Чому так склалось і як профеміністично реагувати на ситуацію – розповідає журналіст, редактор, Керівник Центру моніторингу і аналітики ГО «Детектор медіа», співредактор онлайн-видання MediaLab Отар Довженко інтернет-виданню «Гендер в деталях».

Моя робота — писати про медіа. У певний момент я почав у своїх текстах називати людей, що працюють у медіа, журналістками. «Чому журналістки, а не журналісти?» — дивувались у коментарях.

А тому, що «журналісти» — це, як правило, журналістки. Якщо в європейській журналістиці досі переважають чоловіки, то в редакціях українських ЗМІ вже на початку десятиліття було 59% жінок. Свіжіших досліджень я не бачив, але думаю, що цей показник виріс — старші журналісти-чоловіки відходять, а за партами журфаків і шкіл журналістики сидять переважно студентки, а не студенти. Припускаю, що вже зараз не менше 70%.

Чи пов’язано це зі скандальною гіпотезою Джордана Пітерсона, що, мовляв, чоловіки воліють мати справу з речами, а жінки з людьми? Навряд. Радше з оплатою праці. Зарплатня рядового журналіста в регіональному ЗМІ — умовні 200-300 доларів, у столичному 300-500. Половина цих грошей іде на житло. Ця зарплата значить, поміж іншим, що людина, яка її отримує, ніколи не вибереться з вимушеної економії, навряд чи назбирає на власне житло чи автомобіль, не завжди зможе дозволити собі навіть найдешевші закордонні поїздки. Не кажучи вже про те, щоб утримувати дитину чи, наприклад, матеріально підтримувати родичів.

Наше суспільство нещадне до чоловіка, який обрав таку роботу: він невдаха. А якщо має дітей і сім’ю, то ще й безвідповідальний. Жодною любов’ю чи «сродною працею» він не виправдається. До жінки, натомість, ставляться менш суворо — за умови, що вона не збирається присвятити себе низькооплачуваній, хоч і улюбленій, роботі надовго, а вчасно зійде з дистанції, щоб виконати своє священне призначення — народити дітей і бути берегинею, ну, ви в курсі.

Заробляти в журналістиці можна й більше. Є три варіанти: дослужитися до менеджерської посади; гарувати без сну й відпочинку на кількох роботах відразу; потрапити до однієї з нечисленних редакцій (переважно міжнародних медіа), які платять більше, ніж інші. Але набагато легший спосіб почати заробляти, якщо ти журналіст або журналістка — піти з професії. Й журналісти, за моїми спостереженнями, роблять це швидше за журналісток.

«Візьми хлопчика! Обов’язково хлопчика, для балансу! В тебе самі жінки в команді», — говорила мені шеф-редакторка, а я пручався, скільки було сил. Мій досвід взаємодії з чоловіками-підлеглими був травматичний. Вони набагато частіше за колег-жінок конфліктували, відмовлялись виконувати завдання чи робили все по-своєму, висловлювали невдоволення, хоч і отримували не найгіршу зарплатню. І врешті завжди йшли. Я спершу пов’язував це з чоловічим характером і бажанням кидати виклик «старшим самцям».

Але це також навряд. Думаю, чоловіки-журналісти розуміють, що їхній час у професії обмежений. Їм потрібно рухатися швидше — комусь щось доводити, просуватись кар’єрними щаблями (яких у редакції не так і багато), здобувати статус і рядки в резюме. Тоді, можливо, вони зможуть здобути роботу, за яку суспільство їх не засудить.

Більшість жінок-журналісток, із якими я працював у минулому десятилітті, залишаються в професії дотепер. Більшість чоловіків-журналістів — пішли з неї. Пішли в копірайтерство, консалтинг, аналітику, політику, піар, івент-менеджмент, маркетинг, ІТ, активізм, дрібну торгівлю чи в небуття, де їхній рід занять неможливо ідентифікувати.  Залишилися ті, що здобули посаду редактора, або ті, що поєднують журналістику з іншою роботою, яка дозволяє нормально жити. Тобто можна — дуже грубо, з масою винятків, авжеж, — узагальнити: жінка в журналістиці радше надовго, чоловік — радше тимчасово.

На тих, хто залишається — і жінок, і чоловіків, — чекає ненормований (зазвичай більший за будь-які норми) робочий день; робота у вихідні та на свята; відсутність будь-яких «соцпакетів»; коротка відпустка тоді, коли зручно роботодавцеві; зарплата в конверті чи робота за договором без працевлаштування; щоденні стреси й конфлікти без жодної психологічної підтримки; сумнівні перспективи професійного розвитку й кар’єрного зростання.

Але жінок також чекає «не смій вагітніти, де я нову випускову знайду?»; «що значить дитина хвора, а на пресуху хто піде?»; «куди йдеш, який ще садочок — сюжет не змонтований!» і багато інших радощів материнства без відриву від виробництва. Вони мають великі шанси стати жертвами сексуальних домагань, насильства, хамства, грубості, зверхності з боку як колег, так і людей, із якими щодня мають справу, працюючи в полі. Навіть тон, який собі дозволяють ньюзмейкери-хами в розмові по телефону, відчутно різниться: такі персонажі воліють самостверджуватись за рахунок жінок.

А ще жінці потрібно у вільний від роботи час бути берегинею й господинею, та ще й, можливо, почувати провину, що вона працює за копійку на роботі, яку любить. А медіавласників (серед яких — я ні на що не натякаю — переважають чоловіки) дуже влаштовують люди, готові працювати за копійку.

Ні-ні, я не соціаліст. Я тільки за ринок — і був би радий, якби ринок перемолов і відсіяв ті 80% (якщо не більше) засобів масової інформації, які живуть на подачки власників, нічого не заробляють і, відповідно, не можуть платити нормальні гроші за роботу. Тоді й журналістів-журналісток, і медіа стало б природно менше, але якість і праці, й кадрів, і продукту зросла б.

Але медіа не працюють як бізнес, а медіаринок — як ринок. Тут були, є й найближчим часом будуть у більшості роботодавці, для яких працівники і працівниці — витратний матеріал. Досвідчену й талановиту людину, яка йде з журналістики в суміжні чи далекі професійні сфери, вмить замінюють випускницею журфаку, готовою працювати «за спасибі» й виконувати будь-які завдання. В тому числі робити ті шкідливі для суспільства речі, за які наші медіа так ненавидять і критикують.

Люди, які попри все залишаються і тримаються за цю дуже важливу і важку (окей, не таку, як класти асфальт, але й не легку) роботу, примудряються знаходити в собі сили робити її добре й відповідально, викликають у мене повагу. Називатиму їх усіх журналістками — на знак солідарності.

Отар Довженко, «Гендер в деталях»