автори дослідження виключили цю ймовірність, зосередившись на випадкових географічних варіаціях: райони, які отримали ранній доступ до Mediaset, мали більшу частку населення зі слабкими розумовими навичками).

Протягом довгих двох десятиліть Берлусконі був найбільшим майстром із обіцянок легко вирішити складні проблеми італійців. Коли його обіцянки так і не здійснилися, терпець у його земляків зрештою увірвався. Головним вигодонабувачем став рух "П’яти зірок", нова популістична партія, заснована коміком Беппе Грілло. Хоч вона тяжіла до лівих, а не до правих, і гучно опонувала, а не вихваляла Берлусконі, риторика "П’яти зірок" була такою самою популістичною. Як показали Дуранте, Пінотто і Тесеі, цей рух теж почав застосовувати дуже просту мову – й обіцяв захистити народ від безкарних еліт.

Таким чином, раннє потрапляння під вплив розважального телебачення не просто підвищувало ймовірність голосування за Берлусконі серед італійських виборців у 1990-ті: воно також робило їх більш схильними голосувати за рух Грілло в 2010-ті. Факт ворожнечі між Грілло та Берлусконі робить цей ефект ще більш вражаючим. Оскільки Mediaset ніколи не піарив Грілло, як він піарив Берлусконі, пряма пропаганда не може пояснити шаблон голосування. Втім, імовірно, Mediaset «зарядив» виборців на схильність до спрощених, популістичних закликів. Тобто, перед нами доказ, що низькоякісне телебачення може зробити політичний дискурс більш примітивним – і працювати на користь популістичних рухів навіть через десятиліття після того, як цей вплив здійснили вперше.

Оцінюючи дослідження соціальних наук, варто мати на увазі простий принцип: чим більш контрінтуїтивним є висновок, тим сильніших доказів нам слід вимагати, перш ніж повірити у нього.

Кілька десятиліть тому вийшла відома стаття за авторством двох шанованих фахівців з політичних наук, які заявили, що напади акул вздовж узбережжя Нью Джерсі знизили частку голосів за президента Вудро Вільсона, коли він балотувався на другий термін у 1916 році. Напади, як пояснювала ця теорія, відлякали туристів і вдарили по місцевій економіці. І хоч у цьому навряд чи була провина Вільсона, виборці покарали його за свої страждання.

Стаття являла собою ідеальну концентрацію переконань, у які вірила все більша кількість науковців, що поведінка виборців є повністю ірраціональною. Але коли молодші науковці спробували повторити оригінальне дослідження, вони дійшли висновку, що акули могли взагалі не коштувати Вілсону ніяких голосів. Історія виявилася занадто ідеальною, щоб бути правдивою.

Натомість методологія, використана Дуранте, Пінотті та Тесеі, є достатньо ґрунтовною, щоб сприймати їхні висновки серйозно. Цілком можливо, що вплив Mediaset на Італію дійсно був таким катастрофічним і тривалим, як стверджують вони. Але поки інші дослідники не перевірять їхні аргументи на наявність "дірок", і не попрацюють з їхніми даними, я утримаюся від беззаперечної віри в їхні висновки. Лише той, чий мозок перетворився на кашу внаслідок перегляду занадто великої кількості розважальних програм, без вагань сприйме аргументи, які пасують провідникам елітаристської ідеології так ідеально, як цей.